Твiр на морально-етичну тему: АХМАТОВА

В 1989 роцi, оголошеному ЮНЕСКО роком А. А. Ахматовiй, здiйснилося сто
рокiв вiд дня народження Ганни Андрiïвни Ахматовiй, великого
росiйського радянського поета, жiнки-матерi, що протиставила
достоïнство жорстоким ударам долi. У Ганнi Ахматовоï все
— зовнiшнiй вигляд i духовний мир — було значно. У жоднiй з
ïï книг, незважаючи на важку й навiть трагiчне життя, на весь
жах i приниження, пережитi нею, не було розпачу й розгубленостi. Нiхто
нiколи не бачив ïï з пониклою головою. Вiд ангела й вiд орла в
нiй було щось… Завжди пряма й стругаючи, вона була людиною, що
вiдрiзнялася воiстину великою мужнiстю. А пiсля смертi, як це
буває нерiдко, Ганна Ахматова ввiйшла в коло класикiв росiянцi
лiтератури
Увiйшов як автор чудовоï любовноï лiрики, що оповiдає
про велике таïнство любовi, ïï трагедiях i подоланнi цих
трагедiй. Увiйшов як поет-громадянин, вражений у долi Батькiвщини долею
своïх спiвгромадян, ïхнiми стражданнями й болем. У
сьогоднiшнiй оцiнцi поезiï Ахматовiй, на жаль, є перенос убiк
цивiльних тим, якi заслоняють найчастiше любовну лiрику, без якоï
не було б Ахматовiй. Якi в поета живi, непишномовнi вiршi про любов, яке
легеня, нiжне визнання в нiй:
Менi з тобою п'яним весело
Змiсту немає у твоïх оповiданнях…
Але частiше вiрша А. А. Ахматовiй — це психологiчнi драми з
гострими сюжетами, заснованими на трагiчних переживаннях. Лiрична
героïня ранньоï Ахматовоï вiдкинута, разлюблена, але
переживає це гiдно, з гордою смиреннiстю, не принижуючи нi себе,
нi коханого:
У пухнатiй муфтi руки холодiли.
Менi стало страшно, стало якось смутно.
ПРО, як повернути вас, швидкi тижнi
Його любовi, повiтряноï й хвилинноï…
Герой ахматовской поезiï складний i багатоликий. Вiн —
коханець, брат, друг, що став у нескiнченнiй розмаïтостi ситуацiй:
пiдступний i великодушний, убиваючий i що воскреє, перший i
останнiй
Любов до Батькiвщини в Ахматовоï не була предметом аналiзу,
мiркувань або розважливих прикидок, для неï значило: буде
Батькiвщина — будуть життя, дiти, вiршi. От чому Ахматова в першi
днi навали фашистiв на Радянський Союз звернулася до всiх жiнок
Батькiвщини зi словами клятви:
И та, що сьогоднi прощається з милим,
Нехай бiль свою в силу вона переплавить.
Ми дiтям клянемося, клянемося могилам, Що нас скоритися нiхто не змусить
Вiрш був написаний в 1941 роцi в Ленiнградi. Ганна Ахматова вiрила в
Перемогу, кликала народ до Перемоги:
Ми знаємо, що нинi лежить на вагах
И що вiдбувається нинi.
Година мужностi пробив на наших годинниках,
И мужнiсть нас не покине
Життя Ганни Андрiïвни Ахматовiй проходила в суворий час i не
пощадила ïï. Чого тiльки не випало на ïï частку!
Але, маючи високу волю душi, Ахматова не гнулася нi вiд чого: нi вiд
наклепу й зрадництва, нi вiд образ i несправедливостей:
Довiдалася я, як обпадають особи, Як з-пiд вiк визирає страх, Як
клинопису твердi сторiнки, Страждання виводить на щоках…
Свiдченням великоï мужностi душi поета став найтрагiчнiший твiр
Ганни Ахматовiй — Реквiєм. Правда це не тiльки кров i
сльози, але й покаяння, очищення вiд скверни:
Нi, i не пiд далеким небозводом,
И не пiд захистом далеких крив,
Я була тодi з моïм народом,
Там, де мiй народ, до нещастя, був
Голос Ганни Ахматовiй, строг i мужнiй, не можна поплутати з iншими
голосами блискучих поетiв XX столiття. Ïï голос дуже
iндивiдуальний, i цей хрест iндивiдуальностi таланта — важкий
хрест — Ганна Андрiïвна Ахматова несла до кiнця своïх
днiв. Ïï життя, точно пiд крилом у загибелi, була життям,
гiдноï вiчного визнання й подиву