Аналiз вiрша До розуму своєму

Антiох Дмитрович Кантемир народився в сiм'ï молдавського господаря,
або правителя, в 1708 роцi. Батько письменника Дмитро Костянтинович
уклав сполучник з Петром I, прагнучи звiльнити свою краïну вiд
турецького ярма. Але Прутський похiд 1711 року був невдалим, вследстие
чого сiм'я назавжди залишила сонячну Молдавiю й переïхала Вроссию.
Антiох з дитинства прекрасно знав iталiйську, грецьку, латинську,
англiйський i французьку мови, а росiйський мова з дитинства був для
нього рiдним. З 1725 року Кантемир перебував на вiйськовiй службi, але
головним заняттям для нього в цей час була лiтературна дiяльнiсть: вiн
багато читав i перекладав, складав любовнi пiснi. З 1729 року вiн
стає вiдомий як автор вiршованих сатир, полiтично злих i точних по
метi, хоча жодна з них не була надрукована при життi автора: вони
поширювалися в списках i були дуже популярнi
В 1730 роцi Кантемир почав писати епiчну поему Петриди, присвячену Петру
I, що так i не була закiнчена. У цей же час вiн перевiв книгу
французького письменника Б. Фонтенеля Бесiди про множиннiсть мирiв, у
якiй викладалися науковi iдеï, багатьом церковникам казавшиеся
крамольними. Переклад довго не друкували, вiн вийшов у свiтло тiльки в
1740 роцi
Уже перша сатира Кантемира звернула на себе увага архiєпископа
Феофана Прокоповича, що був дiяльним сподвижником Петра I i у своïх
проповiдях завжди пiдтримувала його перетворення. Надалi Кантемир
зблизився з ученою дружиною Феофана -кружком образованнейших людей свого
часу, серед яких був, зокрема, iсторик В. М. Татищев
Як i Феофан Прокопович, Кантемир взяв активну участь у подiях 1730 року,
що супроводжують зведенню на престол Ганни Иоанновни. Однак дуже
незабаром прийшло розчарування, тому що Антiох i його друзi
переконалися, що iмператриця не прагне продовжувати реформи Петра II,
зокрема його просвiтительську дiяльнiсть
В 1731 роцi Кантемир був призначений росiйським послом у Лондон i
назавжди виïхав з Росiï. З 1738 року вiн, також як посол,
перебував у Парижу. За кордоном Кантемир не залишає своïх
лiтературних занять, вiн продовжує писати: склав три нових сатири;
iстотно переробив текст перших п'яти, створених ще в Росiï;
перекладав Анакреона й Горация, вiв велику переписку
Вiн написав трактат Лист Харитона Макентина до приятеля про додавання
вiршiв росiян, склавши iм'я автора з букв власного iм'я й прiзвища
Це був вiдгук на публiкацiю в 1735 роцi трактату В.К. Тредиаковского
Новий i короткий спосiб до додавання росiйських вiршiв. Кантемир
обговорював питання росiйського вiршування, вiдстоюючи силабiчний
принцип, заснований на однаковiй кiлькостi складiв, але вважав за
необхiдне ритмизировать стих за допомогою цезури — паузи серед
рядка. Саме таким вiршем написанi його сатири в переробленiй
редакцiï
А. Кантемир неодноразово намагався надрукувати своï сатири. Але
вперше опублiкованi вони були тiльки пiсля його смертi, в 1749 роцi,
причому в перекладi на французьку мову. У Росiï сатири Кантемира
стали доступнi читачам лише в 1762 роцi
Сатира I на хулящих навчання, створена в 1729 роцi, називається До
розуму своєму. Автор прославляє неуцтво й дурiсть,
пояснюючи, що вiд розуму всi проблеми й нещастя
Починається сатира звертанням до розуму, щоб вiн не трудився
дарма, тому що слави й пошани можна домогтися, не потiючи й не млоячи
себе працею. Навпроти, тим, хто трудиться, погано в цьому свiтi, всяк
ними гребує:
Хто над столом гнеться,
Витрiщаючи на книгу ока, бiльших не доможеться
Палат, нi розцвiчена мармуром саду;
Вiвцю не додасть вiн до батькiвськоï череди
Далi автор оспiвує достоïнства правителя Петра II:
Правда, у нашiм молодому монарху надiя
Сходить музам немала, iз соромом невiглас Бiжить його.
И с смутком додає:
Але те лихо: багато хто в царi похваляют
За страх те, що в пiдданому зухвало засуджуються
Пiсля оцiнки ролi пануючи в розвитку наук i мистецтва погляд Кантемира
звертається до церкви й вiдношення до неï суспiльства, у тому
числi вчених людей:
Розколи i єресi науки суть дiти;
Бiльше бреше, кому далося бiльше розумiли;
Приходить у безбожництво, хто над книгою тане…
Парафiяни вже не просто слухають проповiдi в церквi, але самi читають
Бiблiю й
Тлумачать, усьому хочуть знати привiд, причину,
Мало вiри подая священним чинам
Виявляється й ще одна провини науки.
Силван уважає, що навчання викликає голод, тому що колись,
не знаючи латинi, жили
Набагато обильнее, чим ми живемо нинi;
Набагато в неуцтвi бiльше хлiба жали;
Перейнявши чужу мову, свiй хлiб втратилися И нi до чого намагатися
зрозумiти суть i причину речей i явищi, адже вiд цього не приросте грiш,
не можна довiдатися, скiльки краде дворецький i прикажчик, як додати
воду або число бочок з винного заводу. Знання властивостей руд,
розходження злата, срiбла, мiдi, трав i хвороб — це все неправда
До чого зiрок плин числити, нi до справи,
Нi до речi за одна нiч плямою не спати цiла,
За цiкавiстю одним втратитися спокою,
Ища, сонце ль рухається або ми iз землею?
Навiщо, якщо в часовнике написане число мiсяця й година сонячного сходу?
Подiлити землю на чвертi ми зможемо без Евклида,
без алгебри знаємо, скiльки копiйок врубле.
Силван одне знання слично людям хвалить:
Що вчить множити дохiд i витрати малит.
Навiщо трудитися, якщо вiд цього не товстiє кишеня? Це просто
шкiдлива шаленiсть
Силвану пiдспiвує рум'яний Лука:
Наука спiвдружнiсть людей руйнується
Не варто йти вiд суспiльства друзiв заради книг, адже ми повиннi
проводити життя у веселощах i бенкетах, оскiльки вино — дарунок
божественний, воно зближає людей, дає привiд i тему для
розмови, веселить, знiмає тяжкi думки, слабких пiдбадьорює,
жорстоких зм'якшує, похмурiсть вiдводить, закоханих
з'єднує. Але як довго жити в тишi й ледарствi? Адже народна
мудрiсть говорить: Справi — час, а потiсi — година. Але, на
жаль, автор зовсiм не збирається вести тверезе й праведне життя:
Коли по небу сохою бразди водити стануть,
А с поверхнi землi зiрки вуж проглянуть,
Коли будуть текти до ключiв своïм швидкi рiки
И вернуться назад минулi вiка,
Коли в пост чернець одну ïсти стане вязигу,
Тодi, оставя склянка, примуся за книгу
А Медор засмучений, що багато паперу йде на лист i друкування книг, що
фунт доброï пудри не помiняє на Сенеку, а Вергiлiй i Цицерон
цiнуються дешевше шевця й кравця
Цi мовлення автор чує щодня, тому призиває розум немее бути
клуши.
Зате чепурун, скупар, ханжа злобливо лають науку, розумнi люди мають
право ïх не слухати, але, навпроти, цi мовлення запали ïм у
душу, а iстину мало хто любить
Можеш бути єпископом — багато розуму для цього не треба:
уберися в рясу, повiсь хрест на тiло, клобуком прикрий главу, черево
— бородою i благословляй всiх праворуч i лiворуч. А сам головне
— пiклуйся про доходи церкви
Хочеш бути суддею — надягни перуку й свари всiх, хто прийшов
голiруч. Пiд час процесу можна спати. Забудь про закон, устави, права;
головне — крiпити вироки, нiкому не спiвчуваючи. Автор
шкодує, що пiшов той час, коли над усiм царювала мудрiсть:
Златой столiття до нашого часу не дотяг роду;
Гордiсть, лiнощi, багатство мудрiсть здолали
А тепер неуцтво пiднялося вище науки, воно пiд митрою пишається, у
шитому платтi ходить, засiдає в судi, командує полками. А
наука обдерта, у шматках обшита, вигнана з будинкiв, з нею не хочуть
знатися, не водять дружби
Усi кричать:
Нiякий плiд не бачимо з науки,
Учених хоч голова повний — порожнi руки
У суспiльствi цiнується той, хто грає в карти, знає
вишуканi вина, танцює, одягається зi смаком. Вiн iз младих
рокiв думає себе гiднiше семи мудрецiв. Iншi ж, навiть знаючi
деякi елементи науки, нарiкають на життя за те, що нiчого в нiй не
домоглися: церковник не став єпископом, воïн —
полководцем, переписувач — юристом. Зате тому, хто має в
родi сiм бояр i володiє двома тисячами палацiв, умiти читати й
писати зовсiм не потрiбно. Завершується сатира звертанням до
розуму:
Такi чуючи слова й приклади бачачи, Мовчи, розумi, не нудьгуй, у
незнатностi сидячи
Тi знання, що тобi дала мудрiсть, зберiгай у собi й про себе мiркуй про
користь наук; якщо ж здумаєш про це повiдати свiтлу, то замiсть
похвал можеш дiстати огуду злу, тобто осудження вiд iнших людей за
смiливоï й розумноï думки
Кантемир був одним iз творцiв новоï лiтератури. Сатири Н. Буало
послужили для нього зразком жанру, але по змiсту й проблематицi його
творчiсть пов'язане з росiйською дiйснiстю й вiтчизняною сатиричною
традицiєю. Як i його попередники, Кантемир писав силабiчним
вiршем, не боявся використовувати просторiчнi слова й вираження. Вiн
правдиво й вiрогiдно зображував побут i вдачi своєï епохи
Сатирик висмiював боявшихся освiти священикiв i бояр, супротивникiв
петровских реформ i смiло засуджував цих знатних ледарiв, якi одним
благородiєм хвастають, але не можуть похвалитися добрими справами.