Твiр на морально-етичну тему: АХМАТОВА

В 1989 роцi, оголошеному ЮНЕСКО роком А. А. Ахматовiй, здiйснилося сто рокiв вiд дня народження Ганни Андрiïвни Ахматовiй, великого росiйського радянського поета, жiнки-матерi, що протиставила достоïнство жорстоким ударам долi. У Ганнi Ахматовоï все — зовнiшнiй вигляд i духовний мир — було значно. У жоднiй з ïï книг, незважаючи на важку й навiть трагiчне життя, на весь жах i приниження, пережитi нею, не було розпачу й розгубленостi. Нiхто нiколи не бачив ïï з пониклою головою. Вiд ангела й вiд орла в нiй було щось… Завжди пряма й стругаючи, вона була людиною, що вiдрiзнялася воiстину великою мужнiстю. А пiсля смертi, як це буває нерiдко, Ганна Ахматова ввiйшла в коло класикiв росiянцi лiтератури
Увiйшов як автор чудовоï любовноï лiрики, що оповiдає про велике таïнство любовi, ïï трагедiях i подоланнi цих трагедiй. Увiйшов як поет-громадянин, вражений у долi Батькiвщини долею своïх спiвгромадян, ïхнiми стражданнями й болем. У сьогоднiшнiй оцiнцi поезiï Ахматовiй, на жаль, є перенос убiк цивiльних тим, якi заслоняють найчастiше любовну лiрику, без якоï не було б Ахматовiй. Якi в поета живi, непишномовнi вiршi про любов, яке легеня, нiжне визнання в нiй:
Менi з тобою п'яним весело
Змiсту немає у твоïх оповiданнях…
Але частiше вiрша А. А. Ахматовiй — це психологiчнi драми з гострими сюжетами, заснованими на трагiчних переживаннях. Лiрична героïня ранньоï Ахматовоï вiдкинута, разлюблена, але переживає це гiдно, з гордою смиреннiстю, не принижуючи нi себе, нi коханого:
У пухнатiй муфтi руки холодiли.
Менi стало страшно, стало якось смутно.
ПРО, як повернути вас, швидкi тижнi
Його любовi, повiтряноï й хвилинноï…
Герой ахматовской поезiï складний i багатоликий. Вiн — коханець, брат, друг, що став у нескiнченнiй розмаïтостi ситуацiй: пiдступний i великодушний, убиваючий i що воскреє, перший i останнiй
Любов до Батькiвщини в Ахматовоï не була предметом аналiзу, мiркувань або розважливих прикидок, для неï значило: буде Батькiвщина — будуть життя, дiти, вiршi. От чому Ахматова в першi днi навали фашистiв на Радянський Союз звернулася до всiх жiнок Батькiвщини зi словами клятви:
И та, що сьогоднi прощається з милим,
Нехай бiль свою в силу вона переплавить.
Ми дiтям клянемося, клянемося могилам, Що нас скоритися нiхто не змусить
Вiрш був написаний в 1941 роцi в Ленiнградi. Ганна Ахматова вiрила в Перемогу, кликала народ до Перемоги:
Ми знаємо, що нинi лежить на вагах
И що вiдбувається нинi.
Година мужностi пробив на наших годинниках,
И мужнiсть нас не покине
Життя Ганни Андрiïвни Ахматовiй проходила в суворий час i не пощадила ïï. Чого тiльки не випало на ïï частку! Але, маючи високу волю душi, Ахматова не гнулася нi вiд чого: нi вiд наклепу й зрадництва, нi вiд образ i несправедливостей:
Довiдалася я, як обпадають особи, Як з-пiд вiк визирає страх, Як клинопису твердi сторiнки, Страждання виводить на щоках…
Свiдченням великоï мужностi душi поета став найтрагiчнiший твiр Ганни Ахматовiй — Реквiєм. Правда це не тiльки кров i сльози, але й покаяння, очищення вiд скверни:
Нi, i не пiд далеким небозводом,
И не пiд захистом далеких крив,
Я була тодi з моïм народом,
Там, де мiй народ, до нещастя, був
Голос Ганни Ахматовiй, строг i мужнiй, не можна поплутати з iншими голосами блискучих поетiв XX столiття. Ïï голос дуже iндивiдуальний, i цей хрест iндивiдуальностi таланта — важкий хрест — Ганна Андрiïвна Ахматова несла до кiнця своïх днiв. Ïï життя, точно пiд крилом у загибелi, була життям, гiдноï вiчного визнання й подиву