Змiст роману Гоголя Мертвi душi. Тiм перший

Короткий переказ глав з першоï до четвертоï. Глава перша У
ворота готелю губернського мiста NN в'ïхала невелика бричка. У
бричцi сидiв пан, не красень, але й недурноï зовнiшностi, нi
занадто товстий, нi занадто тонкий, не можна сказати, щоб старо, однак ж
i не так щоб занадто молодий. Кликали його Павло Iванович Чичиков.
Розташувавшись у своïй кiмнатi, пан направився в трактир i, чекаючи
рiзних звичайних у трактирах блюд, почав розмову зi слугою. Вiн
розпитав, хто в мiстi губернатор, хто голова палати, хто прокурор,-
словом, не пропустив жодного значного чиновника. Ще бiльше цiкавили його
мiсцевi помiщики, хто де живе, скiльки має крiпосних душ. Видно
було, що за його питаннями про случавшихся в губернiï хворобах
— повальних гарячок, епiдемiях лихоманки, вiспи й тому подiбного
стояло бiльше, нiж простоï цiкавiсть
Наступного дня приïжджий вiдправився робити вiзити мiським
чиновникам. Побував у губернатора, у прокурора, у голови палати, у
полiцмейстера, вiдвiдав навiть iнспектора лiкарськоï управи й
кожному сказав що-небудь утiшне. Жодного години не доводилося йому
залишатися будинку, i в готель приïжджав вiн тiльки, щоб заснути.
Приïжджий виявив себе як досвiдчена свiтська людина. Вiн умiв
пiдтримати розмову на будь-яку тему. I про що б не йшла мовлення: про
полювання, про коней, про вироблення гарячого вина, про гру в бiльярд,
про чеснотi,- про усiм вiн був обiзнаний, говорив статечно, упевнено й
викликав до себе найкраще вiдношення спiврозмовникiв. Його знайшли й
людиною добромисним, i чималим, i вченим, i люб'язним — словом,
усiм вiн довiвся по душi
Особлива увага приïжджого залучили до себе помiщики Манилов i
Собакевич. Познайомившись iз ними на балi, вiн зумiв швидко ïх
зачарувати. Манилов, дивлячись на нього своïми очами, солодкими, як
цукор, довго жал йому руку й просив зробити честь, вiдвiдавши його в
маєтку. А Собакевич лаконiчно додав: И до мене прошу,- шаркнувши
при цьому чоботом такого розмiру, що не знайдеш на Русi з тих пор, як
перестали тут водитися богатирi. На обiдi в полiцмейстера познайомився
Чичиков iз ще одним помiщиком — Новосибiрським, разбитним малим,
котрий вiдразу став говорити йому ти. Утiшна думка про Чичикове як про
добромисну, розумну й поважну людину трималося доти, поки одне його
дивна властивiсть i пiдприємство, про яке читач незабаром
довiдається, не привели всiх у доконане здивування
Глава друга
У Чичикова було два слуги: Петрушка й Селiфан. Автор описує цих
двох чичиковских крiпакiв тiльки тому, що любить бути докладним, хоча
героï цi другоряднi або навiть третьоряднi. Один зi слуг, Петрушка,
не тiльки був мовчазний по природi, але ще тяжiв до освiти, тобто до
читання книг. Вiн читав звичайно лежачи й цiкавився не змiстом
прочитаного, а тим, як це з букв виходить слово, яке iнший раз чорт
знає що значить. У Петрушки були ще двi дивнi похилостi: вiн спав,
не роздягаючись, i мився вкрай рiдко. Вiд цього Петрушка пахнув важко i
його заходом вiдразу ж наповнювалося нове житло, точно у цiй кiмнатi
рокiв десять жили люди. Чичиков раз у раз посилав його митися. Кучерi
Селiфан були зовсiм iнша людина, але про нього автор розповiсти не
встиг, тому що повернувся до свого головного героя. Через тиждень
Чичиков вирiшив перенести своï вiзити за мiсто й вiдвiдати Манилова
й Собакевича. Першим, до кого вiн направився, був Манилов. Трава бiля
його будинку була дбайливо пiдстрижена, навколо розбитi гарнi клумби, а
пiд березами стояла на англiйський манер побудована альтанка з написом
Храм вiдокремленого мiркування. Коли Чичиков перевiв погляд на хати, що
оточували садибу помiщика, вiн не помiтив жодного зростаючого деревця
або якоï-небудь зеленi. Чичиков нарахував бiльше двох сотень
будинкiв
Важко сказати, який характер був у Манилова. Про таких говорять: люди
так собi, нi те, нi рє, нi в мiстi Богдан, нi в селi Селiфан, за
словами прислiв'я… У першу хвилину розмови з ним не можеш не
сказати: Яка приємна й добра людина! У наступну за тим хвилину
нiчого не скажеш, а в третю скажеш: Чорт знає що таке! — i
вiдiйдеш подалi; якщо ж не вiдiйдеш, вiдчуєш нудьгу смертельну.
Господарством вiн не займався, на поля не ïздив, усе в нього якось
iшло саме собою. На столi його лежала закладена на чотирнадцятiй
сторiнцi якась книжка, що вiн читав уже два роки. Вiн мiг подовгу
вiддаватися мiркуванням про те, як було б добре жити iз другом на березi
якоï-небудь рiки, потiм через цю рiку почав будуватися в нього
мiст, потiм величенний будинок з таким високим бельведером, що можна
вiдтiля навiть видетцмоскву й там пити ввечерi чай на вiдкритому повiтрi
й мiркувати про яких-небудь приємнi предмети Iз дружиною Манилов
був абсолютно щасливий. Через вiсiм рокiв ïхнього спiльного життя
вони також, як i ранiше, приносили один одному шматочок якого-небудь
частування й говорили зворушливо: Роззяв, душечка, свiй ротик, я тобi
покладу цей шматочок. Досить часто, вiдклавши кожного своє
заняття, вони напечатлевали один одному такий млосний идлин-ний
поцiлунок, що в продовження його можна б легко викурити маленьку
солом'яну сигарку.
Манилов радо приймає свого гостя. Чичиков i Манилов довго коштують
у дверях вiтальнi, пропускаючи один одного вперед, поки нарештi не
протискуються у дверi одночасно. Чичиков бачить Манилову i йде до
ïï ручки. А Манилов виражає задоволення вiд приïзду
гостюючи: Уж таке, право, доставили насолоду… травневий
день… iменини серця… Гiсть не скупиться на похвали мiсту й
усiм, з ким йому довелось у ньому зустрiтися. Його запрошують до обiду.
За столом iз Чичиковим сiдають Манилови i ïхнi сини Фемистоклюс i
Алкид. Гiсть переходить нарештi до його теми , що займала: цiкавиться,
чи давно подавав Манилов ревiзьку казку i чи багато селян умерло з тих
пор. Манилов цього, зрозумiло, не знає й кличе прикажчика. Але й
прикажчик толком нiчого не знає, повiдомивши, що вмирали багато
хто, а скiльки числом, нiхто й не цiкавився
Але Чичикова це вкрай цiкавить i вiн просить прикажчика скласти
докладний реестрик всiх поiменно. Коли Манилов запитав, навiщо це
потрiбно, гiсть знiяковiв, почервонiв i Манилов почув такi дивнi речi,
яких ще не чули людськi вуха. Чичиков пояснив, що хотiв би купити селян,
якi значилися б по ревiзiï як живi
Вiн без працi запевнив Манилова, що все буде зроблено за законом, а коли
довiдався, що Манилов згодний поступитися йому своïх мертвих душ
даром, прийшов у такий захват, що ледве не зробив навiть стрибок за
зразком козла, що, як вiдомо, виробляється тiльки в найдужчих
поривах радостi. Розсипавшись у подяцi Манилову за зроблену послугу,
Чичиков поïхав далi, Ксобакевичу.
Глава третя
Чичиков розстався з Маниловим у чудовому настроï. Припущення,
кошториси й мiркування, що блукали по особi його, видно, були дуже
приємнi, тому що щохвилини залишали пiсля себе слiди
задоволеноï усмiшки. Тим часом погода стала швидко псуватися, небо
зовсiм затяглося хмарами, дорога покрилася краплями дощу. Нарештi
пролунав удар грому, i дощ заюшив раптом як iз цебра. Кучерi Селiфан
збилися зi шляхи. Села Собакевича не було видно, хоча з розрахунку
Чичикова давно слiд було в неï приïхати. Але доля зглянулася
над ним. Почувся собачий гавкiт, крiзь дощ здалося щось схоже на дах,
бричка, ударившись голоблями об забiр, в'ïхала у двiр i зупинилася
перед невеликим будиночком

• Хвилину через увiйшла господарка… одна з тих невеликих помiщиць, якi плачуться на неврожаï й збитки… а тим часом набирають потроху деньжонок у пестрядевие мiшечки, розмiщенi по ящиках комодiв… хоча на вид здається, начебто в комодi нiчого нi, крiм бiлизни…

Чичиков попросив прощення за заподiяне занепокоєння, але господарка поскаржилася, що в нiчну пору нiчим не зможе погодувати приïжджого. Ïï слова були перерванi дивними, начебто змiïним шипiнням. Гiсть було злякався, але виявилося, що це стiнним годинникам прийшло полювання бити. Дякую, матiнка,- вiдповiв Чичиков,- нiчого не потрiбно, крiм постелi. Ранком Чичиков довiдався, що його помiщицею, що притулила, була Настасья Петрiвна Коробочка. Вона стала вмовляти свого гостя купити в неï пеньки або меду, однак його цiкавив товарец iншого роду. З'ясувалося, що в Коробочки вмерло вiсiмнадцять чоловiк. На все воля божа, матiнка! — сказав Чичиков, зiтхнувши,- проти мудростi божией нiчого не можна сказати… Уступите-ка ïх менi, Настасья Петрiвна?
Але вперта баба, неймовiрна скнарiсть якоï уживалась iз такою ж
жадiбнiстю й острахом понести як-небудь хоча б малий збиток, нiяк не
могла узяти до тями, чого вiд ïï хоче дивний гiсть, i навiть
висловила припущення, що вiн збирається вiдкопувати померлих селян
iз землi. Чичиков всiма силами намагався переконати помiщицю, що
пропонована ïм угода не обiцяє ïй нiчого, крiм вигiд, що
вона розоряється, платячи за мертвих селян подати, як за живих, що
вiн вiзьме на себе все повинностi, позбавить ïï вiд турбот i
платежу. Баба не знала, що робити. Вона бачила, що справа начебто
вигiдне, але вже занадто нов i незнайоме, а тому побоювалася, щоб
покупець як-небудь ïï не обдурив. Вона все норовила почекати,
з'ïздити до купцiв i прицiнитися. Пiт у три струмки лився по особi
Чичикова, вiн придумував всi новi доводи, щоб переконати тупоголову
помiщицю. Нарештi, умовивши неï продати йому мертвих душ за
п'ятнадцять асигнацiй, вiн вiдправився впуть.
Глава четверта Заïхавши в трактир, щоб трохи закусити й
пiдкрiпитися, Чичиков зустрiв ще одного знайомого помiщика —
Ноздрева. Ноздрев був у деякiм вiдношеннi iсторична людина: на жодному
зборах, де вiн був, не обходилося без iсторiï. Яка-небудь iсторiя
неодмiнно вiдбувалася: ^чи виведуть його пiд руки iз залу жандарми, або
примушенi бувають виштовхнути своï ж приятелi. Якщо ж цього не
трапиться, то все-таки що-небудь так буде таке, чого з iншим нiяк не
буде… I набреше зовсiм без усякого нестатку: раптом розповiсть, що
в нього був кiнь якою-небудь голубой або рожевоï вовни…
Буває, що людина зi шляхетною зовнiшнiстю й навiть iз зiркою на
груди буде жати вам руку, а тим часом жорстоко вам напаскудить. Таким
був i Ноздрев. Хто був йому ближче всього, тому вiн бiльше всiх i
шкодив: розпускав плiтки, заважав весiллю або торговельнiй угодi.
Ноздрев нiколи не пропускав нагоди що-небудь на що-небудь помiняти, i
предметом обмiну могло бути що завгодно: i зброя, i тварини. Якщо вiн
раптом вигравав, то на отриманi грошi купував усякоï всячини, що
нiколи не довозив додому, вiдразу програвши кому-небудь. От який був
Ноздрев! Може бути, назвуть його характером побитим, стануть говорити,
що тепер немає вже Ноздрева! На жаль! несправедливi будуть тi, якi
стануть говорити так. Ноздрев довго ще не виведеться з миру. Вiн скрiзь
мiж нами й, може бути, тiльки ходить в iншому каптанi; але легковажно
непроникливi люди, i людина в iншому каптанi здається ïм
iншою людиною.
На речення Чичикова поступитися йому мертвих душ Ноздрев закидає
його зустрiчними реченнями: купити в нього, Ноздрева, коня, бричку або
шарманку й одержати мертвих душ впридачу, але Чичиков вiдмовився

• Ну, послухай,- сказав тодi Ноздрев,- зiграємо в шашки, виграєш — твоï всi. Але як тiльки вони почали грати, як Чичиков помiтив, що Ноздрев махлює. Нi,- сказав вiн, уставши через стiл,- з тобою немає нiякоï можливостi грати! Этак не ходять, по трьох
• шашки раптом!

Пояснення стрiмко переходить у сварку. Ноздрев вимагає, щоб Чичиков дограв почату партiю. Чичиков вiдмовляється й ледь не одержує ляпас. Тим часом у кiмнату ввiйшли двоє дужих крiпакiв i перепинили Чичикову шлях до вiдступу. Бийте його! — закричав Ноздрев, пiдступаючи до Чичикову. Чичиков виявився в розпачливому положеннi, майже беззахисний. Урятувало його появу людини з вусами й у напiввiйськовому сюртуку, що оголосив, що вiн капiтан-справник. Довiдавшись, хто iз присутнiх Ноздрев, вiн заявив, що Ноздрев перебуває пiд судом як замiшаний в iсторiю з нагоди нанесення помiщиковi Максимову особистоï образи рiзками в п'яному видi. Не чекаючи закiнчення розмови, Чичиков за спиною капiтана — справника вислизнув на ґанок, сiл у бричку й велiв Селiфановi поганяти коней у весь дух