Поняття постмодерна в лiтературi
Iсторiя людства вiдзначена послiдовною змiною безлiчi культурних епох.
Остання з них одержала назву епохи постмодерна. У гранично широкому
контекстi пiд постмодерном розумiється “глобальний стан
цивiлiзацiï останнiх десятилiть, вся сума культурних настроïв
i фiлософських тенденцiй”, пов'язаних з вiдчуттям завершенности
цiлого етапу культуристорического розвитку, изжитости
“сучасностi”, вступу в смугу еволюцiйноï кризи. Що
породили постмодерн вiяння вiдбили змiни у свiдомостi й колективному
несвiдомому людства, розчарованого результатами реалiзацiï панували
в XX в. свiтових iдей i проектiв “законодавчого розуму”, що
пiдiйшов до гранi самознищення, що намацує шляху до медиативному**
спiвiснування настiльки вiдмiнних друг вiд друга й власних iнтересiв, що
мають, рас, народiв, нацiй, державно-полiтичних, суспiльних i релiгiйних
систем, не говорячи вже про окремих людей. Щоб вижити, суспiльства
сьогоднi “зобов'язанi виробити й освоïти менталiтет,
адекватний iнструментальнiй могутностi й предполагающий надзвичайно
високий ступiнь терпимостi, готовностi до самокритики й
компромiсiв”. Весь багатовiковий досвiд пiддається
переосмисленню, служить базою для виявлення об'єднуюче людство
цiнностей, не прив'язаних до якiй-небудь однiй iдеологiï, що
центрує, релiгiï, фiлософiï.
На основi поняття “постмодерн” виникло похiдне вiд нього
поняття “постмодернiзм”, що, як правило, використовують
стосовно до сфери фiлософiï, лiтератури й мистецтва, для
характеристики певних тенденцiй у культурi в цiлому. Воно служить для
позначення:
- нового перiоду в розвитку культури;
- стилю постнеклассического наукового мислення;
- нового художнього стилю, характерного для рiзних видiв сучасного мистецтва;
- нового художнього напрямку (в архiтектурi, живописi, лiтературi й т.д.);
- художественно-естетической системи, що зложилася в другiй половинi XX в.;
- теоретичноï рефлексiï на цi явища (у фiлософiï, естетицi).
Дотепер термiн “постмодернiзм” устоявся не остаточно й застосовується в областi естетики й у лiтературнiй критицi поряд з дублюючими термiнами “постструктурализм”, “поставангардизм”, “трансавангард” (в основному в живописi), “мистецтво деконструкции”, а також зовсiм довiльно. Це пов'язане з тим, що ми маємо справу з вiдносно новим, ще недостатньо вивченим культурним феноменом, подання про яке продовжують уточнюватися.
Наприклад, Дениел Белл i Реймон Арон для обґрунтування iдеï
конвергенцiï капiталiстичноï й соцiалiстичноï систем
пропонують в 50-е рр. iдею “кiнця iдеологiï”, що в 80-е
рр. трансформується в iдею “кiнця iсторiï”,
висунуту Френсисом Фукуяма й трактуемую ïм як завершення
iдеологiчноï еволюцiï людства (завершення боротьби iдеологiй).
При цьому Фукуяма робить застереження: ”Кiнець iсторiï”
у жодному разi не означає, що мiжнароднi конфлiкти взагалi
зникнуть. Тому що й у цей час мир буде роздiлений на двi частини: одна
буде належати iсторiï, iнша — постистории.
Шлях до сучасного наповнення даного термiна й появi номiнацiï
“постмодернiзм”* був непростим. Вiн зв'язаний насамперед з
осмисленням тенденцiй, що позначилися починаючи iз середини 50-х рр. у
свiтовому мистецтвi й у сферi гуманiтарних знань, у свою чергу
пiдготовлених кризою модернiзму й появою нових, отпочковавшихся вiд
iснуючих, перехресних мiж собою наукових дисциплiн: фiлософськоï
антропологiï, сучасноï семiотики, семiотики культури,
кiбернетики й теорiï iнформацiï й iн. Фiлолофсько-теоретичну
основу постмодернiзму склали концепцiï, розробленi в рамках
постструктурализма. Постструктурализм — напрямок фiлософськоï
думки, що виникло наприкiнцi 70-х рр. у Францiï й США як ревiзiя
структуралiзму, що грав головну роль в iнтелектуальному життi Заходу в
50- 60-е рр. Серед його творцiв чимало колишнiх структуралiстiв, що
зайнялися своєрiдною самокритикою, що спробували розiмкнути
структуру як закритих, завершених, позбавлених змiн утворення, розвити
закладену в цьому поняттi iдею “структуральности структури”.
Надзадачею постструктурализма було дослiдження феномена тоталiтаризму й
тоталiтарноï свiдомостi, ïхнього зв'язку зi структурою й
мовою, боротьба з тотальностью у всiх ïï видах, що
активiзувався пiд впливом студентських хвилювань у Парижу в травнi 1968
р. Тому для постструктуралистов неприйнятними виявилися тi форми знання,
якi претендують на унiверсалiзм, що узагальнює характер, володiння
абсолютною iстиною, що розглядається як прояв
“метафiзики”, “iмперiалiзму” мислення. Iстини,
що затвердилися у свiдомостi сучасного європейця,/цiнностi вони
беруть пiд сумнiв i переосмислення в дусi адогматизации. У самому
загальному планi постструктурализм можна охарактеризувати
Теорiя постмодернiзму не тiльки вбрала найважливiшi вiдкриття пост-
структуралiзму, але виявилася настiльки тiсно з ним зв'язаноï
певною єднiстю фiлософських i загальнотеоретичних положень, що
можливо говорити про постструктуралистско-деконструктивистско-
постмодернiстський комплекс як широкому й впливовому интердисциплинарном
за своïм характером плинi в культурному життi Заходу 90-х рр., що
охоплює рiзнi сфери гуманiтарного знання, уважає И. П.
Iльïн.
Джерела й фiлолофсько-теоретична орiєнтацiя постструктурализма
Вирiшальну роль для формування постструктуралистско-деконструктивистско-
постмодернiстського комплексу зiграли паризькi фiлософськi й
iнтелектуальнi дискусiï 70-х рр., i насамперед — iдеï й
концепцiï, що розвиваються провiдними французькими
постструктуралистами й постфрейдистами Жаком Лаканом, Мiшелем Фуко,
Жилем Делезом, Фелiксом Гваттари, Юлiою Кристевой, Жаком Деррида,
Роланом Бартом, Жаном-Франсуа Лиотаром, Пьером Клоссовски й iн. Незвiднi
до якiй-небудь однiй моделi, цi iдеï й концепцiï так чи iнакше
йдуть своïми корiннями у фiлософiю становлення, що прагне дати як
можна бiльше повне обґрунтування iдеï буття як становлення
(Фрiдрiх Ницше, Анри Бергсон, едмунд Гуссерль, пiзнiй Мартiн Хайдеггер i
iн.), а також у якiмсь ступенi — у фiлософiю скептицизму з
ïï сумнiвом у можливостi вiдкриття унiверсально придатноï
для всiх людей, часiв, випадкiв життя iстини, релятивiзмом (вiд панцира.
relativus — вiдносний).
И. С. Скоропанова
