КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/TVORI_NOVIX_AVTORIV/golovni_geroi_pes_volodina.dhtml

	ГоловнI героÏ п'єс Володина Головний герой п'єси Iльïн приïжджає в Ленiнград з далекого пiвнiчного селища. I хоча автор не повiдомляє про причини, у силу яких вiн там виявився, у долi й характерi головного героя вiдчувається явний надлам. Це дозволило Юхимовi Копеляну, першому виконавцевi ролi Iльïна, привнести у вигляд свого персонажа якусь недомовленiсть i таємницю пережитого в “мiсцях не настiльки вiддалених”. Так виникає в п'єсi головний мотив — мотив Зустрiчi. Зустрiчi двох — чоловiка й жiнки — пiсля довгого рокiв розлуки. У минулому в них — любов, вiйна , тринадцять рокiв (фатальна цифра) життя нарiзно. А що ж у майбутньому? Майбутнє вони спочатку бачать по-рiзному. Вона по- женски обостренно почуває, що молодiсть i минулi кращi роки повернути неможливо. Вiн по-мужски прямолiнiйно намагається з'єднати минуле й сьогодення, уважаючи, що вiдносини можуть початися заново, з колишньоï крапки, там, де обiрвалися.
 Таким чином, конфлiкт вiдразу переноситься драматургом не в зовнiшнi обставини, а усередину людськоï психологiï, тому що перешкоди на шляху зустрiчi цих двох людей не зовнi, а усерединi них. I тому перебороти ïх значно сутужнiше. Внутрiшнiй рух героïв назустрiч один одному й становить основу драматичноï дiï володинской п'єси.
 “П'ять вечорiв” починаються з незвичайноï ремарки. Вона практично нереальна для втiлення на сценi, але в той же час дуже важлива, тому що створює настрiй, що передує появi головних героïв, служить тим своєрiдним камертоном, по якому повиннi настроюватися актори: “Ця iсторiя вiдбулася в Ленiнградi, на однiй з вулиць, в одному з будинкiв. Почалася вона задовго до цих п'яти вечорiв i скiнчиться не швидко. Зима, по вечорах валить снiг, вiн хвилює серце спогадами про шкiльнi канiкули, про зустрiчi в парадному, про минулi зими…”
 Як реалiзувати цю ремарку на сценi? У БДТ не сталi довго ламати голову. Г. А. Товстоногов знайшов генiально простоï, але знову ж незвичайне для театру 1950-х рокiв рiшення: вiн сам прочитав текст Володина по трансляцiï. Зал довiрився його неголосному, “нетеатральному” голосу, серйознiй iнтонацiï, неквапливому ритму. Вiдкривалася завiса, на сценi була декорацiя скромноï кiмнати в комунальнiй квартирi. Починався перший вечiр.
 У вечiрнього часу своï закони, воно не терпить фальшi, пихатостi, офiцiозу, воно набудовує людей на особливий домашнiй лад, воно розташовує до вiдвертостi й вiдкритостi. Саме тому так важливо авторовi, що всi дiалоги мiж Тамарою й Iльïним вiдбуваються по вечорах. Ми бачимо, як поступово, вечiр за ввечерi, злiтає з героïв показна лушпайка й з'являється надiя на взаєморозумiння, жаль. I тут героям допомагає невигадлива пiсенька. У перший вечiр, коли розмова Тамари й Iльïна явно зайшов у глухий кут, стала натягнутим i Тамара впевнено заявила Iльïну: “Я особисто непогано живу, не скаржуся…” — той раптом “тихенько, зi значенням” нагадав — наспiвав, видимо, дорогу й колись, що поєднувала ïхню пiсеньку: “Миленький ти мiй, вiзьми мене iз собою…” Тут Тамара рiзко обiрвала Iльïна й перевела розмову на iншу тему.
 Пiсенька ж з п'єси не пiшла. Вона пролунала знову наприкiнцi другого вечора, уже повнiстю й у виконаннi Тамари. Для всiх, хто бачив “П'ять вечорiв” на сценi БДТ, iз цiєю сценою зв'язано одне iз самих пронизливих i дорогих спогадiв. Цi мiнути залишаться в iсторiï нашого театру. Тамара просто спiвала, Iльïн просто дивився на неï, а глядачi в залi плакали. Пiсля таких мiнут єднання й вiдвертостi в третьому вечорi героï вже не могли повернутися до нерозумiння й образ. Настрiй наступного вечора знову задає лiрична ремарка: “Снiг все йде. Двiрники засипають пiском крижанi дорiжки, але дiти й жiнки ïх знову розгортають. А в Михайлiвськiм саду тихо, як у лiсi. I Петропавловская мiцнiсть коштує, здається, не на березi Неви, а на краю снiжного поля”.
 Героï в цей вечiр роздiленi простором, але вони живуть одним внутрiшнiм життям, вони вже разом. У привокзальному ресторанi Iльïн розповiдає Катi, як Тамара проводжала його на фронт. У той же час на iншому кiнцi мiста, у вже знайомiй нам комунальнiй квартирi, оповiдання Тамари про тi ж проводи слухає Слава. Дивним образом збiгаються подробицi, окремi слова, iнтонацiï двох людей. Обоє закiнчують оповiдання спогадом про те, як вражена розставанням Тамара так i не змогла заплакати й раптом сказала: “От бачиш, яка в тебе буде байдужа дружина”.
 От чому наприкiнцi п'єси Тамара, по сутi, не дивується поверненню Iльïна. “Ти хiба не виïхав?” — говорить вона просто. I додає трохи пiзнiше: “Я знала, що ти прийдеш. Я знала”. Фiнал п'єси, як це часто буває у Володина, вiдверто лiричний. Автор дає простiр самим затаєним почуттям i переживанням героïв, якi нарештi знайшли один одного, а значить знайшли й себе, досягли дивноï гармонiï внутрiшнього миру. “Тiльки б не було вiйни!” — остання фраза Тамари в п'єсi. Ïй дiйсно здається, що бiльше нiхто й нiщо не може перешкодити двом людям, що зустрiлися.
 Спектакль “П'ять вечорiв” у БДТ став одним iз кращих спектаклiв, створених по п'єсах Володина. Стиль володинских п'єс щасливо збiгся з методами роботи Товстоногова, i тому Олександр Володин став драматургом БДТ, а незабаром i московського театру “Сучасник”.
 Цiкаво, що рiвно через двадцять рокiв пiсля прем'єри спектаклю в БДТ, в 1979 р., глядачi знову зустрiлися з героями “П'яти вечорiв” у фiльмi Н. Михалкова. I зустрiч ця виявилася не менш хвилюючоï, чим двадцять рокiв тому. Сьогоднi, через ще двадцять рокiв, сучасний глядач також має потребу в спокiйнiй, задушевнiй розмовi, овiянiй свiтлими ностальгiчними iнтонацiями, i п'єса “П'ять вечорiв” знову збирає повнi зали в московських i провiнцiйних театрах.
 На початку 1960-х рокiв у драматургiï Володина на перший план виходять чоловiк^-чоловiки-героя-чоловiка. Критик Б. Зингерман пише, що це було закономiрно: героïнi-жiнки вiдiгрiли душу глядача, вдихнули в нього iдеалiзм, i прийшов час дiяти чоловiкам. Не випадково в п'єсi Володина “Призначення” (1964) улюблена жiнка говорить головному героєвi: “Ти чоловiк, ти не повинен проходити мимо… Щось треба робити!”
 В “Призначеннi”, поставленому в московському “Сучаснику” О. Єфремовим, Володин саме й запропонував свiй тип героя-чоловiка. I тут вiн теж багато в чому виявився першопрохiдником. Коли на початку 1970-х рокiв стала набирати силу “виробнича драма ”, стало ясно, що в “Призначеннi” у схованому або явному видi втримувалися багато хто ïï колiзiï й мотиви. Володин одним з перших заговорив про моральне право керувати людьми, пiдняв голос у захист близького йому героя-iнтелiгента, обдарованого талантом розумiти людей, близько приймати до серця ïхньоï турботи, i саме тому що не попадає в сформований стереотип “керiвника”.


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/TVORI_NOVIX_AVTORIV/golovni_geroi_pes_volodina.dhtml