Спогаду сучасникiв про Гумилеве

ДО 1910-1912 р. ставляться спогади про Гумилеве г-жи В. Неведомской.
Вона i ïï молодий чоловiк були власниками маєтку
Подобино, старого дворянського гнiзда в шести верстах вiд набагато
бiльше скромного Слєпньова, де Гумилев i його дружина проводили
лiто пiсля повернення з весiльноï подорожi .У це лiто Неведомские
познайомилися з ними й зустрiчалися ледве не щодня. Неведомская
згадує про те, як винахiдливий був Гумилев у вигадуваннi рiзних
iгор. Користуючись досить великою стайнею Неведомских, вiн придумав гру
в “цирк”.
Микола Степанович ïздити верхи, власне кажучи, не вмiв, але в нього
була повна вiдсутнiсть страху. Вiн сiдав на будь-якого коня, ставав на
сiдло й проробляв самi головоломнi вправи. Висота бар'єра його
нiколи не зупиняла, i вiн не раз падав разом з конем. У циркову програму
входили також танцi на канатi, ходiння колесом i т.д. Ахматова ви-
ступала як “жiнки-змiя”: гнучкiсть у неï була дивна
— вона легко закладала ногу за шию, стосувалася потилицею п'ят,
зберiгаючи при всiм цьому строга особа послушницi. Сам Гумилев, як
директор цирку, виступав у прадедушкином фраку й цилiндрi, витягнутих зi
скринi на горищi. Пам'ятаю, раз ми заïхали кавалькадою чоловiк
десять у сусiднiй повiт, де нас не знали. Справа була в Петрiвки,
всенокос.
Селяни обступили нас i стали розпитувати — хто ми такi? Гумилев,
не замислюючись, вiдповiв, що ми бродячий цирк i ïдемо на ярмарок у
сусiднє повiтове мiсто давати подання. Селяни попросили нас
показати наше мистецтво, i ми проробили перед ними всю нашу
“програму”. Публiка прийшла в захват, i хтось почав збирати
мiдяки в нашу користь. Отут ми знiяковiли й поспiшно зникли. Неведомская
розповiдає також про придуманий Гумилевим грi в
“типи”, у якiй кожний iз граючих зображував який-небудь
певний образ або тип, наприклад “Дон Кихота” або
“Плiткаря”, або “Велику Iнтриганку”, або
“Людини, що говорить усiм правду в очi”, причому Повинен був
проводити свою роль у повсякденному життi. При цьому призначенi ролi
могли зовсiм не вiдповiдати й навiть суперечити теперiшньому характеру
даного “актора”. У результатi iнодi виникали гострi
положення. Старше поколiння ставилося критично до цiєï гри,
молодих же “захоплювала саме вiдома ризикованiсть гри”.
Iз цього приводу г-жа Неведомская говорить, що в характерi Гумилева
“була чорта, що змушувала його шукати й створювати ризикованi
положення, хоча б лише психологiчно”, хоча було в нього потяг i до
небезпеки чисто фiзичноï. Згадуючи осiнь 1911 року, г-жа
Неведомская розповiдає про п'єсу, що склав Гумилев для
виконання мешканцями Подобина, коли завзятi дощi загнали ïх у
будинок.* Гумилев був не тiльки автором, але й режисером. Г-жа
Неведомская пише: Його наснага й вигадлива фантазiя пiдкоряли нас
повнiстю й ми покiрно вiдтворювали тi образи, якi вiн нам вселяв. Всi
фiгури цiєï п'єси схематичнi, як i образи вiршiв i поем
Гумилева. Адже й живих людей, з якими вiн зiштовхувався, Н. С.
схематизував i загострював, застосовуючись до типу спiврозмовника, до
його “ковзана”, ведучи розмову так, що людина ставала
рельєфним; при цьому “стилизуемий об'єкт” навiть
не зауважував, що Н. С. його увесь час “стилiзує”.
В 1911 роцi в Гумилевих народився син Лев. До цього ж року ставиться
народження Цеху Поетiв, — лiтературноï органiзацiï, що
спочатку поєднувала дуже рiзноманiтних поетiв (у неï входили
й Блоки В'ячеслав Iванов), але незабаром дала поштовх до виникнення
акмеизма, що, як лiтературна течiя, протиставив себе символiзму. Тут не
мiсце говорити про цьому докладно. Нагадаємо тiльки, що до 1910
року ставиться знаменита суперечка про символiзм. У створеному при
“Аполлоновi” Суспiльствi Ревнителiв Художнього Слова були
прочитанi доповiдi про символiзм В'ячеслава Iванова й Олександра Блоку.
Обоє цi доповiдi були надрукованi в 8 “Аполлона” (1910
р.). А в наступному номерi з'явилася коротка й уïдлива вiдповiдь на
них В. Я. Брюсова, озаглавлений “Про мовлення рабськоï, у
захист поезiï”. Усерединi символiзму намiтилася криза, i два
iз зайвим року через на сторiнках того ïï
“Аполлона” (1913, 1) Гумилев i Сергiй Городецький у статтях
лiтературних манiфестiв, що носили характер, проголосили, що йде на
змiну символiзму акмеизм або адамизм. Гумилев став визнаним вождем
акмеизма (який одночасно протиставив себе й народившемуся незадовго до
того футуризму), а “Аполлон” його органом Цех Поетiв
перетворився в органiзацiю поэтов-акмеистов, i при ньому виник невеликий
журнальчик “Гiперборею”, що виходив в 1912 — 1913 р.,
i видавництво того ж iменi. Проголошений Гумилевим акмеизм у його
власнiй творчостi всього повнiше й отчетливее виразився у вишедшей саме
в цей час (1912 р.) збiрнику “Чуже небо”, куди Гумилев
включив i чотири вiршi Теофиля Готьє, одного iз чотирьох поетiв
— досить один на одного несхожих — яким акмеисти проголосили
своïми зразками. Один iз чотирьох вiршiв Готьє, що ввiйшли в
“Чуже небо” (”Мистецтво”), може розглядатися як
свого роду кредо акмеизма. Через два тода Пiсля цього Гумилев випустив
цiлий тiм перекладiв з Готьє — “Емалi й
камеï” (1914 р.).
Хоча С. К. Маковский у своєму етюдi про Гумилеве й говорить, що
недостатнє знайомство iз французькою мовою iнодi й пiдводило
Гумилева в цих перекладах, iнший знавець французькоï лiтератури,
сам ставший французьким есеïстом i критиком, покiйний А. Я.
Левинсон, писав у некролозi Гумилева: Менi донинi здається кращим
пам'ятником цiєï пори в життi Гумилева безцiнний переклад
“Емалей i камей”, воiстину чудо перевтiлення у вигляд
улюбленого Имготье.
Не можна представити, при корiннiй рiзницi у вiршуваннi французькому й
росiйському, у природному ритмi й артикуляцiï обох мов, бiльше
разючого враження тотожностi обох текстiв. I не подумайте, що настiльки
повноï аналогiï можливо досягти лише обдуманiстю й
досконалiстю фактури, виробленiстю ремесла; отут потрiбно збагнення
бiльше глибоке, поетичне братерство з iноземним вiршотворцям
У цi роки, що передували свiтовiй вiйнi, Гумилев жив iнтенсивним життям:
“Аполлон”, Цех Поетiв, “Гiперборею”, лiтературнi
зустрiчi на вежi у В'ячеслава Iванова, нiчнi збiговиська в
“Бродячому Собацi”, про якi добре сказала у своïх
вiршах Ганна Ахматова й розповiв в “Петербурзьких зимах”
Георгiй Iванов. Але й не тiльки це, а й поïздка ,в Iталiю в 1912
роцi, плодом якоï з'явився ряд вiршiв, спочатку надрукованих в
“Росiянцi Думки” П. Б. Струве (постiйними спiвробiтниками
якоï в цi роки стали й Гумилев i Ахматова) i в iнших журналах, а
потiм увiйшли здебiльшого в книгу “Сагайдак”; i нова подорож
в 1913 роцi в Африку, цього разу обставлене як наукова експедицiя, с
дорученням вiд Академiï Наук (у цiй подорожi Гумилева супроводжував
його сiмнадцятилiтнiй племiнник, Микола Леонiдович Цвiркунiв).
Про цю подорож в Африку (а може бути почасти й про колишнi) Гумилев
писав у надрукованi вперше в “Аполлоновi”
“П'ятистопних ямбах”: Але проходили мiсяцi, назад Я плив i
вiдвозив iкла слонiв, Картини абиссинских майстрiв, Хутра пантер —
менi подобалися ïхнi плями — И те, що колись було
незрозумiло, Презренье до миру й утома снiв. Про своï мисливськi
подвиги в Африцi Гумилев розповiв у нарисi, що буде включений в останнiй
тiм нашого Зiбрання творiв, разом з iншою прозою Гумилева.
“П'ятистопнi ямби” — одне iз самих особистих i
автобiографiчних вiршiв Гумилева, що до того вражав своєю
“об'єктивнiстю, своєю “безособовiстю” у
вiршах. Повнi гiркоти рядка в цих “Ямбах” явно зверненi до
А. А. Ахматовiй i виявляють наметившуюся до цього часу в ïхнiх
вiдносинах глибоку й непоправну трiщину:

• Я знаю, життя не вдалося… i ти,
• Ти, для кого шукав я на Левантi
• Нетлiнний пурпур королiвських мантiй,
• Я програв тебе, як Дамаянти
• Колись програв божевiльний Наль.
• Злетiли костi, дзвiнкi як сталь,
• Упали костi — i була засмучуйся
• Сказала ти, замислена, строго:
• “Я вiрила, любила занадто багато,
• А йду, не вiрячи, не люблячи,
• И перед особою Всевидючого Бога,
• Бути може саме себе гублячи,
• Навiк я вiдрiкаюся вiд тебе”.
• Твоïх волось не смiв поцiлувати я,
• Нi навiть стиснути холодних, тонких рук
• Я сам собi був бридкий, як павук,
• Мене лякав i мучив кожного звук
• И ти пiшла в простому й темному платтi,
• Схожа на древнє Распятье.