Педро-Антонио де-аларкон

Згадаємо тепер o iншому видатному письменнику сучасноï
Iспанiï, далеко ще що не сказали свого останнього слова. Педро-
Антонио де Аларкон народився в 1833 роцi, у Гвадиксе маленькому
провiнцiйному мiстечку. Ще юнакiв, рокiв 15-и, вiн був уже бакалавром,
потiм став вивчати право в Гранадском унiверситетi, але батько його,
обтяжений численною сiм'єю, не мiг обiйтися без допомоги старшого
сина в продовження того довгого рокiв, яких вимагає наукове
пiдготовленi до вiльних професiй, i вмовив його перейти з унiверситету в
семiнарiю. Аларкон спочатку поступився наполяганням семи, але потiм не
почуваючи нi найменшого покликання до духовного поприща, ризикнув
вiддатися випадкам лiтературного життя в областi журналiстики
Йому не було ще й 20-и рокiв, коли, у товариствi з одним зi своïх
близьких друзiв, вiн почав видавати журнал пiд заголовком Отглоски
Заходу. Видання пiшло майже вiдразу, i Аларкон, захоплений цим першим
успiхом, зважився переселитися в столицю, де незабаром зблизився iз
кружком талановитих лiтературних дебютантiв 1854 р., з Мануэлем дэль
Паласиос, Фернандесхименесом, Солером i iншими
Те було саме слiдом за революцiєю, нанесшей перший удар
повновладдю Изабелди II, пiд час сильного хвилювання в Мадридi й крайнiм
порушеннi розумiв. Аларкон кинувся в цей вир з усiм захопленням
молодостi, i його гарячий, рiзкий напад на Бурбонскую династiю в
сатиричному журналi El Latigo (Бич), a також збiгся iз цим голосна
дуель, вiдразу залучили до нього увага публiки й збудили дiяльне
переслiдування з боку уряду
Цi смiливi, до зухвалостi, юнацькi витiвки значно сприяли спочатку
популярностi Аларкона; a потiм вiн уже почав серйозно працювати на
лiтературному поприщi й насамперед, написав дуже вдалий роман Фiнал
Норми. Потiм майже у всiх перiодичних виданнях безупинно стали
з'являтися його живi, одушевленi, завжди короткi оповiдання, як y
Труэби, a матерiалом для них йому большею частиною служили рiзнi епiзоди
iз власного життя
У той же час, щоб испробовать своï сили й у сценiчнiй лiтературi,
Аларкон написав трьохактну драму у вiршах Блудний Син, але вона не мала
успiху, i критика жорстоко вiдзначила йому за його рiзкi вiдкликання, що
зопрiвали, o сучасних драматургах, з якими вiн мав намiр вступити
всостязание. Ця перша невдача зовсiм остудила його до театру й,
iмовiрно, була причиною несподiваного повороту на новий шлях. У той час
уряд О'доннеля, пiдготовляючись до Африканськоï експедицiï,
намагалося всiма силами розпалити войовничий дух iспанцiв i розбудити в
них патрiотизм. Аларкон вiдгукнувся на заклик: вiн вступив у дiючу армiю
простим солдатом-волонтером, брав участь у всiй кампанiï, одержав
вогнепальну рану в однiй iз самих жарких справ i заслужив не тiльки
прихильнiсть, але й дружбу головнокомандуючого
He мало почесних вiдмiнностей придбав вiн у нагороду за своï
вiйськовi доблестi, a разом з тим у його розпорядження були наданi всi
необхiднi матерiали для задуманого ïм тодi ж iсторичноï працi.
У такий спосiб з'явилися у свiтло рясна фактами Записки свiдка
Африканськоï вiйни, i це оповiдання, перейняте чисто iспанським
нацiональним духом, мало дуже великий i заслужений успiх
Пiсля вiйни, Аларкошь, бажаючи вiдпочити вiд всiх негод i нещасть,
випробуваних ïм пiд пекучим небом Африки, вiдправився подорожувати
по Iталiï. Там вiн запасався новими, уже свiтлими враженнями й,
зiбравши ïх потiм в одне цiле, видав свою цiкаву книгу, пiд
заголовком з Мадрида Внеаполь.
Пiсля повернення на батькiвщину й майже до самоï революцiï
1868 р., Аларкон писав уже безупинно. Саме до цього перiоду ставиться
бiльшiсть його лiтературних робiт: Збiрник серйозних i гумористичних
вiршiв, цiла тiм уривчастих статей, пiд заголовком Cosas que fueron
(Справи Прошлаго), i два томи оповiдань, з яких, втiм, багато хто
друкувалися колись у рiзних перiодичних виданнях. Тiльки в 1865 роцi вiн
захопився на час духом партiй, коли був вибраний у Палату депутатiв i
став гарячим захисником полiтики О'доннеля.
Потiм, у продовження всiх подiй, що пiшли за революцiєю 1868 р.,
Аларкон залишався осторонь, начебто не приймаючи в них навiть
непрямоï участi, однак, зi сходженням на престол Альфонса XII,
знову з'явився на полiтичнiй сценi, уже в ролi адмiнiстратора, i хоча це
анiтрошки не заважало йому продовжувати свою лiтературну дiяльнiсть, але
напрямок ïï з тiєï пори стало значно змiнюватися.
Нарештi, пiзнiшi його добутки, виданий в 1874 р., як напр. El Sombrero
de tres picos i La Alpujarra, уже безсумнiвно доводять, що, примкнувши
до адмiнiстративноï влади, Аларкон забув o прагненнях
своєï першоï молодостi, вiдрiкся вiд всiх принципiв
нашоï великоï революцiï й перейшов на сторону
шанувальникiв старовини з ïï темним царством католицькоï
вiри. Смутно бачити, як дрiбнiють i падають у життєвiй боротьбi
навiть незвичайнi розуми й таланти!