Огляд творiв Замятiна

Стаття вiдомого росiйського письменника А. Ремизова, присвячена пам'ятi
Євгенiя Iвановича Замятiна, завершується знаменними словами:
‘И в третiй раз я його бачив у снi… Я його побачив у хвiртки
саду — чудесний сад! — i вiн був не той зацькований, що
озирається, iз запечатаним серцем i iз запечатаними вустами, яким
вiн з'явився в Парижу, а той Замятiн, яким прийшов вiн до нас на
Таврическую пiсля “Повiтового”. I я подумав тодi:
…який вiн розумний! I ми ввiйшли в сад”. У цих рядках i
цветаевский мотив саду, чисто росiянин, пронизливий, i пророцтво —
посмертна доля двох бiльших художникiв, поверта_ одночасно вiтчизнянiй
лiтературi
Протягом декiлькох десятилiть Замятiн перебував на положеннi iзгоя в
росiйськiй культурi. Його iм'я часто миготiло на сторiнках рiзних
видань, i завжди в негативному контекстi. Його знаменита стаття “Я
боюся”, цитируемая в ретельно препарованому видi, служила
iлюстрацiєю ворожого вiдношення письменника до радянськоï
Росiï. Пiсля видання чотиритомного зiбрання творiв в 1929 роцi
Замятiна на батькiвщинi майже не друкували. Повернення його спадщини
почалося в 1986 роцi публiкацiєю збiрника повiстей i оповiдань
Настiльки тривале замовчування творчостi письменника було зв'язано в
першу чергу iз природним небажанням лiтературних функцiонерiв розстатися
зi звичним, десятилiттями шлiфується мифом, що. Така доля художникiв-
борцiв, якi й пiсля смертi стають героями не вiдразу. Замятiн був
єретиком i по покликанню, i по переконаннях. Вiн висував принцип
єретичноï лiтератури, бачачи в нiй засiб боротьби з
“объизвествлением, корою, мохами, спокоєм”.
Призначення мистецтва Замятiн бачив у здiйсненнi ïм провiсноï
функцiï; художник, критично настроєний стосовно сучасностi,
“повинен говорити про завтра”.
Головною ознакою творчоï концепцiï Замятiна є
сформульований ïм принцип “антиентропийности”
мистецтва. Своï теоретичнi положення письменник послiдовно
здiйснював у художнiй практицi. Оповiдаючи про застiйний побут
царськоï Росiï, вiн провидiв у нiй паростки революцiï;
аналiзуючи пiсляжовтневе буття, письменник прозорливо вгадував рух його
кдогмату. У вiдомому романi-антиутопiï “Ми”, уперше
опублiкованому в нашiй краïнi в 1988 роцi й що прочитується
як полiтичний памфлет, Замятiн не “угадав” i не
“побачив”, а математично точно прорахував тенденцiю
iсторичного розвитку суспiльноï структури. Замятiна обвинувачували
в недовiрi до революцiï. Це було несправедливо. Письменник прийняв
iдеï Жовтня, бачачи в цiй подiï звiльнення суспiльства вiд
ентропийного стану; вiн критикував витрати революцiйного процесу, серед
яких найнебезпечнiшоï вважав тенденцiю до дегуманiзацiï
суспiльноï свiдомостi. Затверджуючи космiчний закон революцiï,
Замятiн уважав класовий пiдхiд до розвитку суспiльства однобiчним i
обмеженим. Вiн прагнув вiдстояти загальнолюдськi, унiверсальнi закони.
Цей пафос художника склав основний змiст його антиутопiï
Роман “Ми” написаний в 1920 роцi. До цього часу Замятiн був
широко вiдомим письменником. Вiн був автором повести
“Повiтове”, високо оцiненою критикою, його перу належали
повести, оповiдання, казки, у яких виявився критичний пафос письменника,
схильного до iронiï, алегорiï, сатирi, гротеску. У той же час
оповiдальна манера художника не вiдрiзнялася строгою рацiональнiстю.
Його стиль з'єднував у собi рацiоналiстичнiсть i “жiночний
лiризм”, що був замiчений критикою ще в 20-е роки. Манера
художника формувалася зiткненням двох авторських емоцiй — любовi
до провiнцiйноï Росiï й ненавистi до ïï вiдсталого,
тупого побуту. Багато персонажiв замятiн-ских добуткiв носять сатиричний
характер, а часом надiленi й рисами гротеску. У повiстi
“Повiтове” виродливi й страшнi фiгури урядника Анфима
Бариби, купчихи Чеботарихи, комiчно жалюгiдний п'яниця чернець
Євсей i доморослий “фiлософ” кравець Тимоша. У
структурi кожного персонажа видiленi домiнантнi риси, сукупнiсть яких
створює символiчний образ дивовижного “ентропийного”
Повiтового
Стан неусвiдомленого буття Замятiн критикує в повiстi
“Алатирь” (1914), у якiй переважає комiчно-пародiйний
початок. Шаржований побут провiнцiйного мiстечка певною мiрою
спроектований на росiйське претензiйне буття напередоднi революцiï.
Знiвечена свiдомiсть росiйського провiнцiала викликає не гнiв, а
жаль художника, тому ця повiсть позбавлена рiзанням сатиризации.
Бiльшоï гротесковостью вiдрiзняється повiсть “На
куличках” (1914), у якiй описана бездуховнiсть, моральна
спустошенiсть, аморальнiсть царськоï армiï. Автор, випливаючи
своïй манерi загострювати образ шляхом посилення окремих його рис,
створив традицiйну в класичнiй лiтературi галерею сатиричних характерiв.
Розпусник, негiдник, дурень, iнтриган, ледар, тюхтiй, невдаха, педант
— всi негативнi властивостi людськоï натури представленi в
повiстi. Однак авторський пафос i тут проявляється не тiльки в
осудi пороку, але й у спiвчуттi тим героям, якi страждають або гинуть
пiд гнiтом мiщансько-застiйноï атмосфери. Синтез настiльки
разнонаправленних емоцiй впливає на формування iронiчноï
манери оповiдання
Iронiя становить пафос бiльшостi маленьких казок, створених письменником
у наступнi два-три роки. Сюжети цих казок будуються на iронiчному
переосмисленнi життєвих ситуацiй, у яких виявляється
неспроможнiсть тоï або iншоï людськоï властивостi або
iдеï. Замятiн висмiює гординю й суєтнiсть
(”Дячок”), зазiхання на закони природи (”Петро
Петрович”), добромиснiсть дуростi (”Ангел Дормидон”),
самовпевненiсть обмеженостi (”Картинки”), гонор неуцтва
(”Електрика”) У той же час цi казки викликають соцiальнi
асоцiацiï. Намiтилася явна тенденцiя до алегоричностi, що у
пiсляжовтневiй творчостi оформилася в самостiйний жанр
Вiдразу пiсля революцiï Замятiн створює цiлий ряд алегоричних
оповiдань, що вiдбили гуманiстичну позицiю художника: “Ока”,
“Церква божия”, “Сподручница грiшних”,
“Дракон”, “Арапи”, “Мамай”,
“Печера”. Останнi два оповiдання видiляються серед iнших
обший критичною iдеєю. У них особливо наочно проiлюстрована
авторська думка про неминучiсть деградацiï гуманiзму в умовах
“печерноï” життя, що повертає людини до тих
часам, коли суспiльство ще не знало головних заповiдей “не
укради” i “не убий”. “Печерна” життя
пiсляжовтневоï Росiï загрожувало, по думцi письменника,
знищити гуманiзм. Сучасники не розумiли максималiзму Замятiна, що
критикувало пiсляреволюцiйна дiйснiсть iз позицiй гуманiзму. Художник
змушений був пояснювати своï творчi принципи. Вiн говорив, що не
може пройти мовчачи повз дурiсть i лицемiрство, що критикував це в
царськiй Росiï й в Англiï й продовжує критикувати в
новiй Росiï. Але пояснення мало допомагали, i письменника дорiкали
за втрату контакту з епохою. Найбiльшому осуду пiддався роман
“Ми”, у якому сучасники побачили пасквiль на комунiзм