Людина честi — людина принципiв

Багато хто вважають поняття честi застарiлим, несучасним, у тому
розумiннi, що воно нинi не застосовно — не тi умови. Для одних це
пов'язане з такими дiями, як дуель: мол, чим iнакше можна захистити свою
честь вiд образ? Iншi вважають: честь сьогоднi замiнена бiльше високим
поняттям — принциповiсть. Замiсть людини честi людина
принципiв…
Як може застарiти почуття честi, почуття власного достоïнства,
сугубо особисте моральне почуття? Як може застарiти поняття честi, що
дається чоловiк один раз, разом з iм'ям, i яку не можна не
вiдшкодувати, не виправити, яку можна тiльки берегти? Менi
пригадується випадок, пов'язаний з iм'ям А.П. Чехова. В 1902 роцi
царський уряд анулював обрання Максима Горького в почеснi академiки. У
знак протесту Короленко й Чехов вiдмовилися вiд звання академiкiв. Для
Чехова це був акт не тiльки суспiльний, але й особистий. Вiн писав у
заявi, що при обраннi Горького вiн побачив з ним i перший поздоровив
його. А тепер, коли Академiя наук сповiстила, що вибори недiйснi,
виходить, що вiн, Чехов, як академiк, визнає це.
Я поздоровляв сердечно, i я ж визнаю вибори недiйсними — таке
протирiччя не укладається в моïй свiдомостi, примирити з ним
свою совiсть я не мiг, — писав вiн в Академiю наук. — И
пiсля довгого мiркування я мiг прийти тiльки до одного рiшення…
про додавання з мене звання почесного академiка. Але ж так зложилися
обставини, начебто незалежнi вiд Чехова, i вiн мiг би знайти для себе
виправдання
Переконання, звичайно, рiч необхiдна. Але є таке бiльше
простоï, конкретне поняття, як слово, дане людиною. Воно не
пiдтверджено нiяким документом, довiдкою. Просте слово. Допустимо,
дiловоï людини, що обiцяв зробити ремонт до такому-те числу,
зiбрати людей, привезти встаткування, прийняти приехавших здалеку. Так
чи мало ще що. Ну, эка лихо, не прийняв, не зробив, не привiз. Зробить
через мiсяць, прийме через два днi, i за це спасибi. Буває, що й
справдi нiчого страшного, нiякий катастрофи, якщо виключити одна
обставина — слово, дано було слово Чомусь багато сучаснi естраднi
зiрок з особливим задоволенням говорять про те, як погано вони вчилися в
школi. Комусь повiдомляли догани за хулiганство, когось залишали на
другий рiк, хтось доводив педагогiв до непритомного стану своïми
запаморочливими зачiсками… (З)Можна по-рiзному ставитися до
подiбним до одкровень наших зiрок: однi цi оповiдання про бешкетне
дитинство приводять у розчулення, iншi починають буркотливо ремствувати
на те, що сьогоднi шлях на сцену вiдкритий тiльки бездарам i невiгласам
Але найбiльше турбує реакцiя пiдлiткiв. У них виникає стiйке
переконання, що найбiльш короткий шлях до популярностi пролягає
через дитячу кiмнату мiлiцiï. (б) Вони-Те всi приймають за чисту
монету. Вони далеко не завжди розумiють, що оповiдання про безбаштове
дитинствi, коли майбутня зiрка вражала всiх навколишньою своєю
екзотичною своєрiднiстю, — це всього лише сценiчна легенда ,
щось начебто концертного костюма, що вiдрiзняє артиста вiд
звичайноï людини. Пiдлiток не просто сприймає iнформацiю, вiн
ïï активним образом перетворює. Ця iнформацiя стає
основою для його життєвоï програми, для вироблення шляхiв i
способiв досягнення мети. От чому людина, що щось вiщає на
багатомiльйонну аудиторiю, повинен мати високе почуття вiдповiдальностi
На чи самiй справi вiн виражає своï думки або несвiдомо
продовжує сценiчну гру й говорить те, чого вiд нього чекають
шанувальники? Подивитеся: я свiй, такий же, як усе. Звiдси й iронiчно-
поблажливе вiдношення до освiченостi, i кокетливе ерничанье: Ученье
— свiтло, а неученье — приємний пiвморок, i гордовите
самозамилування. Але от передача закiнчилася. Що залишилося в душi тих,
хто слухав артиста? Какис насiння вiн посiяв у довiрливих серцях? Кого
вiн зробив краще? Кого вiн направив на шлях творчого творення? Коли
одному вiдомому ди-джею молоденька журналiстка задала цi питання, вiн
просто фиркнув: так iдiть ви, я зовсiм не для цього… I в цьому
здивованому збурюваннi поп-зiрки проявляється ïï
цивiльна незрiлiсть, ïï людська недоосвiченiсть. А людина, що
ще не побудувала себе як особистiсть, не усвiдомив своєï
мiсiï в суспiльствi, стає покiрним слугою юрби, ïï
смакiв i потреб. Вiн, може бути, i вмiє спiвати, але не
знає, для чого спiвається
Якщо мистецтво не кличе до свiтла, якщо воно, хихикаючи й лукаво
пiдморгуючи, тягне людину в приємний пiвморок, якщо воно отрутною
кислотою iронiï знищує непорушнi цiнностi, тодi виникає
резонне питання: а потрiбно чи таке мистецтво суспiльству, чи гiдно воно
того, щоб стати частиною нацiональноï культури?