Обожнювання природи — основа язичества
Рiзнi люди вкладають у поняття язичество рiзний змiст. Мало хто
називає себе язичником, а капелан з роману Киплинга Кiм називав
так дев'ять десятих людств. Найчастiше язичеством називають таке бачення
миру, одним iз проявiв якого є персонiфiкацiя, тобто надiлення
рисами особистостi, всiх елементiв реальностi. Для такого
свiтосприймання характерна наявнiсть системи мiфiв, якi дуже докладно й
у поетичнiй формi пояснюють створення миру й причини всiх природних явищ
як iсторiю взаємин надприродних iстот i людей. Язичники впевненi,
що не тiльки люди, а й усе: небо, земля, вiтер, сонце й навiть рiка, лiс
i кожна галявинка в тiм лiсi мають власне Iм'я. Не таке iм'я, яке ми у
двадцять перших столiть роздiляємо iз сотнями незнайомих людей, а
те, що близько до понять душу, iндивiдуальнiсть або особистiсть.
Не варто дивуватися, що народна уява додала до Iм'я iншi риси:
зовнiшнiсть, характер, родиннi або дружнi (або навпаки) вiдносини з
iншими iстотами. Ми називаємо цих iстот надприродними —
богами або iдолами, тому, що не вiримо в ïхнє iснування. А от
нашi предки вiрили. Наприклад, вiрили в когось, хто персонiфiкує
сутнiсть озера й кликали його водяником або Дiдом, i надiляли бородою з
водоростей, мордою жаби й iншими, вiдомими нам з фольклору атрибутами.
Сучаснi дослiдники знають багато давнiх казок i легенд про таких iстот.
А ще нашi предки були магами. Усе. Сама примiтивна магiя, презирливо
скривить хтось iз сучасних екстрасенсiв, — впливати на частку, а
частка буде впливати на цiле. Кожне сiльське хлоп'я знало, що частина
тотожна цiлому, а тому будь-який атрибут iстоти — людини, тварин
або ще когось — тождественен йому самому. Вiдiрвати голову
восковiй ляльцi, щоб ворог, на який вона схожа, страждав вiд головного
болю! Нашi предки приносили жертви й проводили ритуали, у яких ми, люди
iншоï епохи, не можемо зрозумiти змiст. Вони наносили на всi речi,
якими користувалися, дивнi вiзерунки, сповненi глибокого змiсти. У них
не було нi однiєï прикраси. Те, що знаходять археологи на
мiсцях давнiх поселень: сережки, намиста, кiльця, гривнi та iнше,
— мало вiдношення до кого з богiв або померлих родичiв.
Усе, що ми знаємо про давнiх слов'ян, свiдчить: вони поважали
старших. Тих, кого ми називаємо богами, нашi пращури-язичники
вважали найстаршими зi своïх предкiв. Тому що людей, думали вони,
народила мати-земля. I людей, i всiх богiв, i тварин. Варто лише
зрозумiти це й стане ясно, що сама примiтивна з религий народилася не
вiд страху перед грiзними силами природи, як уважали всi освiченi люди
сто рокiв тому, а з поваги й любовi
