Жанр балади в збiрниках Тихонова

Освоïти сучасну дiйснiсть i нового героя в нерозривнiй
єдностi з революцiйним свiтоглядом слiдом за Маяковським i Д.
Бєдним дано було поколiнню поетiв, чия творчiсть народилася або
по-справжньому оформилася в цi першi пореволюцiйнi роки. I оскiльки
великi подiï революцiï збiглися з ïхньою молодiстю,
творчiсть ïхнiй перейнята духом романтики, однак уже не
космiчноï, як у вище розглянутих поетiв дореволюцiйноï
формацiï гiнцiв, а цiлком земний, iсторичноï. Щодо цього
поезiю тiльки що вхiдного в лiтературу Миколи Тихонова при всiй
ïï романтичностi варто розглядати як антикосмiчну
На противагу рефлексирующей поезiï космистов енергiйними й
зухвалими, надiленими рисами сильноï особистостi (не без впливу
Киплинга, по зовсiм iншоï, революцiйноï,
орiєнтацiï) герой Тихонова принципово обирає землю. Вiн
прийшов у поезiю не з лiтератури, а з бойового сраженья за революцiю, що
обпалило його своïм вогнем.
И тому його герой не тiльки фiлософ i мрiйник, але, насамперед
воïн, подорожанин, дiяч. Для нього вага, побитий копитом материк, i
тому так речове сприймаємо дотиком навколишнiй його мир. З одних
тiльки епiтетiв тихоновской лiрики встає вся терпкiсть, колючiсть
i рiзкiсть навiч пiзнаного буття революцiйного рокiв: грузлий i вузький
вогонь його польових кострон, мiцний вiтер над просторами Росiï.
Тихоновские епiтети немов просоченi лютими почуттями суворого рокiв: зла
молодiсть, розжарена вода, iржавi кучерi, камiнь лютий, скриплива кров,
злi вузли, косi днi, горбате небо. Длинно й жорстко звучить для поета
голос землi. Прилучення до такого суворого миру загартувало тихоновского
героя: став я спокiйнi й спритним, Як залiзнi цвяхи простим. Навiть
невичерпний його оптимiзм несе на собi вiдбиток жорстоких сутичок i
важких подолань. Примiтнi щодо цього образи свiтла й кольору у вiршах
поета
У поезiï 20-х рокiв образи свiтла, сонця, зорi, взагалi червоного
кольору виступають, як правило, у своïй вiдверненiй символiстицi.
Вiд наших палахкотливих багать Сiяє небо свiтове (И. Оксенов),
Широкi простори зiр, Золотi заграви (М. Артамонов), Моя душа цветистей
яблунь, А тiло сонця гарячоï (Я. Бердников), Червонi бачу особи,
Червона всюди гроза (Д. Зобов'язань), Червонi зорi, червоний схiд,
червонi мовлення в Червоних ворiт (Н. Асєєв) i т. буд. По-
iншому розкривається змiст победительного червоного кольору в
поезiï Тихонова: По зламаним, рудим вiд кровi багнетам Сонце зiйшло
на пас, За чорним: мисом: спалахнуло сиянье… Це теж символiка, але
в нiй пiдкреслять елемент iсторичного драматизму, а крiм того, вона не
отвлеченна, а теснейше спiввiднесена iз самою реальнiстю, з побутовою
часом деталлю. Образ тихоновского героя й: стих, у якому вiн живе,
виявляють собою щаслива єднiсть. Лiрика Тихонова позбавлена
медитативности й зосередженого роздуму. У тугi й напружено звучних
ритмах герой немов би демонструє свiй фiзичний, мiцний зв'язок з
життям, ïï напористою, зухвалою силою. Разом з тим у
порiвняннi з одномiрним героєм пролетарських поетiв вiн внутрiшньо
бiльше диалектичен. Тривога й сум'яття миру формують його духовне
єство:

Володiти крилами вiтер навчив, Пожежа шумiв i робив кров бурштиновоï, И брагою темною подорожан у ночi Земля напувала вдячно.

Варто звернути увагу на деяку фольклорнiсть вигляду героя, що проступає навiть у сюжетi. Подiбно героєвi народноï балади, пiснi (наприклад, Дзенькає дзвiнок i трiйка мчиться), тихоновский герой теж усе розгубив у скитаниях. Шашка й наговорное слово — усе, що залишилося в нього за душею. Але є й iнше, що не дає йому сгинуть у безвiсностi. Це рiдний будинок i сестра. Вони для нього — як святиня, як материнська молитва або натiльний хрест за старих часiв. I сюжетний мотив, i вигляд героя неприхований стилiзованi, що не применшує, однак, ïхньоï правдивостi. Природнiсть поетичноï iнтонацiï забезпечена власним життєвим досвiдом поета
У збiрниках Тихонова немов воскрешається жанр балади, доля якого в
20-е роки здавалася безперспективноï тим, хто чекав i жадав
повноï змiни старих форм. З баладою для багатьох асоцiювалося все
далеке сучасноï поезiï: мiстична фантастика, мотиви долi,
безвихiдний трагiзм. Навiть Маяковський використовував баладний жанр в
основному для iронiчного його переосмислення (Балада про бюрократа й
рабкоре, Балада про доблесний емиле). Тим часом традицiйна балада
володiла рядом коштовних якостей. Це насамперед драматична напруженiсть,
стрiмкий розвиток дiï,, балади швидкiсть гола, романтики укiс (Н.
Тихонов). Опираючись на канонiчну основу, Тихонов створює новий,
революцiйний, варiант балади. Фантастичне залишається тiльки як
прояв вищого легендарного ступеня героïзму, подвигу на гранi
неймовiрного. Такi Балада про цвяхи, Балада про синiй пакет, Перекоп, що
розповiдають про стiйкiсть солдатiв революцiï. Образ героя виступав
у результатi як iдеал революцiйноï епохи, про що iз замилуванням
писав Горький: Тихонов має дуже великий талант. Його захоплюють
сильнi люди, героïзм, активнiсть — саме все те, що зовсiм
необхiдно Росiï й що стара лiтература не виховувала в росiйському
народi.
Балади Тихонова стали помiтним явищем поезiï 20-х рокiв i
своïм героïчним пафосом, суворою стриманiстю почуттiв,
енергiйним вiршем вплинули на багатьох поетiв, що розробляли тему
революцiйноï героïки