Головнi героï п'єс Володина

Головний герой п'єси Iльïн приïжджає в Ленiнград з
далекого пiвнiчного селища. I хоча автор не повiдомляє про
причини, у силу яких вiн там виявився, у долi й характерi головного
героя вiдчувається явний надлам. Це дозволило Юхимовi Копеляну,
першому виконавцевi ролi Iльïна, привнести у вигляд свого персонажа
якусь недомовленiсть i таємницю пережитого в “мiсцях не
настiльки вiддалених”. Так виникає в п'єсi головний
мотив — мотив Зустрiчi. Зустрiчi двох — чоловiка й жiнки
— пiсля довгого рокiв розлуки. У минулому в них — любов,
вiйна , тринадцять рокiв (фатальна цифра) життя нарiзно. А що ж у
майбутньому? Майбутнє вони спочатку бачать по-рiзному. Вона по-
женски обостренно почуває, що молодiсть i минулi кращi роки
повернути неможливо. Вiн по-мужски прямолiнiйно намагається
з'єднати минуле й сьогодення, уважаючи, що вiдносини можуть
початися заново, з колишньоï крапки, там, де обiрвалися.
Таким чином, конфлiкт вiдразу переноситься драматургом не в зовнiшнi
обставини, а усередину людськоï психологiï, тому що перешкоди
на шляху зустрiчi цих двох людей не зовнi, а усерединi них. I тому
перебороти ïх значно сутужнiше. Внутрiшнiй рух героïв
назустрiч один одному й становить основу драматичноï дiï
володинской п'єси.
“П'ять вечорiв” починаються з незвичайноï ремарки. Вона
практично нереальна для втiлення на сценi, але в той же час дуже
важлива, тому що створює настрiй, що передує появi головних
героïв, служить тим своєрiдним камертоном, по якому повиннi
настроюватися актори: “Ця iсторiя вiдбулася в Ленiнградi, на однiй
з вулиць, в одному з будинкiв. Почалася вона задовго до цих п'яти
вечорiв i скiнчиться не швидко. Зима, по вечорах валить снiг, вiн
хвилює серце спогадами про шкiльнi канiкули, про зустрiчi в
парадному, про минулi зими…”
Як реалiзувати цю ремарку на сценi? У БДТ не сталi довго ламати голову.
Г. А. Товстоногов знайшов генiально простоï, але знову ж незвичайне
для театру 1950-х рокiв рiшення: вiн сам прочитав текст Володина по
трансляцiï. Зал довiрився його неголосному,
“нетеатральному” голосу, серйознiй iнтонацiï,
неквапливому ритму. Вiдкривалася завiса, на сценi була декорацiя
скромноï кiмнати в комунальнiй квартирi. Починався перший вечiр.
У вечiрнього часу своï закони, воно не терпить фальшi, пихатостi,
офiцiозу, воно набудовує людей на особливий домашнiй лад, воно
розташовує до вiдвертостi й вiдкритостi. Саме тому так важливо
авторовi, що всi дiалоги мiж Тамарою й Iльïним вiдбуваються по
вечорах. Ми бачимо, як поступово, вечiр за ввечерi, злiтає з
героïв показна лушпайка й з'являється надiя на
взаєморозумiння, жаль. I тут героям допомагає невигадлива
пiсенька. У перший вечiр, коли розмова Тамари й Iльïна явно зайшов
у глухий кут, стала натягнутим i Тамара впевнено заявила Iльïну:
“Я особисто непогано живу, не скаржуся…” — той
раптом “тихенько, зi значенням” нагадав — наспiвав,
видимо, дорогу й колись, що поєднувала ïхню пiсеньку:
“Миленький ти мiй, вiзьми мене iз собою…” Тут Тамара
рiзко обiрвала Iльïна й перевела розмову на iншу тему.
Пiсенька ж з п'єси не пiшла. Вона пролунала знову наприкiнцi
другого вечора, уже повнiстю й у виконаннi Тамари. Для всiх, хто бачив
“П'ять вечорiв” на сценi БДТ, iз цiєю сценою зв'язано
одне iз самих пронизливих i дорогих спогадiв. Цi мiнути залишаться в
iсторiï нашого театру. Тамара просто спiвала, Iльïн просто
дивився на неï, а глядачi в залi плакали. Пiсля таких мiнут
єднання й вiдвертостi в третьому вечорi героï вже не могли
повернутися до нерозумiння й образ. Настрiй наступного вечора знову
задає лiрична ремарка: “Снiг все йде. Двiрники засипають
пiском крижанi дорiжки, але дiти й жiнки ïх знову розгортають. А в
Михайлiвськiм саду тихо, як у лiсi. I Петропавловская мiцнiсть
коштує, здається, не на березi Неви, а на краю снiжного
поля”.
Героï в цей вечiр роздiленi простором, але вони живуть одним
внутрiшнiм життям, вони вже разом. У привокзальному ресторанi Iльïн
розповiдає Катi, як Тамара проводжала його на фронт. У той же час
на iншому кiнцi мiста, у вже знайомiй нам комунальнiй квартирi,
оповiдання Тамари про тi ж проводи слухає Слава. Дивним образом
збiгаються подробицi, окремi слова, iнтонацiï двох людей.
Обоє закiнчують оповiдання спогадом про те, як вражена
розставанням Тамара так i не змогла заплакати й раптом сказала:
“От бачиш, яка в тебе буде байдужа дружина”.
От чому наприкiнцi п'єси Тамара, по сутi, не дивується
поверненню Iльïна. “Ти хiба не виïхав?” —
говорить вона просто. I додає трохи пiзнiше: “Я знала, що ти
прийдеш. Я знала”. Фiнал п'єси, як це часто буває у
Володина, вiдверто лiричний. Автор дає простiр самим
затаєним почуттям i переживанням героïв, якi нарештi знайшли
один одного, а значить знайшли й себе, досягли дивноï гармонiï
внутрiшнього миру. “Тiльки б не було вiйни!” — остання
фраза Тамари в п'єсi. Ïй дiйсно здається, що бiльше
нiхто й нiщо не може перешкодити двом людям, що зустрiлися.
Спектакль “П'ять вечорiв” у БДТ став одним iз кращих
спектаклiв, створених по п'єсах Володина. Стиль володинских
п'єс щасливо збiгся з методами роботи Товстоногова, i тому
Олександр Володин став драматургом БДТ, а незабаром i московського
театру “Сучасник”.
Цiкаво, що рiвно через двадцять рокiв пiсля прем'єри спектаклю в
БДТ, в 1979 р., глядачi знову зустрiлися з героями “П'яти
вечорiв” у фiльмi Н. Михалкова. I зустрiч ця виявилася не менш
хвилюючоï, чим двадцять рокiв тому. Сьогоднi, через ще двадцять
рокiв, сучасний глядач також має потребу в спокiйнiй, задушевнiй
розмовi, овiянiй свiтлими ностальгiчними iнтонацiями, i п'єса
“П'ять вечорiв” знову збирає повнi зали в московських
i провiнцiйних театрах.
На початку 1960-х рокiв у драматургiï Володина на перший план
виходять чоловiк^-чоловiки-героя-чоловiка. Критик Б. Зингерман пише, що
це було закономiрно: героïнi-жiнки вiдiгрiли душу глядача, вдихнули
в нього iдеалiзм, i прийшов час дiяти чоловiкам. Не випадково в
п'єсi Володина “Призначення” (1964) улюблена жiнка
говорить головному героєвi: “Ти чоловiк, ти не повинен
проходити мимо… Щось треба робити!”
В “Призначеннi”, поставленому в московському
“Сучаснику” О. Єфремовим, Володин саме й запропонував
свiй тип героя-чоловiка. I тут вiн теж багато в чому виявився
першопрохiдником. Коли на початку 1970-х рокiв стала набирати силу
“виробнича драма ”, стало ясно, що в
“Призначеннi” у схованому або явному видi втримувалися
багато хто ïï колiзiï й мотиви. Володин одним з перших
заговорив про моральне право керувати людьми, пiдняв голос у захист
близького йому героя-iнтелiгента, обдарованого талантом розумiти людей,
близько приймати до серця ïхньоï турботи, i саме тому що не
попадає в сформований стереотип “керiвника”.