Прощання iз Запеклоï — драма народного життя у фiлолофсько-моральному аспектi

Валентин Григорович Распутiн народився в 1937 роцi в селi Усть-Уда
Iркутськоï областi. Першi збiрники оповiдань i нарисiв Распутiна
були надрукованi в 1965-1967 роках: Василь i Василиса. Популярнiсть йому
принесла повiсть Грошi для Марiï. Здавалося б, описана звичайна
ситуацiя недостачi, що обернулася трагедiєю для Марiï. Однак
проблематика роману глибше: розкриття нового явища в селi —
активiзацiя грошей. Автора захоплювали характери своєю
природнiстю, внутрiшньою красою. Такi характери вiн вiдкрив у
сибiрському селi. Новий змiст знайшов свою форму в повiстях: Останнiй
строк (1970), Живи й помни (1974), Прощання iз Запеклоï, глави iз
книги Сибiр, Сибiр… (80-90-i).
Зовсiм реальнi ситуацiï й характери старого й нового села стали
приводом для фiлософських мiркувань автора про проблеми буття: про життя
й смерть, вiрностi й зрадництвi, про подяку й пам'ять. Прощання iз
Запеклоï — продовження драми народного життя у фiлолофсько-
моральному аспектi. Сюжет добутку — iсторiя затоплення острова з
однойменною назвою. Люди представленi в момент розставання iз землею.
Однак цей окремий випадок — тiльки основа для авторських
мiркувань.Прощання iз Запеклоï — узагальнено-символiчна за
змiстом драма , у якiй мова йде про людську пам'ять, вiрнiсть
своєму роду. Головна героïня — Дар'я. Однiєï
з основних рис ïï характеру є почуття збереження
пам'ятi, вiдповiдальностi перед предками. Те ж питання, звернений до
себе й дiтям, до минулим i майбутнiм поколiнням, поставлений ще Ганною
Степанiвною (Останнiй строк), тепер з новою силою звучить i в мовленнях
Дар'ï, та й у всьому змiстi добутку: И хто знає правду про
людину: …Що повинен почувати людина, заради якого жили багато
поколiнь. Нiчого вiн не почуває. Нiчого не розумiє. Дар'я
знаходить головну частину вiдповiдi: Правда в пам'ятi. У кого
немає пам'ятi, у того немає життя.
У повiстi описаний конфлiкт батькiв i дiтей, оскiльки моральному будинку
Дар'ï протипоставлена позицiя онука Андрiя, натхненного всiм новим,
прогресивним. Повiсть виконана символiки: у Матере ми вгадуємо
символ життя, а можливо, нашу землю; у Дар'ï — охоронницю
цього життя, мати, вустами якоï говорить сама iстина. Ця повiсть
— своєрiдне попередження про небезпеку, що загрожує
матерi-землi, подiбно острову, що загубився у космiчному океанi. У
повiстi багато iнших символiчних образiв: символiчний образ хати, що
Дар'я обряджає перед спаленням; туман, що ховає острiв. I,
лише вiдволiкаючись вiд реальноï конкретностi змiсту, стає
зрозумiла рiшучiсть Дар'ï i ïï подруг не розставатися iз
Запеклоï (землею) i роздiлити ïï долю. У цiлому повести
властива гостра публицистичность, висока толстовська повчальнiсть,
апокалиптичность свiтосприймання. Звучання центральноï теми несе в
собi високу бiблiйну трагiчнiсть. У критику оспаривался фiнал повести,
заперечення викликала концепцiя добутку, що вступає в протирiччя з
iдеями прогресу. Звичайно, змiст добутку i його фiнал складнi для
сприйняття, а тому є пiдстави для рiзних iнтерпретацiй. I проте
неможливо ототожнювати автора i його героïв, авторську позицiю з
думками й iдеями, якi вiдбивають героïнi
Вiдповiдаючи на запитання про те, якi героï його, як письменника,
залучають, В. Распутiн помiтив: …Бiльше Дар'я. Для письменника
немає й не може бути людини кiнченого. Ми повиннi судити або
виправдувати. Або… намагайтеся зрозумiти, осягти душу людську.
Поки жива людина, яким би поганим вiн не був, є надiя, що крапка в
його долi не поставлена. Таким чином, Прощання iз Запеклоï —
добуток про долю сибiрського села, про селян. Серед особливостей
распутинской прози можна вiдзначити повернення до непримiтного
героєвi, прагнення автора перенести увага вiд дослiдження
характеру героя до дослiдження iсторичноï долi селянства. У його
повiстях поетичною багатозначнiстю й символiстикою наповнюються поняття-
образи будинку, землi. Цi образи закономiрно можуть своє мiсце в
рядi знайдених росiйською лiтературою художнiх асоцiацiй Письменник дуже
любив своє село , та i як не любити свою батькiвщину, мiсце, де ти
народився. Любов до малого батькiвщинi — це однаково що любов до
матерi. Мати виховує дитини, а природа вирощує. Адже саме
матiнка-земля годує, напуває. Краса ïï лугiв,
полiв, лiсiв виховує найкращi якостi душi людськоï. Так хiба
можна вiдiрвати сина вiд матерi, тим бiльше такий гарноï. Звичайно,
це протиприродно. Красу краю, зачарування природи ми можемо оцiнити,
виходячи зi спогадiв самого Валентина Распутiна: Ледь навчившись ходити,
ми шкутильгали до рiки й закидали в неï вудки, ще не окрепнув,
тяглися в тайгу, що починалася вiдразу за селом, збирали ягоду й гриби,
з малого рокiв сiдали в човен i самостiйно бралися за весла, щоб гребти
до островiв, де косили сiно, а потiм знову йшли в лiс — бiльше
наших радостей i наших занять був зв'язок з рiкою й тайгою. Це була
вона, вiдома всьому свiтлу рiка, про яку складалися вiчнi легенди й
пiснi, єдина дочка Байкалу, про дивну красу й поезiю якоï я
зберiгаю самi чистi й святi спогади.
Схильнiсть Распутiна до глибинного споглядання природи, здатнiсть
почувати навколишнiй свiт, безсумнiвно, черпається з досвiду
спiлкування iз природою у вибранi моменти проникливого з нею контакту.
Всю цю незвичайну красу первозданноï природи й надзвичайний смуток
при розставаннi з нею вiдбиває Распутiн у повiстi Прощання iз
Запеклоï.Распутинское Прощання iз Запеклоï одночасно й iдейний
гребiнь i пiдсумок цiлого напрямку нашоï лiтератури шiстдесятих
— сiмдесятих рокiв. Повiсть Прощання iз Запеклоï не випадково
починається зi слiв: И знову… Це не просто опис якоïсь
конкретноï весни, а узагальнюючий погляд на те, що бувало багато
разiв, усерединi чого завжди перебувала Матера: знову льодохiд, зелень,
повернення птахiв, першi дощi, початок сiвби. Очами Дар'ï робить
Распутiн огляд острова, його природного ландшафту. Вiд краю до краю, вiд
берега до берега вистачало в нiй i роздолля, i багатства, i краси, i
дикостi, i всякоï тварини по парi — усього, вiддiлившись вiд
материка, тримала вона в статку — чи не тому й назвалася славетним
iм'ям Матера. , Село, що живе на цьому островi, побачило на своєму
столiттi багато чого. Знала вiйну, повiнь, i пожежа, i голод, i розбiй.
Була в селi й церкiвка, як ведеться, на високому чистому мiсцi, добре
видна видали з тiєï й з iнший протоки. Бiдно жило село,
вiддiлена вiд зовнiшнього миру швидкоплинною водою Ангари. Тут росли
дiтлахи, гуляли молодi, доживали своє столiття старi
Але от страшна звiстка затрясла мирне сiльце: гiдроелектростанцiя, що
будувалася поблизу, незабаром затопить село Матера. Будь-яка розмова,
про що б вiн не був, у який би час не перекидався, кого б не мiтив,
кiнчався вiн завжди одним: пiдступаючим затопленням Матери й швидким
переïздом. Звичайно, влади подбали про жителiв i видiлили кожнiй
сiм'ï будинок у новому селищi мiського типу й незабаром усе повиннi
були переселитися. Але чи хотiли переïжджати жителина це питання
кожний вiдповiдав по-рiзному. Однi минулого радi майбутнiй змiнi
обстановки й не приховували этого. Клавка Стригунова так i говорила:
Давно треба було утопити. Живим не пахнуть… не люди, а клопи так
таргани. Знайшли де жити — серед води… як жаби.Звичайно,
здебiльшого молодь була рада переселенню, адже не було в них за плечима
того рокiв життя на островi Матера, як, наприклад, у старшого поколiння.
Сама стара в селi — бабуся Дар'я. Характер бачення Дар'ï
вражає рiдкою конкретнiстю й точнiстю, вона теперiшнiй фiлософ, зi
своєю глибоко оригiнальною свiтоглядною iнтуïцiєю й
системою цiнностей. Ти не просто людина, що творить себе з нуля або
якого з того ж нуля формує життя, ти — син або дочка, бiльша
частина тебе йде в минуле, у предкiв, вони дали тобi все: саме
iснування, залишили в спадщину навички, умiння, засоби
Таке внутрiшнє, що не вилучає вiдчуття Дар'ï. Звiдси i
ïï глибоко особиста тема вiдповiдальностi перед померлими.
Тому переселення для неï смертi подiбно. Часто з Дар'єю
проводить час Настасья, а також Сима з онуком Колiй, що дивився на бабiв
з якимось недитячим, гiрким i лагiдним розумiнням. Заходив i Богодул,
ступаючи повiльно й широко, важкоï, навалистой ходою, згинаючись у
спинi й задираючи бiльшу кошлату голову, у якiй горобцi цiлком могли
влаштовувати гнiзда. Баби Богодула любили
Невiдомо, чим вiн ïх причаровував, чим брав, але тiльки заявлявся
вiн на порiг до тiєï ж Дар'ï, вона кидала будь-яку
роботу й кидалася до нього зустрiчати, привечать. Вони звикли друг до
друга, любили бувати разом. Безумовно, для них життя вдалинi друг вiд
друга не представляє iнтересу. Крiм того, вони занадто любили свою
Матеру. Отут все знакомо, обжито, уторовано, отут навiть i смерть серед
своïх бачилася власними очами ясно й просто — як оплачуть,
куди вiднесуть, з ким поруч покладуть.