Повiсть про Петра й Февронiю

Повiсть про Петра й Февронiю виникла у своïй основi не пiзнiше другоï чвертi XV столiття, але одержала остаточне оформлення на початку XVI столiття пiд пером Єрмолая Еразма й тiсно пов'язана з фольклором. Це iсторiя про любов князя Петра й селянськоï дiвчини Февронiï — любовi сильноï й непереможноï, до труни. Перша поява в повiстi дiвчини Февронiï вiдбито в зрительно виразному образi. Ïï знайшов у простiй селянськiй хатi посланець муромського князя Петра, що занедужало вiд отрутноï кровi вбитого ïм змiя. У бiдному селянському платтi Февронiя сидiла за ткацьким верстатом i займалася тихим справою — ткала полотно, а перед нею скакав заєць, як би символiзуючи собою злиття iз природою. Ïï питання й вiдповiдi, ïï тиху й мудру розмову ясно показують, що вона розумна. Февронiя дивує посланцiв своïми вiщими вiдповiдями й обiцяє допомогти князевi
Знаюча в цiлющих зiллях, вона вилiковує князя. Незважаючи на соцiальнi перешкоди, князь жениться на селянськiй дiвчинi Февронiï. Ïхня любов не зважає на думку навколишнiх. Чванливi дружини бояр не злюбили Февронiю й вимагають ïï вигнання. Князь Петро вiдмовляється вiд князiвства й iде разом iз дружиною. Животворяща сила любовi Февронiï так велика, що жердини, уткнутi в землю, по ïï благословенню раодветают, перетворюючись у дерева. Крихти хлiба в ïï долонi звертаються в зерна священного ладану. Вона настiльки сильна духом, що розгадує думки зустрiнутих нею людей. У силi своєï любовi, у мудростi, як любов'ю, що пiдказується би ïй цiєю, Февронiя виявляється вище свого iдеального чоловiка — князя Петра. Ïх не може розлучити сама смерть Коли Петро й Февронiя вiдчули наближення смертi, вони стали просити в бога, щоб вiн дав ïм умерти в один час, i приготували собi загальну труну. Пiсля того вони прийняли чернецтво в рiзних монастирях. I от, коли Февронiя вишивала для храму богородицi повiтря (покрив для святоï чашi), Петро послав ïй сказати, що вiн умирає, i просив ïï вмерти разом з ним. Але Февронiя просить дати ïй час дошити покривало. Удруге послав до неï Петро, велiвши сказати: Уже мало пожду тебе. Нарештi, посилаючи втретє, Петро говорить ïй: Уже хочу вмерти й не чекаю тебе. Тодi Февронiя, який залишилося дошити лише одну ризу святого, застромила в покривало голку, обгорнула навколо ïï нитку й послала сказати Петру, що готово вмерти разом з ним. Пiсля смертi Петра й Февронiï люди поклали ïхнi тiла в окремi труни, але наступного дня тiла ïх виявилися загалом, заздалегiдь приготовленому трунi
Люди другий раз намагалися розлучити Петра й Февронiю, але знову тiла ïх виявилися разом, i з тих пор ïх уже не смiли розлучати. Образи героïв цього оповiдання, якi не могли розлучити нi бояри, нi сама смерть, для свого часу дивно психологiчнi. Ïх психологичность зовнi проявляється з великою стриманiстю. Вiдзначимо й стриманiсть оповiдання, як би вторящего скромностi прояву почуттiв. Жест Февронiï, що встромляє голку в покривало й обертає навколо уткнутоï голки золоту нитку, так само лаконiчний i зрительно ясний, як i перша поява Февронiï в повiстi.
Щоб оцiнити цей жест героïнi, треба пам'ятати, що в давньоруських лiтературних творах немає побуту, немає детальних описiв. У цих умовах жест Февронiï дорогоцiнний, як i те золоте шиття, що вона шила для святоï чашi. ПРИКАЗКА — образний вислiв, зворот мовлення, влучно визначальне яке-небудь явище життя; на вiдмiну вiд прислiв'я, позбавлена узагальнюючого повчального змiсту (Сiм п'ятниць на тижнi, Покласти зуби на полицю).