ЩИРА ЦIНА ПЕРЕМОГИ

Чим далi вiд нас вiйна , тим бiльше усвiдомлюємо ми велич народного подвигу. I тем бiльше — цiну перемоги. Пригадується перше повiдомлення про пiдсумки вiйни: сiм мiльйонiв загиблих. Потiм надовго ввiйде у зворот iнша цифра: двадцять мiльйонiв загиблих. Зовсiм недавно названо вже двадцять сiм мiльйонiв. А скiльки покалiчених, зламаних життiв! Скiльки що не вiдбулися счастий, скiльки непороджених дiтей, скiльки слiз материнських, батькiвських, овдовiлих, дитячих було пролито! Особливо варто сказати про життя на вiйнi. Життя, що, природно, мiстить у собi боï, але тiльки до боïв не зводиться
Про побут вiйни розповiдає В'ячеслав Кондратьев у повiстi Сашка, що можна було назвати найглибшим сутнiсним трагiчним прозаïзмом вiйни. 1943 рiк. Боï треба Ржевом. Iз хлiбом погано. Немає курива. Немає боєприпасiв., Бруд. Через всю повiсть проходить основний мотив: бита-перебита рота. Майже зовсiм не залишилося однополчан-далекосхiдникiв. Зi ста п'ятдесятьох чоловiк у ротi залишилося шiстнадцять. Всi поля в наших, — скаже Сашка. Навколо iржавою, набрякла червоною кров'ю земля. Але нелюдськiсть вiйни не змогла обесчеловечить героя. От вiн полiз, щоб зняти з убитого нiмця валянки. Для себе нiзащо б не полiз, пропади пропадом цi валянки! Але Пик-Кова шкода. Його пiми наскрiзь водою просочилися — i за лiто не просушиш.
Хочеться видiлити самий головний епiзод повести — iсторiю з полоненим нiмцем, якого не може Сашка, виконуючи наказ, пустити у витрату. Адже написано було в листiвцi: Забезпеченi життя й повернення пiсля вiйни. I Сашка обiцяв нiмцевi життя: Тих, хто спалил село , палiïв цих стрiляв би Сашка безжалiсно. Якщо б попалися. А як у беззбройного? Дуже багато бачив Сашка смертей за цей час. Але цiна людського життя не зменшилася вiд цього у вiн-свiдомостi. Лейтенант Володько скаже, коли почує iсторiю про полоненого нiмця: Ну, Сашок, ти людина!. А Сашка вiдповiдять просто: Люди ж ми, а не фашисти.
У нелюдськiй, кривавiй вiйнi людин залишається людиною, а люди — людьми. Про цьому й написана повiсть: про страшну вiйну й збережену людянiсть. Десятилiття не послабили iнтересу суспiльства до цiєï iсторичноï подiï. Час демократизму й гласностi, що освiтило свiтлом правди багато сторiнок нашого минулого, ставить перед iсториками й лiтераторами новi й новi питання Не приймаючи неправдi, найменшiй неточностi в показi iсторичною наукою минулоï вiйни, ïï учасник, письменник В. Астафьев суворо оцiнює зроблене: До того, що написано про вiйну, я, як солдат нiякого вiдношення не маю, я був зовсiм на iншiй вiйнi. Напiвправда нас змучила.
Цi й подiбнi, можливо, твердi слова запрошують звернутися поряд iз традицiйними творами Юрiя Бондарева, Василя Быкова, Вiктора Прочанина до романiв Астафьева Пастух i пастушка, В. Гроссмана Життя й доля, повiстям i оповiданням Вiктора Некрасова В окопах Сталiнграда, К.Воробйова Лемент, Убитi пiд Москвою, Це ми, Господи!, В.Кондратьева Сашка i iншим
Це ми, Господи! — добуток такоï художньоï значимостi, що, за словами В.Астафьева, навiть у незавершеному видi… може й повинне стояти на одному полку з росiйською класикою.
Ми ще дуже багато не знаємо про вiйну, про щиру цiну перемоги. Добуток К. Воробйова малює такi подiï вiйни, якi не до кiнця вiдомi дорослому читачевi й майже незнайомi школяру. Героï повести Костянтина Воробйова Це ми, Господи! i повести Сашка Кондратьева дуже близькi по свiтогляду, вiку, характеру, подiï обох повiстей вiдбуваються в тих самих мiсцях, повертають нас, говорячи словами Кондратьева, у саме кришиво вiйни, у самi кошмарнi й нелюдськi ïï сторiнки. Однак у Костянтина Воробйова iншоï, у порiвняннi з кондратьевской повiстю, лик вiйни — плiвок. Про це написано не так вужа й багато: Доля людини М. Шолохова, Альпiйська балада В. Быкова, Життя й доля В. Гроссмана. I у всiх добутках вiдношення до полоненого неоднаково.
У заголовку повести Це ми, Господи! як би чується голос-стогiн змучених: Ми готовi до смертi, до того, щоб бути прийнятими тобою, Господи. Ми пройшли всi кола пекла, але свiй хрест несли до кiнця, не втратили в собi людське. У заголовку й думка про безмiрне страждання, про те, що в цьому страшному обличчi напiвживих iстот важко довiдатися самих себе. Про систему знищеннi людей — свiдкiв нацистських злочинiв, про злодiяння з болем i ненавистю пише К. Воробйов. Що давало сили боротися змученим, хворим, голодним людям? Ненависть до ворогiв, безумовно, сильна, але вона не основний фактор. Все-таки головне — це вiра в правду, добро й справедливiсть. А ще — любов кжизни.