Аналiз iспанськоï лiтератури часiв Колумба

При уважному оглядi iспанськоï лiтератури за першу половину ХV
столiття, ми доходимо висновку, що якщо в нiй i зауважується
деякий прогрес, те хiба тiльки порiвняно з лiтературними творами
попереднiх епох, узята ж окремо, вона є лише вiдбиттям гаснучого
блиску вищих класiв напередоднi ïхнього занепаду. Починаючи з
наступного потiм царювання Генрiха IV, iменованого Слабким, змовкають i
цi останнi вiдгомони. Задовго ще до кiнця сторiччя, разом iз внутрiшнiми
смутами наступає крайнє збiднiння, i всiєï нацiй
залишається лише повторювати iз сумним подихом слова одного зi
своïх деяких поетiв (Манрико), що пережили минулi часи ïï
блиску:
Де цi лицарi в збруï бойових,
Де славний Дон Хуан, що царював над ними?
Не видно нi мечiв, нi шоломiв дорогих,
Не дам, що чарують убраннями своïми.
Не чутно бiльше пiд зводами палацiв
Бряцанья нiжного й пiсень стрункоï лiри,
Не знає темний лiс мисливських рогiв,
Забутi назавжди блискучi турнiри.
Де цей трубадур, чия муза за старих часiв
Мелодiєю в серця захвати проливала,
Те славила вона вiдвагу й вiйну,
Те спiвала про любов i плакала бувало.
Усе вмерло тепер, немає навiть i слiду Веселощi колишнього й життя тоï безтурботноï,
Зникло всi, як звук, що замовк назавжди,
Пропало, як мiраж у пустелi нескiнченноï.
Пiсля голосних лицарських часiв настає майже повна безмовнiсть,
iспанськi нацiï як би вiдпочиває, збираючись iз силами, щоб
рушити по новому шляху. I незабаром вона дiйсно пiднiмається,
корячись могутньому впливу своïх католицьких вiнценосцiв —
Фердинанда й Iзабелли ( 1474-1506), вiдразу приймає iнший напрямок
i досягає такоï величi й благоденства, o яких не дерзала
навiть мрiяти.
З нацiональноï точки зору, iспанцi, звичайно, мають пiдставу
зберiгати побожну пам'ять o своïй першiй Iзабеллi, з ïï
царюванням зв'язано багато великих подiй, що мали величезний вплив на
сьогодення й майбутнє краïни.
Насамперед, вiдбувається остаточне об'єднання в одну державу
Кастилiï й Аррагонии, a незабаром i Наварри. До тоï пори
Кастилiя, залишаючись самотньоï, не могла грати нiякоï ролi в
європейських подiях, але, примкнувши до Аррагонии, вона вiдразу
стала учасницею у всiх перипетiях великоï боротьби, що вiдбувалася
на iталiйському пiвостровi, i, на правах могутньоï держави, зайняла
одне з перших мiсць у рядi європейських краïн, у той час,
коли багато держав не встигли ще мiцно встановитися серед руïн
вiдживаючого феодалiзму.
Потiм вiдбулося повалення останнього мусульманського панування: пiсля
довгоï облоги, Гранада здається, i ця перемога викличе
захоплену радiсть по всiй великiй краïнi — вiд Кадикса до
Барцелони, вiд Сант-Яго де Компостелла до Малаги, коли розноситься
звiстка, що на вежах Альгамбри Хрест Iсуса Христа замiнив дворогий
мiсяць Магомета. Щоб оцiнити все значення цiєï подiï,
треба згадати, що до того дня, як вiдбулося падiння Боабдила, боротьба
мiж двома початками — християнськ i магометанським — тривала
майже вiсiм столiть. До того ж, за кiлька рокiв до того вся Європа
була вражена звiсткою o узяттi Константинополя турками, отже вiдвоювання
Гранади y мусульман було для християнства як би вiдплатою за втрату
Вiзантiï.
До того ж часу настигає велике вiдкриття Христофора Колумба. Як
сильно повинна була подiяти на палку уяву уродженцiв пiвдня ця дивна
звiстка! Нова, велика краïна, у кiлька разiв переважаючим
своïм розмiром всю Iспанiю, родючими, рясна дорогоцiнними металами
й майже незахищена дикими племенами, — раптом вся надається
тепер на волю заповзятливого духу iспанських гiдальго, що жадав
збагачення. Суворим вихованням, розвитком фiзичних сил i витривалостi
iспанцi з дитинства пiдготовляли себе до боротьби iз усiлякими
перешкодами, i не могли зупинити ïх нi небезпеки, нi труднощi
далекого шляху, тим бiльше, що в перспективi блищало багатство —
величезне, вiрне! У видi цiєï новоï мети всiх прагнень
природно повинен був змiнитися й загальний життєвий склад: кожна
людина, обдарована силою волi й здатнiстю до працi, одержував вiльний
доступ до всiх матерiальних благ, a з ними й до моральноï
могутностi.
Уже iз часiв панування готове iспанське духiвництво стало досягати
переважне значення в державi, тепер же, у цих трьох великих подiях, що
вiдбулися, почерпнуло для себе ще бiльшу силу. Iз самого початку ставши
на сторону Iзабелли, воно старанно сприяло успiшному результату
ïï боротьби з iншими претендентами на кастильский престол, a
тому й участь у торжествi належало йому по праву. Вихована в строгих
правилах благочестя, Iзабелла все життя не переставала оточувати себе
ченцями, завжди з довiрою приймала ïхнi ради й, що всього
важливiше, неухильно випливала iм. Звичайно, цi-те керiвники й створили
ïй славне iм'я, донинi з ореолом, що зв'язується ще в
народнiй пам'ятi, святостi; але, проникаючи глибше в значення iсторичних
фактiв, ми ясно побачимо, що пiд впливом тих же керiвникiв вона утягнула
Iспанiю в багато фатальних помилок i тим на цiлi столiття паралiзувало в
нiй усяке прагнення до прогресу. Двi лиховiсних подiï були
породженням цих помилок, що випливали, як логiчне наслiдок, одна з
iнший, — це вигнання маврiв i євреïв i установу
iнквiзицiï.
Ми не задаємося критичним обговоренням цих двох мер, хоча вони
переважають у ХVI столiттi треба всiєю iсторiєю iспанських
нацiй, a тiльки приводимо ïх тут, як єдине пояснення нових
елементiв, що ввiйшли з тих пор у ïï характер, —
мiстицизму, фанатизму, що доходить до несамовитостi в жагучiй вiдданостi
християнськiй вiрi. Iспанiя в ХVI столiттi втрачає всяку
самостiйнiсть, цiлком вiддається влади свого духiвництва й
стає лише його знаряддям. Хименес Сиснерос перший згинає
ïï пiд тиском своєï залiзноï руки: вище
дворянство трiпотить перед ним, вiн створює Santa Hermandad
(Городовое ополчення св. Германдади), i змушує всi нацiï
служити монархiï, але для того, щоб ця монархiя винищила маврiв i
євреïв, силою оселила християнство в Америцi й
озброïлася в iнтересах церкви проти небезпечних вiянь iз боку
пiвночi. Христофор Колумб iз усiм своєю науковою освiтою нiколи не
мiг би мати успiху при кастильском дворi, якби його iдея не було
пов'язане з вiдкриттям нових населених земель i нових джерел доходу.
Взагалi ж у цю епоху всi помисли Iспанiï були зосередженi на
релiгiï й на служiннi ïй; до всього iншого у свiтi вона
ставилася байдуже, начебто нiщо iнше й не iснувало для неï. Варто
тiльки прочитати життєпису Iгнатiя Лойоли й св. Терези, щоб
скласти собi ясне поняття o щиросердечному настроï всiх iспанських
нацiй тих часiв; вона не мiркує, не перевiряє розумом
своïх жагучих поривiв i, вся перейнята лише єдиною любов'ю до
Бога, цiнує тiльки тi почуття й дiï, якi викликаються духом
релiгiï, до наукових же знань i мислення ставиться вороже.
Гляньте на життя Iгнатiя Лойоли, — вся вона нiщо iнше, як тривале
борошно. Яким позбавленням, випробуванням не пiддавав вiн себе, яких
принижень i страждань не виносив! Але заради чого все це? Заради того,
щоб панувати в майбутньому, щоб створити той могутнiй орден, що
переважав над самим папством, служачи йому. Iспанiя надходить так само:
вона приймає на себе вид смиренноï рабинi церкви, але це для
того, щоб посiсти перше мiсце в Європi, перевершити всiх iнших
нацiй.
Тi ж самi спонукання керують i св. Терезою, ïï мiстицизм не
винятково споглядальний, вона глибоко й жагуче любить Христа, але ця
любов не обмежується одним марним обожнюванням, навпроти, —
все життя ïï повне кипучоï, безперервноï дiяльностi.
Нiщо не може остудити ïï енергiï в реформуваннi
монастирiв кармелiтського ордена й у пiдставi нових обителей у всiх
значимих мiстах Iспанiï, для залучення найбiльшого числа поборникiв
вiри, — нi бiднiсть, нi старiсть, нi ïï недуги не стають
ïй перешкодою.
От як сама вона говорить o своєï мiсiï:
“Коли я звернула увагу на велике зло, заподiюване єретиками
нашого часу, на цю величезну пожежу, що охопила всi краïни
Європи, менi спало на думку, що погасити його може тiльки вибране
вiйсько Христово, що лише воно одне в силах здобути перемогу над
цiєю могутньою єрессю й припинити ïï пагубне
поширення. Тут головнi вождi, менi здається, повиннi дiяти точно
так само, як дiє розсудливий володар краïни, коли вороги
вторгаються в його володiння, усюди поселяючи жах i сум'яття. Побачивши
небезпеки, що загрожує з усiх бокiв, государ збирає
своï кращi вiйська, змiцнює з ними за мiськими стiнами й
звiдти робить частi вилазки. A тому що в битву вступають лише добiрнi
воïни, те нерiдко самий незначний загiн наносить вороговi бiльше
шкоди, чим нанесло б численне, але менш доблесне вiйсько. Ця
воєнна тактика хоч i не завжди веде до перемоги, принаймнi часто
рятує вiд поразки. У добре захищенiй мiцностi можна залишитися
непереможними, якщо тiльки в нiй не виявиться зрадникiв, або голод не
примусить до здачi. Але там, де змiцнюють захисники церкви, нiщо не
похитне ïхньоï мужностi, вони приймуть смерть, але не
здадуться нiколи!”. Так говорить ця знаменита фанатичка, i дарма
неï уявляють собi винятково зануреноï в безперервний екстаз, в
iдею свого духовного шлюбу iз Христом. Бачення й мрiï, що є
природним наслiдком того способу життя, на який вона прирекла свою
палку, жагучу натуру, не обманюють неï, св. Тереза добре
усвiдомить, що все це лише сприяє звеличанню церкви, перевазi
рiдноï краïни, i, сильна своïм генiєм, тим чарiвною
чарiвнiстю, якоï обдарила ïï природа , вона владно
пiдкоряє собi душi бiльше слабких, але не менш жагучих i гарячих,
пiдготовлених до швидкоï займистостi.
Там, де Лютер i Кальвiн звертаються до розуму, намагаючись подiяти на
своïх адептiв силою переконання, св. Тереза волає винятково
до почуття, бере його єдиним своïм знаряддям, змушуючи по
своïй волi звучати щиросердечнi струни й набудовуючи ïх до
крайньоï напруги. Перед Iгнатiєм Лойолой вона має ту
перевагу, що є не тiльки вождем поборником церкви, але й великим
поетом. Ïï утвору в прозi й вiршах довго не переставали
пiдтримувати в Iспанiï той мiстичний дух, що породив iншу знамениту
фанатичку — сестру Патроцинию в царювання Iзабелли II.