Життя людини саме коштовне, що дано йому Богом

Рiзнi люди живуть на Землi. Злi й добрi, жорстокi й м'якосердi, непримиреннi й всепрощаючi. У кожного — своя мораль, своï життєвi принципи, своï закони, але цi закони найчастiше пiдпорядкованi законам суспiльства, у якому ми живемо. I, у свою чергу, iснують закони загальнолюдськi, тi, якi ми називаємо десятьома заповiдями. I головна iз цих заповiдей, на мiй погляд, — не убий!
Життя людини… Це саме коштовне, що дано йому Богом. Чому самогубство в християнствi споконвiкiв уважалося великим грiхом? Тому що життя дароване людинi самим Богом, i покiнчити iз собою — однаково що жбурнути Господу в особу його дорогоцiнний дарунок. А позбавляти життя iншого… Життя твоя висить на волоску, i я можу цей волосок перерiзувати, — говорить Иешуа Понтiй Пiлат у романi Майстер i Маргарита Булгакова. I чує у вiдповiдь: Перерiзувати цей волосок може лише той, хто його пiдвiсив. Одна людина не може замiрятися на життя iншого — вони рiвнi перед Богом. Убивця рано або пiзно буде покараний. Так трапилося з Раскольниковим, героєм роману Федора Михайловича Достоєвського Злочин i покарання.
Теорiя його була заснована на нерiвностi людей, вибраностi одних i приниженнi iнших. Вiн уважав, що люди звичайнi (”а ïхня бiльшiсть ) зобов'язанi жити за загальними законами, а люди незвичайнi (iдеалом вiн уважав Наполеона) породженi для того, щоб велiти, керувати звичайними людьми. Такi мають право на все — вони можуть нав'язати свою волю, вчинити злочин. Саме собою, що себе Розкольникiв хотiв бачити серед останнiх. Йому хотiлося пiзнати славу, владу, багатство, хотiлося розпоряджатися долями. Але вiн усього лише бiдний студент… I Розкольникiв вирiшує, що вiн буде пробиратися до своєï мети, змiтаючи всi перешкоди. I робить убивство, щоб… спробувати своï сили
Нiколи Розкольникiв не стане другим Наполеоном, великим миру цього. Для цього мало одного бажання. Для цього потрiбна твердiсть духу, безмежна внутрiшня сила, упевненiсть у собi, безжалiснiсть. Навряд чи Наполеон коли-або метався в напiвбожевiльному станi й вопрошал себе: чиЗможу я? Чи зумiю? Воша я або людина? Наполеон був сильною, твердою людиною. Розкольникiв же — слабкий. I вiн усвiдомлює це й починає нехтувати себе ще бiльше. I тiльки Соня Мармеладова розумiє, як вiн нещасний. Нi, немає тебе несчастней нiкого тепер у цiлому свiтлi. Соня — незвичайна людина. Чуйна, добра, покiрна, думаюча завжди тiльки об iнших i считающая кожну людину Божим созданьем. Розкольникiв намагається виправдатися перед нею: Я адже тiльки воша вбив, Соня, бридку, злобливу … — Це людина-те воша? — дивується Соня. Але вона не обвинувачує Раскольникова, менi здається, вона взагалi не здатна нiкого обвинуватити, вона жалує його. Вона жодного разу не дорiкнула його в убивствi — але ж вiн убив єдину ïï подругу Лизавету. Соня лише жалує його. Розкольникiв гiдний жалостi. Всi його негативнi емоцiï стосовно людей — презирство, ненависть, байдужiсть — все це, немов бумеранг, вертається до нього самому. Вiн уже не людей нехтує й ненавидить, а самого себе. Вiн уже не навколишнiх, а себе вважає повною незначнiстю. А це, по- моєму, найстрашнiше для людини…
Соня рятує його. Вона його любить, безмежно, вiддано любить. Я куди завгодно за тобою пiду, — говорить вона й виконує свою обiцянку. Якби вона не поïхала за ним на каторгу, якби не була так наполеглива — наполеглива тихо, скромно, по-своєму, вiн не зрозумiв би, що теж любить ïï.
Розкольникiв сумнiвався: чи потрiбна вона йому, часом не розмовляв з нею, мучив неï… Але Соня знала, що любить його, i пiдсвiдомо почувала, що вiн ïï теж любить. Вона готова була завжди перебувати поруч iз ним: у горi й у радостi, у хворобi й здоров'ï, у бiдностi й багатствi. I зрештою вiн зрозумiв, що не може без ïï жити, що вони — одне цiле… Ïх воскресила любов: серце одного мiстило нескiнченнi джерела життя для серця iншого. Соня врятувала Раскольникова, але вiн i сам iшов назустрiч своєму порятунку, вiн був покараний i врятований своєю невтраченою людянiстю, жалем, любов'ю. Розкольникiв давав Сонi своï сили, наповнював душу мужнiстю. Але отут уже починається нова iсторiя , iсторiя поступового вiдновлення людини, iсторiя поступового переродження його, поступового переходу з одного миру в iншiй, знайомства з новою, досi зовсiм неведомою дiйснiстю. Це могло б скласти тему нового оповiдання — але теперiшнє оповiдання наш кiнчене. Жалуючи свого нещасного й безвладного батька, Соня вiддасть йому на випивку тридцять копiйок… останнi, усе, що було. Спiвчуття змушує Раскольникова допомогти п'януватому Мармеладову добратися вiд распивочной до будинку. Жалує Мармеладова й Катерина Iванiвна, хоча вона й проклинає, i навiть б'є його. Поводження Катерини Iванiвни в день смертi Мармеладова показує, що любов до ближнього глибоко закладена в людськiй душi, що вона природна для людини, навiть якщо вiн цього не усвiдомить. I слава боговi, що помирає! Збитку менше! — викликує Катерина Iванiвна в постелi вмираючого чоловiка, але в той же час вона метушиться бiля хворого, дасть йому пити, оправляє подушки
Узи любовi й жалю зв'язують Катерину Iванiвну й Соню. Соня не засуджує мачуху, що колись штовхнула пасербицю на панель. Навпроти, дiвчина захищає Катерину Iванiвну перед Раскольниковим, хвилюючись i страждаючи й ламаючи руки. А небагато пiзнiше, коли Лужин привселюдно обвинувачує Соню в крадiжцi грошей, Розкольникiв бачить, з якою жорстокiстю кидається Катерина Iванiвна па захист Сонi
З образом Мармеладова зв'язана гуманiстична тема маленькоï людини. Усяка людина, незалежно вiд свого соцiального стану й особистих якостей, гiдний любовi й уваги — ця думка проходить через багато добуткiв росiйськоï класичноï лiтератури. У Достоєвського тема маленькоï людини розкривається в спiввiднесеннi iз християнським розумiнням любовi до ближнього. Мармеладов не тiльки бiдний i вбогий, по й винний у страшному грiху — у стражданнях сiм'ï, у ганьбi дочки. Наполягаючи на правi Мармеладова на жаль, письменник жадає вiд суспiльства вищого ступеня прояву гуманiзму -милостi до занепалих.
Порфирiй Петрович по-своєму також проявляє милiсть до занепалих, указуючи фiлософовi-мучениковi Раскольникову єдино можливий шлях самоствердження (Станьте сонцем, вас i побачать). Не позбавлений здатностi до жалю навiть Свидригайлов. Незадовго до своєï смертi ця порочна людина пiднiмається на якусь моральну висоту, виявляючи своï добрi задатки. Вiн щадить Дуню, забезпечує нормальнi умови життя сиротам Мармеладових. Автор знову й знову доводить: любов i милосердя рятiвнi для людини, здатнiсть до любовi становить основу особистостi, без ïï особистiсть гине
Завдяки спiлкуванню iз Сонею, нiкого не обвинувачує у своïй життєвiй трагедiï й що продовжує любити людей, Раскольникову вiдкривається непорушна iстина: жаль могущественнее iнтелекту, важливiше соцiального протесту. Iз цього моменту починається моральне пробудження героя, вiдправна крапка шляхи до нового життя.
Роман Достоєвського Злочин i покарання, з його гуманiстичним пафосом i проповiддю всепрощаючоï любовi, повернув у росiйську лiтературу християнську домiнанту, затвердив па новому iсторичному етапi традицiйнi для росiйськоï культури етичнi цiнностi