Пейзажi росiйськоï природи в Сергiя Єсенiна

Великий росiянин поет Сергiй Єсенiн — “спiвак
краïни березового ситцю”, “спiвак любовi, смутку,
уболiвай”, вiн же “московський бешкетний гуляка” i,
звичайно, поет-фiлософ. Єсенiна завжди хвилювали такi философско-
ми ровоззренческие проблеми, як Людина й всесвiт. Людина й природа ,
Людина й мир його земних дiянь, радостей, страстей, тривог, його любов i
ненависть, його вiрнiсть Батькiвщинi, його життя й смерть
Дiалог лiричного героя з Миром (людиною, природою, землею, всесвiту)
постiйний. “Людина — це чудовий утвiр природи, неповторна
квiтка живого життя”. У поемi “Квiти” Єсенiн
зумiв про все це сказати по-своєму.
…я думаю:
Як прекрасна
Земля
И на нiй людина…
Рядки цi наповненi гордiстю, радiстю й тривогою за людину, його долю,
його майбутнє . Вони могли б по праву стати епiграфом до
всiєï його творчостi . Не можна любити землю взагалi або
людини — взагалi. Це чужо щирому мистецтву. Саме цi думки й були
головними у творчостi Єсенiна. Поезiя його дивно земна й разом з
тим “всесвiтня, космiчна”. У з'єднаннi цих двох почав
— масштабнiсть i емоцiйна дiєвiсть його поезiï
Всi ми, всi ми в цьому свiтi тлiннi,
Тихо ллється iз кленiв листiв мiдь…
Будь же ти вовек благословенне,
Що прийшло процвесть i вмерти
Фiлософська глибина й найвищий лiризм цього вiрша йде вiд великих
традицiй росiйськоï класичноï лiтератури. Наприклад, у вiршi
Пушкiна “Знову я вiдвiдав…” говориться про неминучу,
вiчну змiну поколiнь, про невблаганний рух життя, у якому треба зайняти
своє мiсце, виконати своє призначення й пiти без образи,
вiдчуваючи себе важливою, незамiнною ланкою того нескiнченного ланцюга,
що тягнеться з Минулого Вбудущее.
Вся творчiсть Єсенiна наповнено “лiричним
вiдчуванням”. Його теплом i свiтлом наповненi й есенинские картини
росiйськоï природи. Природа в Єсенiна невiддiльна вiд людини,
вiд його настрою:
Вiдговорив гай золота,
Березовою, веселою мовою,
И журавлi, сумно пролiтаючи,
Уж не жалують бiльше нi оком.
Сам по собi разючий образ гаю, що говорить “золотим” мовою
берiз. Вiн розкриває складний психологiчний стан автора. I
тривожний смуток охоплює нас, коли гай уже
“вiдговорила” — адже мову, що умолкнули, був не тiльки
“березовий”, але й веселий. Поет вiдчуває себе часткою
природи й бачить у тварин “братiв наших менших”. У його
вiршах про тварин яскраво виражене спiвчуття до всього живого на землi.
Так, в “Пiснi про Собаку” автор показує материнську
любов суки до своïм щенятам, а потiм ïï бiль вiд втрати
ïх. Почуття цього собаки схожi на почуття жiнки. I коли мiсяць над
“хатою” здався ïй “одним з ïï
щенят”, вона вмирає вiд туги
И глухо, як вiд подачки,
Коли кинуть ïй камiнь у смiх,
Покотилися очi собачi
Золотими зiрками вснег.
У вiршi “Лисиця” Єсенiн показує безжалiсне
вiдношення людей до тварин. Опис пiдстреленоï лисицi звучить
пронизливо:
Жовтий хвiст упав у заметiль пожежею,
На губах — як прiла морква
Пахнуло iнеєм i глиняним вигаром,
А в ощур сочилася тихо кров
Поет захищає тварин своєю любов'ю. У вiршi “Собацi
Качалова” автор розмовляє iз собакою по кличцi Джим, як iз
другом. У кожному рядку Єсенiн передає красу й довiрливiсть
цього пса, любується ним:
Ти по^-собачi по-диявольському гарний,
З такою милою довiрливоï приятцей
И, нiкого нi краплi не запитавши,
Як п'яний друг, ти лiзеш цiлуватися
Сергiй Єсенiн пiдкреслює єднiсть усього живого, усього
сущого. Немає й не може бути чужого болю у свiтi, всi ми зв'язанi
мiж собою. У вiршi “Пiснi, пiснi, про що ви кричите..”
вiдчувається зибкость границь мiж природою й людиною через
уподiбнення дерева й людини:
Добре верболозом на дорозi Сторожити задрiману Русь
У вiршi “Я покинув рiдний будинок…” —
“… старий клен головою на мене схожий”.
Взаємопроникнення й переплетення людини й природи особливо
вiдчувається у вiршi
“Срiблиста дорога”:
Дай ти менi зорю на дровни
Гiлку верби на вузду
У Єсенiна натхнення природи й навiть уподiбнення людини природним
явищам нагадує народну поезiю
Я ще нiколи ощадливо
Так не слухав розумну плоть,
Добре б, як гiлками верба,
Перекинутися в рожевiсть вод
Добре б, на стiг посмiхаючись,
Мордою мiсяця сiно жувати
Де ти, де, моя тиха радiсть,
Всi люблячи, нiчого не бажати!
З фольклорного середовища поет брав лише те, що було близько його
поетичному свiтовiдчуванню. Це обумовило появу поезiï Єсенiна
цiлоï групи поетичних символiв. Один з найпоширенiших символiв
— образ дерева. У древнiх мiфах дерево символiзувало життя й
смерть, древнє подання про всесвiт: верх — небо, низ —
пiдземне царство, середина — земля. Дерево життя в цiлому може
зiставлятися з людиною. Прагнення до гармонiï людини й миру
виражається в Єсенiна через уподiбнення себе дереву:
Я хотiв би стояти, як дерево,
При дорозi на однiй нозi.
Я хотiв би пiд кiнськi храпи
Обiйматися iз сусiднiм кущем
(”Вiтри, вiтри “)
Ах, зiв'янув голови моєï кущ
(”Хулiган”)
Облiтає моя голова,
Кущ волось золотавий в'яне
(”По^-осiнньому кичет сова “)
Єсенiн показав, що людина в просторах мирозданья всього лише
беззахисна пiщина, i для того, щоб залишити про себе пам'ять, потрiбно
творити прекрасне. “Рязанськi поля, де мужики косили, де сiяли
свiй хлiб”, стали колискою його поезiï. Вiд проникливих
вiршiв про краïну “березового ситцю”, широчiнi
ïï степових роздоль, синi озер, шуму зелених дiбров до
тривожних роздумiв про долю Росiï, кожна есенинская рядок зiгрiтий
почуттям безмежноï любовi Котечеству.
Але й тодi, коли у всiй планетi
Пройде ворожнеча племен,
Зникне неправда й смуток,
Я буду оспiвувати
Всiєю iстотою в поетi
Шосту частину землi
З назвою коротким “Русь”.
Наповнена любов'ю до людей, до людини, до рiдноï землi, перейнята
щиросерднiстю, добротою, щирiстю, поезiя Єсенiна допомагає
нам пiзнавати, заново вiдкривати й берегти свою краïну, свою
Батькiвщину