Мiшель Рафаель французький письменник

Народився у фамiльному замку Рафаель неподалiк вiд Бордоiль. Батько
зробив всi, аби тiльки син одержав чудове класичне i юридичне утворення.
Рафаеля з дитячого рокiв засвоïв латинь i грецьку мову, якi
вiдкрили йому мир античностi
В 1558 р. вiн став радником парламенту в Бордоiль. Тут, у парламентi,
вiн знайшов однодумця й найближчого друга — Етьена де Ла Боеси. Ця
дружба, що обiрвалася через п'ять рокiв через передчасну смерть Ла
Боеси, залишила в життi Рафаеля, можливо, про що вiн розповiв в есе Про
дружбу.
В 1571 р., удень свого народження, Рафаель, залишивши всi посади,
усамiтнився в родовому замку. Тут вiн писав своï Проби (Essais).
Через десять рокiв (i через рiк пiсля видання перших двох книг Проб) вiн
був вибраний мером Бордоiль. Чотири роки, на якi припалили й релiгiйнi
звади, якi роздирали краïну, i епiдемiя чуми, вiн керував мiстом.
Потiм знову робота над Пробами у тишi родового замка — i знову
бурхливi подiï: День барикад у Парижу, висновок у Бастилiï,
участь у засiданнях Генеральних штатiв у Блуа. I знову родинний замок,
звiдки вiн шле вiтання тiльки що зведеному на престол Генрiху IV, що, у
свою чергу, захоплюється Рафаель i хоче наблизити його до двору.
Рафаеля, що з юностi засвоïв мистецтво жити гiдно, залишився в
себе, удалинi вiд королiвських милостей, i продовжував працювати над
Пробами. 13 вересня 1592 р. вiн умер у замку Рафаеля
Не тiльки джерела ерудицiï Рафаеля в околицi давньоï
iсторiï, фiлософiï, лiтератури вiдкриваються за фактами його
бiографiï. За нею можна судити не тiльки про вiдвагу автора, що
продовжував i пiсля Варфоломиивськой ночi вiльно розмовляти iз Цицероном
або Овiдiєм (значно пiзнiше, в 1676 р., це стало однiєï
з пiдстав для включення Проб у ватиканському Iндексi заборонених книг).
Важливiше iнше: на заходi епохи Вiдродження з ïï культом
вiльноï й одухотвореноï особистостi народжується фiлолофсько-
етична доктрина Людини, Що Кидає Виклик Життєвим Обставинам
Рафаель був свiдком перехiдних часiв вiд Ренесансу до нового часу. Вiн
осмислює прихожий характер живоï iсторiï, i тому,
напевно, для нього не iснує бар'єрiв Часу й Пространствия,
тому й Сократ, i Карл Великий, i який-небудь фабрикант гральних карт
— його сучасники. Ïхня несхожiсть його не лякає, вiн i
не шукає взаємозв'язок явищ, для нього явища завжди
вiдмiннi: найбiльш загальний для всiх речей ознака — ïхня
розмаïтiсть i несхожiсть (есе Про досвiд). Але ця мозаïка
виявляється цiлiсним монтенивским миром, оскiльки об'єднана
особистiстю, що шукає, скептично ставиться до догм (нехай навiть
це буде догма про Бога), сповнена тверезоï користi й морального
почуття
Перехiднiсть епохи визначила й своєрiднiсть Проб Рафаеля, як
лiтературного твору. Наприкiнцi XVI ст. уже починали обрисовуватися
контури новоï лiтератури, де в сторiччi, що надходило, будуть
панувати художнi системи барокко й класицизму. Система жанрiв втрачала
свiй безумовний прiоритет, жанри втрачали унiверсальнiсть i рiвнiсть,
усе бiльше пiдкоряючись iєрархiï жанрiв, а унiверсальнiсть
вiдображення миру усе бiльше ставала характеристикою iншоï системи
об'єднання художнiх принципiв (те, що тепер заведено називати
художнiм методом). У цьому виявилося посилення авторського початку в
мистецтвi на противагу традицiйностi, хоронителями якоï були жанри
мистецтва попереднiх епох При переходi вiд однiєï системи
жанрiв до iншоï, що вiдповiдає новим реалiям, необхiдний
експеримент. Такий експеримент (пробу!) поставив Рафаель, розробивши
вiдразу два нових жанри: жанр проби ( чипо-французькому есе — цей
увiв у свiтову лiтературу саме Рафаель) i жанр проб, тобто цiлiсноï
книги таких есе
Кожне есе, що становить роздiл у книзi Рафаель, зберiгає установку
на унiверсальнiсть у вiдображеннi миру й майже не обмежується
предметом, зазначеним у заголовку (сам принцип назви роздiлiв —
Про дружбу, Про виховання i т.п. — веде свiй початок в античностi
й Середньовiччi, i назва поеми Лукреция Про природу речей або роздiлiв
популярного збiрника Римськi дiï — Про любов, Про доконане
життя i т.п. — пiдтверджують це). Письменник слiдом за своïм
старшим сучасником П. Ла Рамi (Петром Рамусом), чудовим французьким
фiлософом, включеним у Варфоломиивскую нiч, користується не
латинню (якоï вiн володiв зовсiм), а французькою мовою, усiляко
уникає науковоï подiбностi, аби тiльки бути зрозумiлим для
читачiв, хоча нiбито пише для вузького кола. Есе Рафаель або не вперше
втiлили у всiй повнотi принцип жанровоï волi на противагу
схоластичноï вченоï, фiлософськоï традицiï.
Письменник зневажає стрункiстю композицiï, на перший погляд,
текст есе є довiльним монтажем за асоцiацiєю рiзноманiтного
матерiалу: iсторичних фактiв (у цiлковитому хронологiчному безладi),
загальних мiркувань, сугубо особистiсних оцiнок i фактiв iндивiдуального
життєвого досвiду й т.п.. I, правду говорячи, чим же iншим є
моя книга, як не тими ж гротесками, як не такими ж дивовижними тiлами,
злiпленими з рiзних частин, як-небудь, без певних обрисiв, послiдовностi
й спiвiснуваннi, крiм сугубо випадкових? — зауважує
письменник в есе Про дружбу. Але є тут своя система —
система iдей, що створює Рафаеля. Iдеï й приклади, якi
ïх пояснюють, представляють зерно кожного есе, як i зерно
всiєï книги
Iдеям Рафаель властива особливiсть: вони не мають абсолютного характеру,
не є iстиною й тому не можуть iснувати бездоказово. Отже, цi
докази здобувають особливе значення. Це своєрiдний всесвiт
Рафаель, що вишиковує як єднiсть об'єктивного й
суб'єктивного. Тому його особистий життєвий досвiд нiтрохи
не суперечить прикладам iз чужого життя, всi вони, незалежно вiд
iсторичних вiдмiнностей, проектуются на одну тимчасову площину
У передмовi Рафаель називає свою книгу щироï. Ця особливiсть
не пройшла мимо увагу читачiв наступних поколiнь. Очевидно, у визначеннi
щира книга є глибокий пiдтекст. Це характеристика, що бiльше
пасує людинi, а не книзi. Або книзi, що сприймається як жива
iстота. Якщо зерном Проб є певна система iдей i ïхнiх
доказiв, то ïх можна розглядати як своєрiдний кiстяк, що
тримає iдейну композицiю, а приклади, якi ïх пояснюють,
— як цiлiсний мир, позбавлений диференционних параметрiв, не
розбитий на фрагменти. Iз цього огляду впадає в око характерна для
монтенивского тексту особливiсть: у кожному есе вiдчувається
модель цього цiлiсного миру, а отже, кожний фрагмент, навiть вiддiлений
вiд iнших, несе в собi загальну iнформацiю про концепцiю книги
З одного боку, Рафаель майже повсюдно говорить не про окремi частини, а
про всю книгу в цiлому. Бiльш того, вiн сам стежить за тим, як
складається його книга, що стає начебто героєм
самоï себе. Але ця не така єднiсть книги, за якого, жодна iз
частин не може бути вилучена без шкоди для розумiння загального задуму.
Це не жорстка конструкцiя Декамерона Дж. Боккаччо й iнших аналогiчних
добуткiв iз замкненою композицiєю, що нагадує мiстичну
стрункiсть Божественно: комедiï Данте