Повiсть про Петра й Февронiю

Повiсть про Петра й Февронiю виникла у своïй основi не пiзнiше
другоï чвертi XV столiття, але одержала остаточне оформлення на
початку XVI столiття пiд пером Єрмолая Еразма й тiсно пов'язана з
фольклором. Це iсторiя про любов князя Петра й селянськоï дiвчини
Февронiï — любовi сильноï й непереможноï, до труни.
Перша поява в повiстi дiвчини Февронiï вiдбито в зрительно
виразному образi. Ïï знайшов у простiй селянськiй хатi
посланець муромського князя Петра, що занедужало вiд отрутноï кровi
вбитого ïм змiя. У бiдному селянському платтi Февронiя сидiла за
ткацьким верстатом i займалася тихим справою — ткала полотно, а
перед нею скакав заєць, як би символiзуючи собою злиття iз
природою. Ïï питання й вiдповiдi, ïï тиху й мудру
розмову ясно показують, що вона розумна. Февронiя дивує посланцiв
своïми вiщими вiдповiдями й обiцяє допомогти князевi
Знаюча в цiлющих зiллях, вона вилiковує князя. Незважаючи на
соцiальнi перешкоди, князь жениться на селянськiй дiвчинi Февронiï.
Ïхня любов не зважає на думку навколишнiх. Чванливi дружини
бояр не злюбили Февронiю й вимагають ïï вигнання. Князь Петро
вiдмовляється вiд князiвства й iде разом iз дружиною. Животворяща
сила любовi Февронiï так велика, що жердини, уткнутi в землю, по
ïï благословенню раодветают, перетворюючись у дерева. Крихти
хлiба в ïï долонi звертаються в зерна священного ладану. Вона
настiльки сильна духом, що розгадує думки зустрiнутих нею людей. У
силi своєï любовi, у мудростi, як любов'ю, що
пiдказується би ïй цiєю, Февронiя виявляється
вище свого iдеального чоловiка — князя Петра. Ïх не може
розлучити сама смерть Коли Петро й Февронiя вiдчули наближення смертi,
вони стали просити в бога, щоб вiн дав ïм умерти в один час, i
приготували собi загальну труну. Пiсля того вони прийняли чернецтво в
рiзних монастирях. I от, коли Февронiя вишивала для храму богородицi
повiтря (покрив для святоï чашi), Петро послав ïй сказати, що
вiн умирає, i просив ïï вмерти разом з ним. Але Февронiя
просить дати ïй час дошити покривало. Удруге послав до неï
Петро, велiвши сказати: Уже мало пожду тебе. Нарештi, посилаючи
втретє, Петро говорить ïй: Уже хочу вмерти й не чекаю тебе.
Тодi Февронiя, який залишилося дошити лише одну ризу святого, застромила
в покривало голку, обгорнула навколо ïï нитку й послала
сказати Петру, що готово вмерти разом з ним. Пiсля смертi Петра й
Февронiï люди поклали ïхнi тiла в окремi труни, але наступного
дня тiла ïх виявилися загалом, заздалегiдь приготовленому трунi
Люди другий раз намагалися розлучити Петра й Февронiю, але знову тiла
ïх виявилися разом, i з тих пор ïх уже не смiли розлучати.
Образи героïв цього оповiдання, якi не могли розлучити нi бояри, нi
сама смерть, для свого часу дивно психологiчнi. Ïх психологичность
зовнi проявляється з великою стриманiстю. Вiдзначимо й стриманiсть
оповiдання, як би вторящего скромностi прояву почуттiв. Жест
Февронiï, що встромляє голку в покривало й обертає
навколо уткнутоï голки золоту нитку, так само лаконiчний i
зрительно ясний, як i перша поява Февронiï в повiстi.
Щоб оцiнити цей жест героïнi, треба пам'ятати, що в давньоруських
лiтературних творах немає побуту, немає детальних описiв. У
цих умовах жест Февронiï дорогоцiнний, як i те золоте шиття, що
вона шила для святоï чашi. ПРИКАЗКА — образний вислiв, зворот
мовлення, влучно визначальне яке-небудь явище життя; на вiдмiну вiд
прислiв'я, позбавлена узагальнюючого повчального змiсту (Сiм п'ятниць на
тижнi, Покласти зуби на полицю).