Iсторична Тема твору в лiтературi

Минуле, сьогодення й майбутнє … Iсторiя … Ця сувора,
загадкова й примхлива Панi беззастережно жорстока до одним i, як Жiнка,
настiльки милостива й щедра до iнших, що iмена ïх i справи
залишаються в столiттях. Помiтьте, що багато понять, вiд яких так чи
iнакше залежить майбутнє народiв, краïн, подiй i кожноï
людини окремо, жiночого роду: Iсторiя, Доля, Життя, Удача… Що це?
Може бути, так було задумано творцем — зробити Жiнку початком всiх
початкiв i кiнцем усього, нагородити ïï стiлькома якостями:
великодушнiстю й жорстокiстю, милосердям i примхливiстю, всепрощенням i
злопамятностью, вiрнiстю й мiнливiстю, чистотою й порочнiстю. Так ще й
чисто жiночою логiкою, недоступноï розумiнню iншоï половини
людства? Може бути, ви не згоднi iз мною, але це всього лише соя крапка
зору
Iсторiя схожа на книгу, у якiй поряд зi свiтлими сторiнками коштують
кривавi й похмурi. Головне в цiй книзi — Iстина. Тому на кожного
письменника, якому доводиться писати цi сторiнки, налакается величезна
вiдповiдальнiсть — писати тiльки правду
Одна зi сторiнок у книзi Iсторiï нашоï багатостраждальноï
Росiï присвячена громадянськiй вiйнi. Довгий час багатьма
радянськими письменниками вона виспiвувалася як героïчна битва
росiйського народу з його поневолювачами, що не бажав вiддавати
своïх привiлеïв. Можна зрозумiти тих людей, яким доводилося в
iм'я порятунку свого життя й життя своïх близьких брехати,
прикрашати жорстоку дiйснiсть. Довгi роки в нашiй краïнi книга
Iсторiï перекроювалася те так, то етак. Ïï сторiнки
таврували ганьбою одних i оспiвували героïзм iнших. Але найбiльш
вiрнiй Iстинi залишалися письменники росiйського зарубiжжя. Ïхнi
iмена ми вiдкриваємо тiльки зараз. Взагалi, я не роздiляю
росiйських письменникiв на радянських i закордонних. Всi вони народилися
й виросли в Росiï, для всiх вона була, є й буде Батькiвщиною.
Але однi, що залишилися на Батькiвщинi, не мали права говорити правду, а
iншi, змушенi покинути ïï, намагалися тiльки правду донести до
людей
Одним з таких письменникiв, письменникiв росiйського зарубiжжя, є
Роман Борисович Ґуль. Я прочитала його Тухачевского з Червоних
маршалiв. Чесно говорячи, ця книга потрясла мене. Потрясла жорстокою
правдою про громадянську вiйну, побаченоï очами цiєï
людини. Сам вiн боровся на сторонi Бiлоï Армiï, але далекий
вiд думки iдеалiзувати ïï. Тим бiльше не викликала в нього
особливоï любовi Червона Армiя
Громадянськiй вiйнi в його добутку нерозривно пов'язана з долею Михайла
Тухачевского, цього майбутнього червоного маршала. Ким була ця людина,
та й взагалi всi тi люди, яким призначено було стати на чолi загонiв
Червоноï Армiï? Наполеонистие поручики обiйденi прапорщики,
ухватистие унтер -офiцери, авантюристичнi кравцi, вчасно не нагородженi
капiтани й моншери iз сильноï уголовщиной. Так охарактеризував
червоних командирiв Ґуль. Це було дiйсно так, Семен Будьонний, цей
колишнiй царський вахмистер приморско — драгунського полку, на
п'ятнадцятому роцi революцiï осiняв себе хрещеним знаменьем по
звичцi. Ворошилов i Егоров, Якир i Уборевич, Шорин i Славин, Щаденко й
Гай, убитi Чапаєв i Котовский — от вони, червонi маршали.
Ïхнi кар'єри складалися не швидко, але зiрка Тухачевского
настiльки яскраво й зненацька спалахнула на небокраï
революцiï, що не залишає сумнiви: Доля, супутниця
Iсторiï, обрала його своïм фаворитом, але… Я ще раз
повторюю: жiнки пiдступнi й непостiйнi. Безславна, несправедлива
загибель цiєï людини, що так багато сделали для
революцiï, говорить сама за себе. Вас цiкавить, чому ця людина,
щирий росiйський дворянин i iнтелiгент, що був лейб — гвардiï
поручик Семеновского полку став вождем росiйського пролетарiату? Що ж,
причина одна: спрага вiйськовоï слави. Ця людина була обдарована
мистецтвом воювати, так само, як який — нибудь великий художник
писати картини. З дитинства вiн багато в чому заздрив Наполеоновi. I де
як не на полях боïв революцiï з контрреволюцiєю мiг
розгорнутися його талант?! А на чиïй сторонi боротися — для
розумноï людини це не питання. Тухачевский зрозумiв, що
майбутнє за новоï, бiльше сильноï в цей момент владою. I
хто знає, як би обернулася справа, борися Тухачевский на сторонi
Корнiлова, Колчака, Алексєєва… Жорстоке переслiдування
за вiдмову вiд мобiлiзацiï в ряди Червоноï Армiï —
ще одна причина присутностi в нiй военспецев. Розстрiли, насильства,
утоптування в бруд людського достоïнства, втравлювання гуманiзму й
моральностi, позбавлення волi прав людини — от дiяння влади
Рад… Ворогiв не щадили, та й не розбиралися особливо — хто
ти? Дiяли за принципом: Хто не з нами — той проти нас. Третього
було не дане. Але серед принявших бiльшовизм минулого; люди
високоморальнi, якi не могли залишитися байдужими, бачачи нещастя
народу. Спокутати провину своïх попередникiв — от що було
ïхньою метою. Такою людиною був Олексiй Олексiйович Брусилов, що
був царський генерал. Iнша справа, який виявилася влада, який вiн
повiрив. По рiзних причинах iшли в Червону Армiю царськi офiцери: по
переконанню, зi страху, з — за небажання покинути Росiю…
А народ?! Могутнiй росiйський народ — що ж вiн? Чому в цiй
кривавiй рiзанинi все змiшалося? Чому по рiзнi сторони барикад виявилися
батько й син, чому брат пiдняв руку на брата, а закадичний друг
довоєнного рокiв раптом виявився iдейним ворогом, якого потрiбно
нещадно винищувати? Що вiдбулося з росiйською людиною, сiвачем i
трудiвником, що з дитинства жив заповiддю: Не убий? Питання, однi
питання… Хто дасть на них вiдповiдь?! Як розiбратися: хто правий?
Хто винуватий? Безперечно одне — громадянська вiйна була
однiєï iз самих гiрких, самих жорстоких, найстрашнiших
сторiнок росiйськоï Iсторiï. Проти кого боролися
червоноармiйцi? Про це говорить сам Ґуль: …За долю
росiйськоï революцiï билися iз червоними башкирами бiлi
башкири, iз червоними калмиками бiлi калмики, iз червоними козаками бiлi
козаки , мобiлiзованi мужики з мобiлiзованими мужиками, офiцери з
робiтниками… Це чи не трагедiя?! Хiба коштувало майбутнє
революцiï цих жертв? Звичайно, завтра рисувалося в самому
райдужному свiтлi: рiвнiсть, братерство, воля… Але сьогоднi, яким
було це сьогоднi? Хiба можна виправдати свiтлим майбутнiм морок
сьогоднiшньоï громадянськоï вiйни? Адже ще Толстой говорив, що
нiякими добрими справами в майбутньому не можна виправдати зло, доконане
в сьогоденнi. I знову ми приходимо до джерела всiх кращих якостей людини
— моральностi. Моральнiсть — категорiя вiчна, над нею не
владна Панi Iсторiя… Моральнiсть може перемогти все. I ще
Гуманнiсть — щире людинолюбство. Володiй людин цими якостями
— хiба було б на Землi стiльки горя й трагедiй?!
Невже змiг би одна людина вбити iншого?! И не Було б у Ґуля
Цих рядкiв: Росiяни не беруть росiян у полон. Вiшають на телеграфних
Стовпах, навалюють штабелями; червонi вирiзують бiлим козакам на
Ногах лампаси, офiцерам на плечах погони. Бiлi закопують червоних Живцем
у землю, долiлиць головою, i козака вчать молодь рубанню на бегущих
полоненi…, що ви випробовуєте, читав цi рядки? Я —
тремтiння й
Вiдраза, вiдраза до насильства, жорстокостi, нелюдськостi бiлих
И червоних, дiтей однiєï матерi — землi один одному. Що
ж потрiбно було
Зробити, щоб довести мирний росiйський народ настiльки озлобленостi,
жорстокостi?! И виправдання цiй вiйнi немає й бути не може, як i
Любою iншiй вiйнi, Завжди вiйна джерелом величезного горя для
Людства. От де можна бачити розгул аморальностi, жорстокостi й ненавистi
Сторiнки цивiльноï в росiйськоï Iсторiï читати дуже
боляче. За них гiрко й соромно. Але подiï цi були, i борг кожного
письменника описати ïх такими, якi вони є насправдi. Для
чого? Для того, щоб не повторювати гiрких помилок минулого. Адже все
наше життя — це вона, Iсторiя. Минуле — це Iсторiя, що
свершились, сьогодення — це майбутня Iсторiя, а
майбутнє…
Втiм, хто знає — що чекає нас у майбутньому? Чи не
накоïмо ми ще
Больших глупостей, якi приведуть нас до загибелi? Але як, хочеться,
Щоб усе було гарно! Щоб жили у свiтi минуле, сьогодення й
Майбутнє, щоб не доводилося сьогоденню з гiркотою оглядатися на
минуле й боятися майбутнього. Але не призначено цьому збутися доти, поки
Моральнiсть i Гуманнiсть не стануть переважними людськими якостями, поки
Добро не переможе в людинi Зло. Отодi нашi письменники, не кривлячи
душею, будуть писати книгу Iсторiï тiльки свiтлими сторiнками. Я
сподiваюся, я вiрю…