Драма особистостi в драматичному добутку

Розкриваючи, у мiру своєï реалiстичноï тверезостi, неминучiсть вiдступiв вiд цiєï гармонiï, з якими ми зiштовхуємося в реальнiй iсторiï, мистецтво залишається формою твердження естетического iдеалу, нагадуванням про нього, стимулом до його здiйснення, осмислюючи цi вiдступи — там, де вони дiйсно iсторично неминучi,- як драматичну необхiднiсть
З'єднуючи, у такий спосiб реальне й iдеальне, воно стає втiленням реального гуманiзму, однаково далекого й виправданню плоского практицизму, i абстрактноï скорботи по нездiйсненому iдеалi (сучасне так зване лiворадикальне мистецтво з його гаслом цiль виправдує засобу, з одного боку, i позицiя, характерна, наприклад, для А. Камю, що — у п'єсi Праведники — доходить висновку про фатальну антилюдянiсть усякоï революцiйноï дiï — з iншоï, можуть бути пiдходящою iлюстрацiєю цих протилежних вiдступiв вiд справжнього драматизму в мистецтвi).
Необхiднiсть у драматичнiй колiзiï сама повинна бути зiставлена з бiльше широкою iсторичною перспективою, у ïï свiтлi вона здобуває свiй щирий драматичний змiст: у противному випадку перед нами буде всього лише зiткнення двох об'єктивно неминучих тенденцiй життя. (Вертаючись до оцiнки енгельсом колiзiï Франца фон Зикингена, помiтимо, що необхiдна вимога в нiй саме мiстить важливий всесвiтньо- iсторичний змiст — як указує енгельс,- воно припускає звiльнення селян.) Не з огляду на постiйно цього другого плану необхiдностi, легко виявитися на позицiях свого роду драматичного релятивiзму, пiдмiнити суспiльно-iсторичний критерiй драматизму критерiєм неминучостi подiï або суб'єктивноï переконаностi героя в правотi своєï справи. Згадаємо критику Ф. енгельсом В. Йордана.
Так, наприклад, один з дослiдникiв пише: Це iсторично необхiдна вимога, будь воно прогресивн або реакцiйне (може бути, i трагедiя нового й трагедiя старого — все залежить вiд iсторичних умов, вiд розмiщення об'єктивних сил суспiльства), зiштовхується iз практичною неможливiстю його здiйснення. У цьому джерело трагедiï такого типу. Однак, якщо говорити про трагедiю старого, то справа полягає не тiльки в розмiщеннi об'єктивних сил суспiльства, але й в iсторичностi самого подання про тенденцiï суспiльного розвитку, поданнi, що лежить в основi критерiю драматизму. Iншими словами, тут ми маємо справу iз суб'єктивною стороною цього критерiю
Маркс, як вiдомо, указував на можливiсть трагiчного в загибелi старого порядку. Разом з тим вiн зв'язував цю можливiсть iз певними конкретно iсторичними умовами: коли старий порядок сам вiрить i повинен вiрити у свою правомiрнiсть, коли його омана є дiйсно всесвiтньо-iсторичним i виступає як об'єктивний фактор, а iдея волi є надбання окремих особистостей, тобто надбання iндивiдуального, а не суспiльноï свiдомостi епохи. В iншому випадку загибель старого, будучи трагiчноï для нього, у той же час не буде такий у бiльше високому iсторичному змiстi й повинна з'явитися скорiше жалюгiдноï або смiшний. Недарма Маркс бачив помилку Лассаля в тiм, що вiн в умовах дiйсно трагiчноï колiзiï епохи поставив дворянсько-лицарську опозицiю вище плебейско-мюнцеровской, зосередивши головну увагу на представнику класу, що гине, революцiонер тiльки ототожнював об'єктивний хiд iсторiï з iсторичною необхiднiстю, виправдуючи iз цього погляду знищення незалежностi Польщi Жорстоко висмiявши це плоске змiшання, зв'язане у В. Йордана iз чисто гегельянським розумiнням iсторiï як здiйснення у собi й для себе сущоï iдеï, Ф. енгельс показав, що справжня необхiднiсть полягає не в загибелi, а саме у вiдродженнi вiльноï Польщi на ґрунтi твердження селянськоï демократiï. Помiтимо, що в конкретному аналiзi характеру Буличова В. Фролов цiлком правильно говорить про його драматичний змiст. У власнiй уявi на шкоду показу справдi революцiйних представникiв народу. Протирiччя мiж об'єктивним змiстом iсторичноï справи й свiдомiстю виконуюча ця справа iсторичних дiячiв, внутрiшня чеснiсть i переконанiсть героя, що помиляється, ще далеко не достатню умову для трагедiï старого. Не сам факт омани й не його щирiсть, а мiра його iсторичноï виправданостi грає тут вирiшальну роль. Яго, що персонiфiкує для Шекспiра, як i Отелло, iстотнi й по-своєму iсторично неминучi тенденцiï епохи Вiдродження, гине, але в його смертi немає нi грана трагiчного, вона сприймається як символ торжества гуманiзму й справедливостi. Так само логiка вчинкiв батька Грандi в Бальзака з надзвичайною виразнiстю виражає закономiрностi суспiльства, у якому вiн живе, однак це ще не робить його трагiчним персонажем. Навпроти, по справедливому зауваженню Горького, ця обставина позбавляє його образ драматичного фарбування й робить лише огидним.
Було б спрощенням розглядати трагедiю Буличова просто як трагедiю старого порядку, що неминуче гине (а саме так ïï нерiдко й трактують).
Єгор Буличов — драматичний персонаж, оскiльки це сильний, по-своєму талановитий, але народжений на чужiй вулицi людин; вiн бачить i жагуче заперечує пороки свого соцiального середовища й у той же час виявляється не в змозi з нею порвати, не знаходить та й не може знайти свого шляху на iншу вулицю — у революцiю. I не омана на рахунок iсторичноï перспективи свого класу, а скорiше тверезий погляд на його майбутнє визначає тут драматизм характеру
Це досить нерiдкий у мистецтвi випадок, коли зiткнення iсторичноï необхiдностi з тим, що ïй протилежно, що заважає ïï здiйсненню, вiдбувається як би усерединi самого характеру, коли лiнiя драматичного конфлiкту проходить через душу й серце героя. Така суперечливiсть героя вiдбиває реальнi протирiччя суспiльства й сама по собi є трагiчним моментом. У цьому своєрiдна повчальнiсть i драматичнiсть подiбних доль, досить типових, до речi, для перехiдних iсторичних епох. До таких характерiв належить, наприклад, Григорiй Мелехов, доля якого настiльки ж суперечлива й складна, як складнi й суперечливий час i середовище, що сформували його.
Трагiзм його невiддiльний вiд цiлком реальноï, що опирається на класовий i iндивiдуальний змiст характеру потенцiйноï можливостi iншоï долi в революцiйнiй колiзiï часу, тоï можливостi, на тлi, у мовчазному зiставленнi з якоï в романi його шлях i народжує драматичне почуття гiркоти й жалi. Ми маємо тут справу з випадком, протилежним ситуацiï Єгора Буличова й iнших. Якщо трагiчна провина Мелехова й не може бути прямо й однозначно зведена до його класовоï приналежностi або його особистих помилок i оманам, то вона адже й не може бути зрозумiла крiм них. Така точка зору, що виражає справедливий протест проти спрощень вульгарно- соцiологiчного пiдходу й одночасно проти формули нехай гине людина — трiумфувала б справа, мiстить у собi небезпека протилежного характеру — звести цiннiсть особистостi до ïï незамiнностi, iндивiдуальнiй неповторностi, тобто до критерiю гранично абстрактному й формальному й тому явно неприйнятному для мистецтва