Життя в любовi й смиренностi

Лев Миколайович Толстой рано втратив батькiв. Його виховувала тiтка.
Своє початкове утворення Толстоï одержав будинку. У
сiмнадцять рокiв майбутнiй письменник надiйшов у Казанський унiверситет.
Однак заняття в унiверситетi не могли задовольнити ту спрагу пiзнання
життя дiяльностi, що пробудилася в парубку. Лев Толстоï багато
читав, мiркував. За словами Т. А. Ерголь-Ской, виховательки майбутнього
письменника, вивчення фiлософiï сильно його займало. Один час
навколишньоï здається, що вiн думає тiльки про те, як
поглибитися в таємницi людського iснування. У дев'ятнадцять рокiв
Толстоï залишає унiверситет i ïде в Ясну Галявину, що
дiсталася йому в спадщину. Парубок намагається знайти гiдне
застосування своïм силам, що пробудилися. Бiльше того, веде
щоденник, щоб давати собi звiт кожного дня з погляду тих слабостей, вiд
яких хочеш виправитися, становить правила для розвитку волi, береться за
вивчення багатьох наук, вирiшує полiпшити життя селян. I хоч не
все здiйсненно iз задуманого на даному вiдрiзку життя, уже iз цього
помiтнi тi основнi принципи, яких дотримувався Толстоï все життя.
Лев Миколайович — людин дiяльний, що володiє унiкальною
працездатнiстю. Майбутнiй письменник прагне постiйно перебувати в
гущавинi сучасних йому подiй. В 1851 роцi разом iз братом Миколою
Толстой вiдправляється на Кавказ, де йде нескiнченна й по сутi
своєï безглузда вiйна з горцями. Парубок має твердий
намiр стати письменником. Вiн бере участь у боях i походах,
зближається з новими людьми й постiйно напружено працює.
Товстоï мрiє створити роман про духовний розвиток людини. У
перший же рiк кавказькоï служби вiн створює повiсть
Дитинство. Добуток переробляється чотири рази. У липнi 1852 року
Толстоï посилає перший свiй закiнчений твiр Некрасову в
Сучасник. Повiсть була надрукована у вересневому номерi журналу. На
думку Чернишевського, Лев Миколайович здатний переселятися в душу
селянина й солдата. Вiн коштує за негайну лiквiдацiю крiпосного
права. Товстоï ясно бачить наростання селянського ремства, вiн iз
глибоким спiвчуттям ставиться до гнобленого народу. Єдиним шляхом
перебудови суспiльства исатель уважає моральне вдосконалювання
людей. Вiн проповiдує теорiю загальноï любовi. Суперечливiсть
суспiльноï й лiтературноï позицiï Толстого, розривши його
з Сучасником, з одного боку, розчарування в лiберальних iлюзiях, з
iншого боку, — все це викликає глибоку кризу у свiдомостi
письменника. Якийсь час Толстоï практично не займається
творчiстю. Однак людина, у якого думки принципово не розходилися iз
учинками, не мiг довго перебувати без справи. Протягом 1859-1862 рокiв
Товстоï вiдкриває в Яснiй Галявинi i ïï околицях
двадцять одну школу для селянських дiтей. Вiн увлеченно займається
педагогiчною дiяльнiстю. Я почуваю себе так задоволеним i щасливим, як
нiколи, — пише вiн, — i тiльки тому, що працюю з ранку до
вечора, i робота та сама, котру я люблю. Народне утворення, що
перебуває не в руках уряду, а в руках чесних, освiчених людей,
письменник уважає найважливiшим засобом удосконалювання
суспiльного устрою. У той же час Толстого постiйно переслiдує
думка про трагiчне положення Росiï: Переповнена Сибiр, в'язницi,
вiйна, шибеницi, убогiсть народу, блюзнiрство, жадiбнiсть i жорстокiсть
влади… Тяжке становище народу Толстой сприймає як своє
особисте нещастя, про яке неможливо нi на мить забути. На початку 80-х
рокiв письменник бере активну участь у Всеросiйському переписi
населення. Вiн працює в Ржановской мiцностi — московському
кублi найстрашнiшоï вбогостi й розпусти. Покидьки суспiльства, що
живуть тут, в очах письменника — такi ж люди, як i все.
Товстоï хоче допомогти ïм устати на ноги. Йому здається,
що можна збудити спiвчуття суспiльства до цим нещасних, що можна
домогтися любовного спiлкування богатых з жебраками, i вся справа лише в
тiм, щоб богатые зрозумiли необхiднiсть жити по-божеськи. Лев
Миколайович близько до серця приймає страждання iнших людей.
Незабаром йому починає здаватися неприпустимим його власне
матерiальне благополуччя. Вiн вiдмовляється вiд звичних умов
життя, займається фiзичною працею: коле дрова, возить воду. Варто
ввiйти в робоче житло — душу розцвiтає, —
записує Толстой у щоденнику. А будинку вiн не знаходить собi
мiсця. Нудно. Важко. Ледарство. Жир… важко, важко. Просвiту
немає. Частiше вабить смерть. Запису такого роду тепер наповнюють
його щоденники.
На початку 80-х рокiв завершився давно, що назрiвав перелом, у
свiтоглядi Толстого. Письменник засуджує всю свою колишню
дiяльнiсть i навiть участь в оборонi Севастополя. Все це
представляється йому тепер проявом марнославства, гордостi,
користолюбства, якi властивi панам. Товстоï говорить про своє
бажання жити життям трудового народу, вiрити його вiрою. Вiн
думає, що для цього потрiбно вiдрiкатися вiд всiх утiх життя,
трудитися, упокорюватися, терпiти й бути милостивим. Слова з його листа
багато чого роз'ясняють у життi й творчостi письменника: Менi смiшно
згадати, як я думывал i як ви, здається, думаєте, що можна
собi влаштувати щасливий i чесний мирок, у якому спокiйно, без помилок,
без каяття, без плутанини жити собi потихеньку й робити не кваплячись,
акуратно всi тiльки гарне. Смiшно!… Щоб жити чесно, треба рватися,
плутатися, битися, помилятися, починати й кидати, i знову починати й
знову кидати, i вiчно боротися й втрачати. А спокiй — щиросердечна
пiдлiсть.