Пелевин Вiктор Олегович

Пелевин Вiктор Олегович (р. 1962) — прозаïк. Закiнчив МЭИ,
учився в аспiрантурi МЭИ й Литинституте. Працював iнженером i
журналiстом. З кiнця 80-х рр. почав друкувати оповiдання. Протягом 90-х
рр. видав книги прози Синiй лiхтар (1991), Омон Ра (1992), Бубон
верхнього миру (1996), Бубон нижнього миру (1996), Чапаєв i
Порожнеча (1996), Generation П (1999), якi одержали широку популярнiсть.
Найбiльша пристрасть Пелевин випробовує до фантастичного реалiзму
й постмодернiзму. Добутку письменника переведенi на англiйськi,
французькi, нiмецькi, норвезькi, голландськi, японськi, корейськi мови
Вiктора Пелевина по перевазi цiкавлять процеси, що вiдбуваються в сферi
свiдомостi й колективнiй несвiдомого, iндивiдуальнiй психiцi, ïхнiй
вплив на хiд iсторiï, соцiальне поводження людей. Звiдси —
увага до феномена iдеологiï, реклами, можливостям комп'ютерних
технологiй, психоделике, дослiдження сучасного стану росiйського
нацiонального архетипу
У повiстi Омон Ра, використовуючи прийоми соц-арта, Пелевин
розкриває роль iдеологiï в керуваннi людською свiдомiстю. За
допомогою пародiйноï гри з текстами офiцiйноï культури вiн
здiйснює деконструкцию комунiстичного метанарратива.
Пелевин створює постмодернiстську версiю популярного в лiтературi
роману виховання. Вiдтворюючи типовi для нього идеологеми, характери,
сюжетнi положення (представленi у виглядi симулякров), письменник
трактує ïх у травестийном, абсурдистско-комедийном ключi.
Комунiстична iдеологiя виявляється фактором не полiпшуючим, а
калечащим людини: деформуюча його свiдомiсть, що нав'язує комплекс
жертви, для якоï власне життя не має цiнностi. Письменник
прибiгає до буквальноï реалiзацiï обойми метафор, що
становили серцевину комунiстичного метанарратива: школа мужностi, життя-
подвиг, теперiшня людина i iн., пiддаючи ïхнiй снижающе-пародийному
перекодуванню, помiщаючи в кафкианский контекст. Так, обiцянка замполiта
лiтного училища iменi Маресьєва зробити з курсантiв теперiшнiх
людей одержує втiлення в ампутацiï нiг молодих хлопцiв нового
поповнення, якi потiм учать пересуватися на протезах
Письменник розвiнчує культ жертовностi, що затверджувався
представниками реалiзму й розглядався як вище вираження життя-подвигу.
Якщо в стародавностi жертвоприносини приносилися божествам або парфумам,
то з ходом часу мiсце останнiх зайняли iдеали й принципи. XX столiття
характеризується диктатурою свiтових iдей, що пiдкоряють собi
свiдомiсть людей i зiзнаються бiльше коштовними, чим людське життя.
Жертовний iдеалiзм, що формує психологiю смертникiв, стає в
повiстi об'єктом травестирования. Пiдготовка екiпажа Омона
Кривомазова до подвигу-самогубству найбiльше нагадує дитячу гру в
космонавтiв у кабiнi дощатоï ракети у дворi. Смертники, однак,
грають у неï зовсiм серйозно, i грають пiд керiвництвом слiпих
паралитиков i безногих iнвалiдiв. Протезом у цьому випадку стає
вся людина, використовуваний замiсть автоматичного пристрою. Виконання
завдання повинне завершитися пострiлом у скроню, щоб сховати цiну
наукового експерименту. Абсурдизм вiдтвореноï ситуацiï
невiддiльний вiд пародiювання комунiстичного метанарратива, за допомогою
якого що вiдбувається виправдується, i, отже, — вiд
комедiйного пiдґрунтя колективне несвiдоме. Цiй проблемi
присвячений роман Чапаєв i Порожнеча.
У романi Пелевина знаходять переломлення концепцiï постгуманизма,
кiнця часу, кiнця iсторiï, плюралiзму/монiзму, а вiдправний пункт
метаморфоз, що вiдбуваються у свiтi-текстi, — психiатрична
лiкарня. У романi в перекодованому видi цитуються Борхес, Рамачарака,
Достоєвський, Пушкiн , Шекспiр, В. Соловйов, Чернишевський,
Бальмонт, Набоков, Вик. Ерофеев, Блок, М. Булгаков, Фурманiв, Шолохов,
Л. Толстой, Шопенгауэр, Кант, Фрейд, Юнг, Маяковський, Ницше, Бiблiя,
Тютчев, Солженицин , Майринк, Гребєнщиков, революцiйнi пiснi,
утвори сучасноï масовоï культури, буддистские, даосис-ские
тексти
Пелевин уподiбнює людини поïзду з безлiччю причiпних
запломбованих вагонiв, умiст яких, бути може, вибухонебезпечно, пише:
Вiн точно так само приречений вiчно тягти за собою з минулого ланцюг
темних, страшних, невiдомо вiд кого доставшихся йому в спадщину вагонiв,
тобто чорних ящикiв несвiдомого. I так було й буде завжди хiд
iсторiï невiддiльний вiд тих або iнших впливiв колективноï
психiки, у певних випадках початкiвцiв домiнувати над свiдомими
устремлiннями людей, що пiдкоряють ïх собi. Але загальне в
колективному несвiдомому має нацiональний вiдбиток. Рiзнi сторони
росiйського нацiонального архетипу й персонiфiкують пелевинские гибридно-
цитатние персонажi: Чапаєв iдеалiзм, що обертається волею до
смертi, Вертинский фаталiзм, також невiддiльний вiд танатоидального
потяга, Петька iдеалiзм/утопiзм, що стимулює добровiльне
приречення на смерть, Петро Порожнеча страх перед життям i пов'язане з
ним коливання мiж волею до життя i волею до смертi. Пелевин фiксує
найсильнiшим чином розвитий танатоидальний комплекс як одне iз самих
характерних якостей росiйського нацiонального архетипу. Оборотна його
(комплексу) сторона найчастiше iдеалiзм, те трансцендентальний, те
iдеологiчний: заради iдеалу не жаль пожертвувати життям (не тiльки
своєï, але й чужий). Такi самогубнi похилостi нацiонального
архетипу не раз в iсторiï провокували небезпечнi ситуацiï й у
крайнiм своєму вираженнi здатнi привести до самознищення нацiй.
Пелевин простежує, при яких умовах це вiдбувається, крiзь
призму шизоанализа розглядає революцiю й громадянську вiйну
19171920 р. Вiдповiдного глави роману являють собою палiмпсест:
Чапаєв Фурманова листується заново, у постфилософском ключi.
Фурмановский текст, таким чином, зiзнається одним з надiйних
джерел iнформацiï, необхiдноï для виявлення лiбiдо iсторичного
процесу характеризуемой епохи. Комунiстичний метанарратив, що знайшов
переломлення в романi Фурманова, розглядається як активатор деструктивно-
танатоиндальних iмпульсiв колективного несвiдомого, що приводить у стан
дикоï хаосизации негативний потенцiал нацiонального архетипу.
Звiдси немислима жорстокiсть, захват смертю, загибель мiльйонiв,
розцiнюванi як виправданi, кориснi для суспiльства. Не випадково
громадянська вiйна показана в романi як, що матерiалiзувався кошмар,
нiчим не вiдрiзняється вiд кошмарiв, що долають людей, що
страждають психiчним розладом. У наявностi дезорiєнтацiя,
ослаблення iнстинкту самозбереження, торжество Танатоса над Еросом. Тому
Валгалла в Пелевина розташовується поруч iз чапаевским станом
Пелевин пiддає критичному перегляду фiлософський^-фiлософськi-релiгiйно-
фiлософськi навчання, що заперечують цiннiсть земного життя, як вища
мета предлагающие злиття з нiщо. Ïх представляють iндуïзм,
буддизм, ламаïзм, у яких дана тенденцiя знайшла найбiльш повне
вираження. Индуистской концепцiï вiчного повернення
противополагается iдея Вiчного неповернення — окончательности
смертi. Наявнiсть Трансцендентального Означуваного заперечується,
замiняється поняттям порожнечi. Разом iз Трансцендентальним
Означуваним скасовується iдеологiчний референт, здатний привести
колективне несвiдоме в стан сказу, божевiлля. Затверджується
подання про множиннiсть iстини
Змiст роману Пелевина тiсно пов'язане зi спостереженнями французького
соцiолога й у деяких вiдносинах ïх розвиває. Але в GENERATION
П мова йде не про Захiд, а про Росiю: масштабному процесi змiни
знаковоï системи, що регулює життя суспiльства, переходi вiд
чисто iдеологiчного дискурса до дискурсу реклами, що бере на себе
моральну вiдповiдальнiсть за все суспiльство в цiлому, за допомогою
довiльного, але систематичного знака збуджує почуття,
мобiлiзує свiдомiсть людей (59, с. 151), впроваджує нову
модель iснування, взявши за основу американський зразок. Нагромадження
культури, технiчнi досягнення, праця, iнтелект i талант використаються
для твердження головноï цiнностi масовоï цивiлiзацiï
— споживання, що забезпечує стабiльний круговорот товарiв i
грошей
Не випадково у двох рiзних персонажiв на рiвнi несвiдомого виникає
образ сплячоï Дiвчини в бiлих одягах (Росiï), що хоче
опанувати Диявол, що обсипав свiй член кокаïном. До такого члена
Диявола прирiвнюються сучаснi мас-медiа, i насамперед телебачення.
Розвiнчуючи эфимерности, розкриваючи метаморфозу, що вiдбувається
з людським я у комп'ютерну епоху, Пелевин виступає, у захист
самототожноï людини, протистоïть сурогатам, що знецiнюють
життя, що поневолює нацiï.