Дурнi романи жiнок-романiсток елиот 
Уже тодi вона чiтко висловлювала дуже важливу для неï думка пропершорядне значення демократичноï тематики: Якщо ми одержимо
невiрне подання про манери й розмови яких-небудь маркiзiв i графiв, лихо
ще не так велике; але важливо, щоб у нас установилося правильне
вiдношення до радостей i прикростей, до працi й боротьби в життi людей,
приречених на важке трудове iснування, i в цьому нам повинна допомогти
лiтература .
елиот виступає й проти тих письменникiв, якi життя працюючих
класiв зображують в iдилiчних тонах, малюючи наïвних, веселих i
простодушних пейзан. Як ми побачимо надалi, сама елиот не далека
деякоï iдеалiзацiï в зображеннi людей з народу, але все-таки
вона вважає принципово неприпустимим замовчувати важкi сторони
життя трудящих, обумовленi як бiднiстю, так i соцiальною нерiвнiстю
Здаючи до друку свою першу книгу Сцени з життя духiвництва, елиот писала
видавцевi: …Є занадто багато плiдних письменникiв, якi
присвячують себе опису приємних картин i виключають усяку
неприємну правду, я не бажаю збiльшити ïхнє число. Щодо
цього, принаймнi, у мене є деяка подiбнiсть iз Теккереем, хоча я й
не усвiдомлю себе в якому-небудь змiстi його ученицею, якщо не вважати
учнiвством те, що, на мою думку, вiн — самий могутнiй з нинi
живучих романiстiв; думаю, що так само думають про нього майже всi
розумнi люди ‘.
Цi слова найбiльше виправдувала саме перша книга елиот, всi три повiстi
кiнчалися дуже похмуро. У наступних своïх книгах елиот дивиться на
життя бiльш оптимiстично, зокрема, бiльш оптимiстично, нiж Теккерей. Це
пояснюється тим, що Теккерей малював головним чином життя вищих
класiв, ставлячись до неï в цiлому негативно, а Дж. елиот окремих
представникiв вищих класiв бере лише як контрастне тло — на ньому
отчетливей вимальовується доброчесне життя простих людей,
зображуючи яким письменниця вiдпочиває душею. Iз цим зв'язано й
те, що елиот набагато менше, нiж Теккерей, побоюється
всiлякоï прози життя. чиЗмогли б ми переварити оповiдання, де з
реальними подробицями описувалося б життя сiльських простолюдинiв, що
iснують на пiвтора шилiнга в день? — запитує Теккерей в
Виргинцах, — а Дж. елиот пише саме такi оповiдання. Теккерей
уважає неможливим описувати в художньому творi людини, бiльша
частина життя якого присвячена торгiвлi цукром, пряностями й сиром,
— а Дж. елиот в Адамi Бiде говорить: Менi потрiбнiше, щоб почуття
симпатiï зв'язувало мене з тим вульгарним моïм земляком, у
несмачному жилетi й зовсiм невiдповiдному до нього краватцi, що
вiдважує менi цукор, чим з яким-небудь чудовим розбiйником у
червоному шарфi через плече й зеленi пiр'я на капелюсi… Теккерей
говорить, що письменники не можуть уводити своï iсторiï
подробицi таких професiй, як адвокатури, гра на бiржi, полемiчна
теологiя, шиття бiлизни, кравецьке ремесло, аптекарська справа,- а Дж.
елиот пише повiсть про ткача (Сайлес Марнер), у романi Миддлмарч у
неï важливою проблемою стають заняття доктора Кезобона полемiчною
теологiєю або доктори Лидгейта аптекарською справою (спроба
перешикувати систему виписування лiкiв так, щоб на нiй не збагачувався
лiкар).
И по демократичностi тематики, i по увазi до прозаïчного,
професiйним сторонам життя елиот ближче до Диккенсу, з ним неï
зближає й деяка iдеалiзацiя демократичних героïв. Iншi
критики навiть уважали елиот як би сiльським Диккенсом, що сделали для
зображення провiнцiйноï сiльськоï Англiï те ж, що Диккенс
зробив для зображення англiйського мiста. Однак це зiставлення можна
розумiти лише в дуже обмеженому змiстi. Не говорячи вже про чисто
стильове розходження, елиот принципово вiдрiзняється вiд всiх
письменникiв поколiння 40-х рокiв, вiд таких реалiстiв, як Диккенс,
Бронте, Гаскелл, вiдрiзняється як представниця реалiзму
Почати з того, що демократизм елиот має своï границi. У
першiй своïй повiстi Негоди його преподобiя Амоса Бартона (Сцени з
життя духiвництва) вона говорить: Я хочу збудити у вас спiвчуття до
буденних турбот, викликати сльози на ваших очах описом сьогодення горя,
що проходить повз вас не в оксамитi й не в лахмiттях, а в самоï
звичайноï, цiлком пристойному одягу,/. Ця цiлком пристойний одяг^
протипоставлена й оксамиту й лахмiттям, дуже характерний: демократичний
герой елиот завжди повинен залишатися благопристойним. Суспiльне дно
— поза полем ïï зору. А тим часом i для революцiйних
романтикiв, i для критичних реалiстiв 30- 40-х рокiв цi шари суспiльства
були вдячним матерiалом. На ïхнiй долi можна було рiзкiше поставити
проблеми суспiльного зла у свiтi, де богатие всемогутнi, а бiдняки
пригнобленi й безправнi
В образах вiдщепенцiв проривався протест проти несправедливогогромадського порядку. Згадаємо героïв Байрона й Гюго,
згадаємо, яку роль грають у Вальтера Скотта такi люди, як Робiн
Гуд , Роб Рiй i взагалi все строкате плебейське тло його шотландських
романiв, у яких важко розiбрати, де кiнчається гiрський клан i де
починається зграя контрабандистiв. Повiï або злодiйки можливi
як героïнi в Диккенса або Гаскелл (Оливер Твiст, Мери Бартон, Руф)
але вони неможливi в елиот, i це, без сумнiву, пов'язане з
тенденцiєю позитивiстського реалiзму згладжувати гострi кути
дiйсностi
Якби елиот початку писати художню прозу в ту пору, коли вона
захоплювалася революцiйною метафiзикою, те вона, можливо, писала б у
дусi свого тодiшнього кумира Жорж Санд або Шарлотти Бронте, у якiй вона
знаходила стiльки ж вогню й пристрастi, як i в Жорж Санд, тiльки в менш
хтивому одiяннi. Однак i в тi часи елиот не цiлком схвалювала Бронте й
Гаскелл.
