Лiтературний аналiз поезiï Запекли тесание мерзни

Росiя — краïна безкрайня… I характер росiйський
широкий, роздольний, але такий же нерацiональний, розкиданий. Скiльки
вiльноï землi в Росiï, незасiяних полiв, диких лiсiв… Та
й рiки росiяни коштують спокiйнi, не рухаються, не вирують, але вуж якщо
розiллються — не зупинити. Як i народ росiйський терплячий, до
останньоï краплi мовчить, а обуриться — так вiдразу
революцiя. Єсенiн, iстинно росiйська душу, з нiжнiстю описує
свою улюблену Русь:
Об Русь — малинове поле
И синь, що впала в рiку, -
Люблю до радостi й болю
Твою озерну тугу
Його майстернiсть надає вiршам рух, начебто ми сидимо в тих самих
“тесаних дрогах”, а по узбiччю “бiжать рiвнини й кущi.
Знову каплицi на дорозi й поминальнi хрести”. Але поет не
обмежується замальовкою природи, у вiршi протягає тривога:
“Холодноï скорботи не вимiряти, ти на мрячному березi”.
Можливо, якщо судити по датi написання — 1916 рiк — це
передчуття революцiйних змiн. Або тривога особистiсна, своєрiдна
“невпорядкованiсть” людини, змушеного жити не в рiдному
селi, а в далекому йому мiстi
Не все радує погляд поета в старiй сiльськiй Русi, але вона
набагато ближче Єсенiну, чим нова iндустрiальна Росiя. Вiн iз
тривогою й болем переживав ламання звичного укладу життя, називаючи себе
“останнiм поетом села”. Звiдси й поява в його лiрику смутних
ноток, страху перед селом, що мiняє своя особа
Мова поета образний, рясно заповнений чисто народними словами,
визначеннями
Яким же треба мати чуйне, трепетне серце, щоб умiти так побачити й
передати красу росiйськоï природи, саму ïï душу. У цi ж
описи вплiтаються й купола, i дзенькiт дзвонiв церков, якi нерозривно
пов'язанi з росiйською iсторiєю. Вони вже стали немов би частиною
природи, символом Русi Незрозумiле поняття “Росiя” —
невичерпне джерело для поетiв. Єсенiн же сам немов уособлення
батькiвщини, дивний каприз природи, що начебто спецiально подгадала не
тiльки талант, але й зовнiшнiсть поета, так схожу iз синявим озер,
пряжею нiжного льна, тонкими берiзками так бiлою заметiллю. Як у
бездонне озеро, запекло кидається Єсенiн з головою в любов
до Росiï й, як кожний закоханий, не хоче звiльнитися вiд цього
полону:
И не вiддам я цi ланцюги,
И не розстануся з довгим сном,
Коли дзенькають рiднi степи
Молитвословним ковилою
Недовге своє життя вiн виплеснув, як єдиний порив нiжностi,
як пiсню. Марина Цветаева в “Пам'ятi Сергiя Єсенiна”
точно виразила широту душi поета:
…I не жалiсть — мало жив,
И не гiркота — мало дав, —
Багато жив — хто в нашi жил
Днi, усе дав — хто пiсню дався