Мiркування на тему: Доблесть, честь i достоïнство

Дитинство залишилося за, i в нас уже починають сформировиваться зовсiм iншi, новi погляди на життя. Тепер ми бачимо життя з усiма ïï плюсами й мiнусами, якi спотворюють наше дитяче подання про доблесть, честь i достоïнство, пiдкреслюють нашу iндивiдуальнiсть, але, на жаль, не завжди в потрiбному й правильному напрямку
Але що ж все-таки таке доблесть, честь i достоïнство?

• Гiдна людина не може не мати широту пiзнань i твердiстю духу. Його ноша важка й шлях його довгий. Людянiсть — от ноша, що несе вiн: хiба вона важка? Тiльки смерть завершує його шлях: хiба вiн довгий?
• Конфуцiй
• Доблесть — завжди усвiдомлювати наслiдку наших учинкiв,
• Доблесть — завжди розбирати, де честь, де право, де користь,
• Що добре й що нi, що мерзенно, безчесно й шкiдливо .
• Луцилий Гай
• …Честь — це нагорода, присуджувана за чесноту…
• Аристотель

Якщо ж вiрити висловленням великих ораторiв i мислителiв, перевiрених на досвiдi декiлькома поколiннями, то можна сказати, що людина створена не тiльки для того, щоб примножити свiй рiд, або побудувати будинок, а для того щоб принести в мир i подарувати навколишнiм його людям якнайбiльше добра, благодiяння й турботи. А от у цьому й полягає змiст слiв доблестi, достоïнства й ушановуйся
И я уверенна, що якщо ми навчимося гiдно виходити iз ситуацiй, iз честю й доблестю, те це значить, що ми прожили правильне життя й внесли свiй внесок прогресування великого людського роду
Боротьба добра й зла, пропасне прагнення знайти сенс життя, вирiшити для себе, у чому моральнi принципи поводження людини, на що повинна опиратися совiсть людини, чи втримується iстина в релiгiйнiй вiрi або атеïстичному безвiр'ï — такий коло питань, якi ставлять багато письменникiв, поети, фiлософи
Росiйськi письменники дивилися на життєвi подiï, характери й прагнення людей, опромiнюючи ïхнiм свiтлом євангельськоï iстини. Це чуйно сприйняв i точно виразив Н. А. Бердяєв: У росiйськiй лiтературi у великих росiйських письменникiв релiгiйнi теми й релiгiйнi мотиви були сильнiше, нiж у якiй-небудь лiтературi миру. Вся наша лiтература XIX столiття поранена християнською темою, вся вона шукає порятунки, вся вона шукає рятування вiд зла, страждання, жаху життя для людськоï особистостi, народу, людства, миру. У самих значних своïх добутках вона перейнята релiгiйною думкою. З'єднання борошна про Бога з борошном про людину робить росiйську лiтературу християнськоï навiть тодi, коли у свiдомостi своєму росiйськi письменники вiдступали вiд християнськоï вiри.
Вiчна тема для кожноï людини, сама актуальна в наш час — добро й зло дуже яскраво виражене у творi Гоголя Вечора на хуторi бiля Диканьки. Iз цiєю темою ми зустрiчаємося вже на перших сторiнках повести Травнева нiч, або Утоплениця — найкрасивiшоï й поетичноï
Дiя в повiстi вiдбувається ввечерi, присмерком, мiж сном i явою, на гранi реального й фантастичного. Дивна природа , що оточує героïв, прекраснi й трепетнi почуття, випробовуванi ними. Однак у прекрасному пейзажi є щось, що порушує цю гармонiю, турбує Галю, що почуває присутнiсть злих сил зовсiм поруч. Що це? Тут вiдбулося дике зло, зло, вiд якого навiть будинок зовнi змiнився
Батько пiд впливом мачухи вигнав рiдну дочку з будинку, штовхнув на самогубство
Але зло не тiльки в страшному переказi
Виявляється, у Левко є сильний суперник. Його рiдний батько. Людина жорстокий, злiсний, котрий, будучи Головою, обливає на морозi людей холодною водою. Левко не може домогтися в батька згоди на шлюб з Галею. На допомогу йому приходить Чудо: панночка, утоплениця, обiцяє будь-яку нагороду, якщо Левко допоможе позбутися вiд вiдьми
Панночка звертається саме до Левко за допомогою, тому що вiн добрий, чуйний на чуже лихо, iз серцевим хвилюванням слухає вiн сумне оповiдання панночки Левко знайшов вiдьму. Вiн довiдався ïï, тому що усерединi в ïй бачилося щось чорне, а в iнших свiтилося.
И зараз, у наш час, у нас живi цi вираження: чорна людина, чорне нутро, чорнi думки, справи. Коли вiдьма кидається на дiвчину, на особi ïï блискає злiсна радiсть, зловтiха. I як би не маскувалося зло, доброю, чистий душею людин здатний його вiдчути, розпiзнати. Iдея диявола, як уособлене втiлення злого початку, хвилює розуми людей з незапам'ятних часiв. Вона знайшла вiдбиття в багатьох сферах людського буття: у мистецтвi, релiгiï, марновiрствах i так далi. У лiтературi ця тема теж має давнi традицiï. Образ Люцифера — занепалого, але не раскаявшегося ангела свiтла — немов магiчною силою притягає до себе нестримну письменницьку фантазiю, щораз вiдкриваючись iз новоï сторони
Наприклад, Демон Лермонтова — образ людяний i пiднесений. Вiн викликає не жах i вiдраза, а спiвчуття й жаль
Демон у Лермонтова — це втiлення абсолютноï самiтностi. Однак вiн не сам домагався його, домагався безмежноï волi. Навпроти, вiн самотнiй поневоле, вiн страждає вiд свого важкого, як проклiн, самiтностi й сповнений туги за духовною близькiстю. Низвергнутий з небес i оголошений ворогом небожителiв, вiн не змiг стати своïм у пеклi й не зблизився слюдьми.
Демон перебуває як би на гранi рiзних мирiв, i тому Тамара представляє його в такий спосiб:

• Те був не ангел-небожитель,
• Ïï божественний хоронитель:
• Вiнок з райдужних променiв
• Не прикрашав його кучерiв
• Те не був пекла дух жахливий,
• Порочний мученик — про немає!
• Вiн був схожий на вiтер ясний:
• Нi день, нi нiч — нi морок, нi свiтло!..

Демон тужить за гармонiï, але вона недоступна для нього, i не тому, що в його душi гординя бореться з бажанням примирення. У розумiннi Лермонтова гармонiя взагалi недоступна: тому що мир споконвiчно розколотий i iснує у виглядi непоєднуваних протилежностей. Навiть древнiй мiф свiдчить про це: при створеннi миру були роз'єднанi й протипоставленi свiтло й тьма, небо й земля, твердiнь i вода, ангели й демони
Демон страждає вiд протирiч, що роздирають всi довкола нього. Вони вiдбиваються в його душi. Вiн всемогутнiй — майже як Бог, але ïм обом не пiд силу примирити добро й зло, любов i ненависть, свiтло й морок, неправду й правду
Демон тужить за справедливiстю, але й вона недоступна для нього, мир, заснований на боротьбi протилежностей, не може бути справедливим. Твердження справедливостi для однiєï сторони завжди виявляється несправедливiстю з погляду iншоï сторони. У цiй роз'єднаностi, що народжує запеклiсть i все iнше зло, укладена загальна трагедiя. Такий Демон не схожий на своïх лiтературних попередникiв у Байрона, Пушкiна, Мiльтона, Ґете
Образ Мефистофеля в Фаустi Ґете складний i багатобiчний. Це Сатана — образ iз народноï легенди. Ґете додав йому риси конкретноï живоï iндивiдуальностi. Перед нами цинiк i скептик, iстота дотепне, але позбавлене всього святого, що нехтує людину й людство. Виступаючи, як конкретна особистiсть, Мефистофель у той же час є складним символом. У соцiальному планi Мефистофель виступає як втiлення злого, людиноненависницького початку
Однак Мефистофель символ не тiльки соцiальний, але й фiлософський. Мефистофель — втiлення заперечення. Вiн говорить про себе: Я заперечую все -// И в цьому моя суть.
Образ Мефистофеля необхiдно розглядати в нерозривнiй єдностi з Фаустом. Якщо Фауст — втiлення творчих сил людства, то Мефистофель представляє символ тоï руйнiвноï сили, тоï руйнiвноï критики, що змушує йти вперед, пiзнавати й творити
В Єдинiй фiзичнiй теорiï Сергiя Бєлих (Миасс, 1992) можна знайти слова про це: Добро — це статика, спокiй — це потенцiйна складова енергiï… Зло — це рух, динамiка — кiнетична складова енергiï. Господь саме так визначає функцiю Мефистофеля в Пролозi на небесах:

• Слабшала людина: покорствуя долi,
• Вiн радий шукати спокою, — тому
• Дам неспокiйного я подорожанина йому:
• Як бiс, дражнячи його, нехай збуджує кделу.

Коментуючи Пролог на небесах, Н. Г. Чернишевський у своïх примiтках до Фауста писав: Заперечення ведуть тiльки до нових, бiльше чистим i вiрним переконанням… Iз запереченням, скептицизмом розум не ворожий, навпроти, скептицизм служить його цiлям… Таким чином, заперечення — це лише один з виткiв прогресивного розвитку