У життi завжди є мiсце подвигам

Цей недiльний червневий ранок Василь Петрович i його син Олександр
вирiшили провести на окраïнi мiста, на березi невеликоï
рiчечки з вудками. Верталися з риболовлi уздовж берега рiки в гарному
настроï, незважаючи на невеликий улов. Сонце ласкаво свiтили, його
променi, вiдбиваючись у рiцi, блискали. Чувся спiв птахiв i звуки
голосiв дiтей, що плескалися у водi. Син, курсант вiйськового училища,
розповiдав батьковi про своє життя-буття в казармi Раптом —
лемент. Один iз хлопчиськ почав тонути. Василь Петрович i Олександр, не
роздумуючи, кинулися в рiку. Голова потопаючого те йшла пiд воду, то
знову з'являлася на поверхнi. Коли до хлопчика залишалося кiлька
гребкiв, його голова знову зникла пiд водою. Батько й син пiрнули, не
змовляючись, i встигли пiдхопити дитини. Люди на березi тiльки
спостерiгали за що происходили, не вирiшуючись прийти на допомогу.
Василь Петрович i Олександр витяглися на берег переляканого хлопчати.
Прибiгла мати дитини. Вона кричала й плакала, крiзь сльози дякувала за
порятунок сина. А рятiвникам було ледве нiяково вiд загальноï
уваги. Василь Петрович пожартував: Це наш найбiльший улов за ранок.
Батько й син були нагородженi медалям За порятунок потопаючих. Але
найбiльшою нагородою для них були сльози подяки матерi врятованого
хлопчика
Василь Петрович зараз на пенсiï. Олександр, Олександр Васильович,
закiнчив училище, став офiцером, захисником Батькiвщини. Полковник
Олександр Васильович Горячов, командир вiйськовоï частини,
має багато нагород за вiдмiнну службу, але до тоï,
першоï медалi, отриманоï курсантом, у нього особливе
вiдношення. Для того щоб стати героєм, не обов'язково воювати. У
звичайному мирному життi обставини часом жадають вiд людини такоï ж
вiдваги, безстрашностi, самовiдданостi, як i на вiйнi