Виклад сюжету повести Обелiск — глава Спогаду

А в нас як буває? Тепер до кожноï науки приставлений специалист-
предметник, i кожний домагається найкращих знань по своïй
спецiальностi. I тому, скажемо, математичцi який-небудь бiном Ньютона в
сто разiв дорожче всiєï поетики Пушкiна або людинознавства
Толстого. А для мовознавця вмiння вiдокремлювати дiєприкметниковi
звороти — мiряло всiх достоïнств школяра. За цi своï
коми вiн готовий дитини на другий рiк залишити й в iнститут не дати
ходу. Математичка теж. I нiхто не подумає, що цей бiном, може,
— i напевно — нiколи в життi йому не знадобиться, та й без
ком прожити можна. А от як прожити без Толстого? Чи можна в наш час бути
освiченою людиною, не читаючи Толстого?

Та й взагалi, чи можна бути людиною? Тепер, щоправда, уже придивилися до
Толстого й до многого iншого, приобвикли, втратили свiжiсть сприйняття.
А тодi все виглядало внове, значнiше, i Мороз, мабуть, вiдреагував на це
гострiше, нiж я. Хоч я й був старше його рокiв на п'ять, членом
партiï й завiдував всьому районi. I вiн менi сказав тiєï
вночi, коли ми лежали поруч — я на його кушетцi, а вiн на столi,
— приблизно наступне: Iз програмами в школi дiйсно не все в
порядку, успiшнiсть не блискуча. Хлопцi вчилися в польськiй школi,
багато хто, особливо католики, погано справляються з бiлоруською
граматикою, ïхнi початковi знання не вiдповiдають нашим програмам.
Але зовсiм не це головне

Головне, щоб хлопцi тепер зрозумiли, що вони люди, не бидло, не якiсь
там вахлаки, якими пани звикли вважати ïхнiх батькiв, а самi
повноправнi громадяни. Як усе. I вони, i ïхнiй учителi, i ïхнi
батьки, i всi керiвники в районi — всi рiвнi у своïй
краïнi, нi перед ким не треба принижуватися, треба тiльки вчитися,
осягати те саме головне, що прилучає людей до вершин
нацiональноï й загальнолюдськоï культури. У цьому вiн
бачив свiй щонайнайперший педагогiчний обов'язок. I вiн робив з них не
вiдмiнникiв навчання, не слухняних зубрив, а насамперед людей. Сказати
таке, звичайно, легко, сутужнiше це зрозумiти, а ще сутужнiше —
домогтися. Таке в програмах i методиках не дуже-те розроблено, годинники
на це не передбачено. I Мороз сказав, що досягти цього можна тiльки
особистим прикладом у процесi взаємин учителi з учнями. Напевно,
ми все-таки погано знаємо й мало вивчаємо, чим було наше
вчителювання для народу протягом його iсторiï

Духiвництво — це вiдомо, тут ще є бiльш-менш достовiрна
картина. Роль попа, ксьондза на кожному iсторичному етапi простежена. А
от що таке сiльське вчителювання в наших школах, що воно значило для
нашого нiколи темного селянського краю в часи царату, Мовлення
Посполитой, у вiйну, нарештi, до й пiсля вiйни? Це зараз запитай будь-
якого огольца, ким вiн стане, як виросте, — скаже: лiкарем,
льотчиком, а те й космонавтом. Так, тепер є така можливiсть. I в
дiйсностi так буває, до космонавта включно. А колись? Якщо рiс,
бувало, тямущий парубiйко, добре вчився, що про нього говорили дорослi?
Виросте — учителем буде. I це було вищою похвалою. Звичайно, не
всiм гiдним вдавалося досягти вчительськоï долi, але до неï
прагнули

Це була межа життєвоï мрiï. I правильно. I не тому, що
почесно або легко. Або заробiток гарний — не дай боже
вчительського хлiба, так ще на селi. Так у тi давнi часи. Нестаток,
бiднiсть, чужi кути, сiльська глухомань i наприкiнцi — передчасна
могила вiд сухоти… I проте, скажу тобi, не було нiчого бiльше
важлива й потрiбного, чим та щоденна, скромна, непримiтна робота тисяч
безвiсних сiвачiв на цiй духовнiй нивi. Я так думаю: у тiм, що ми зараз
є як нацiï й громадяни, головна заслуга сiльських учителiв.
Нехай, може, i я помиляюся, але так уважаю. I отут, як це часто
буває, не обходиться без своïх ентузiастiв. Мороз був саме
одним з тих, хто зробив для людей багато чого, часом на свiй страх i
ризик, незважаючи на труднощi й невдачi. А невдач i рiзних конфлiктiв у
нього вистачало. Пам'ятаю, якось поïхав у Сельцо iнспектор з
областi — через день вертається розгнiваний i обурений.
Виявляється, черговий скандал. Не встиг товариш iнспектор увiйти в
Габрусеву садибу, як в алеï його атакували собаки Одна чорна, на
трьох лабетах, а друга — злi такi, маленькi й вертка (полiцаï
потiм у вiйну ïх пострiляли). Так. Ну, поки iнспектор отямився,
собаки й располосовали йому колошу, Морозовi, звичайно, довелося
вибачатися, а панi Ядя зашивала пановi iнспекторовi штани, поки той
сидiв у порожньому класi у своïх не занадто, напевно, свiжих
подштанниках. Виявляється, собаки були шкiльнi. Саме так. Не
сiльськi, не звiдкись iз хутора й навiть не особисто вчителя, а
загальнi, шкiльнi. Хлопцi десь пiдiбрали цю непотребщину, батьки
покарали утопити, але перед тим у класi читали тургеневскую Муму,
а от Алесь Iванович вирiшив: оселити щеняти в школi й по черзi ïх
додивлятися. Так у Сельце завелися шкiльнi собаки. А потiм з'явився
шкiльний шпак. Восени вiдстав вiд своєï зграï, пiймали
його на лузi, мокрого доходягу, i Мороз теж оселив його вшколе.

Спочатку лiтав по класi, а потiм змайстрували клiтку — бiльше для
того, щоб не з'ïв кiт. Ну, звичайно, був там i кiт, жалюгiдне таке
створення слiпе, нiчого не бачить, а тiльки нявкає —
ïсти просить. Тим часом швидко темнiло. Сiра стрiчка дорогi,
вигинаючись на пагорках, пропадала в сутiнковiй далечiнi. Обрiй навколо
теж потонув у сутiнках, вечiрнiм серпанком покрилися поля, а лiс удалинi
здавався тьмяною глухою смугою. Небо над дорогою зовсiм померк, тiльки
захiдний краєчок його за нашими спинами ще сочився далеким
вiдсвiтом сонця, що зайшло. Машини по шосе йшли iз включеними фарами,
але, як на зло, усе з мiста, нам назустрiч. Пiсля нiкельованоï
Волги нас не обiгнала жодна машина

Слухаючи Ткачука, я час вiд часу оглядався й ще здалеку помiтив двi
свiтлi крапки автомобiльних фар, що швидко наближаються. — Iде
якась. Ткачук замовчав, зупинився й вдивився теж; його хмурий масивний
профiль чiтко позначився на свiтлому тлi захiдного неба. —
Автобус, — сказав вiн iз упевненiстю. Мабуть, мiй супутник був
далекозорим, я на такiй вiдстанi не мiг вiдрiзнити легковика вiд
вантажноï. I правда, незабаром ми вже обоє побачили на шосе
великий сiрий автобус, що швидко наганяв нас. От вiн ненадовго зник у
невидимiй звiдси улоговинцi, щоб потiм ще отчетливее з'явитися через
пагорок; яскравiше заблискали колючi вогники його фар i навiть став
видний тьмяний вiдсвiт салону

Автобус, однак, сповiльнив хiд, мигнув однiєю фарою й зупинився,
ледве з'ïхавши до узбiччя. Вiн не дiйшов до нас яких-небудь метрiв
триста, i ми, раптом запевненi можливiстю пiд'ïхати, кинулися йому
назустрiч. Я трохи поспiшно зiрвався з мiсця. Ткачук теж спробував
бiгти, але вiдразу вiдстав, i я подумав, що треба хоч менi встигнути,
щоб на хвилину затримати автобус. Бiгти було легко, пiд ухил, пiдошви
гулко стукали по асфальтi. Увесь час здавалося, автобус от-от рушить,
але вiн терпляче стояв на дорозi. З нього навiть вийшов хтось, повинне
бути водiй, залишивши вiдкритоï дверцята, обiйшов машину й чимсь
разiв зо два стукнув. Я вже був зовсiм близько й ще бiльше напружив
сили, здавалося — добiжу, але отут рiзко ляснули дверцята, i
автобус зiрвалися з мiсця. Усе ще не втрачаючи надiï, я зупинився
на асфальтi й запекло замахав рукою: мов, коштуй же, вiзьми! Менi навiть
здалося, що автобус пригальмував, i тодi я знову кинувся до нього чи
ледве не пiд самi колеса

Але на ходу вiдкрилися дверцята кабiни, i крiзь взметенную автобусом пил
донiсся голос водiя: — Немає, немає зупинки. Чеши
далi… Я залишився один посерединi гладкоï смуги асфальту.
Удалинi, затихаючи, гудiв мотор комфортабельного Икаруса, на
взгорке смутно маячила самотня фiгура Ткачука. — Щоб ти
провалився, гад! — вирвалося в мене: треба ж так обдурити. Було
кривдно, хоча я й розумiв, що не таке вуж це велике нещастя —
дiйсно, хiба тут була зупинка? А раз не був, так який нестаток
мiжмiському швидкiсному експресу пiдбирати рiзних нiчних бурлак —
для цього є автобуси мiсцевих лiнiй. I все-таки вид у мене був,
напевно, досить убитий, коли я добрiшав до Ткачука. Терпляче дочекавшись
мене, той спокiйно помiтив: — Не взяв? I не вiзьме. Вони такi.
Ранiше б усiх пiдiбрав, щоб на пляшку сшибить. А тепер не можна —
контроль, ну й тисне. На зло собi й iншим. — Говорить, зупинки
немає. — Але адже зупинявся. Мiг би… Так що там. Я вже
в таких випадках волiю помовчувати: собi дешевше обiйдеться. Може, вiн i
був прав: не треба було сподiватися — не було б i розчарування.
Виходить, прийде помаленьку тупотiти далi.

Правда, ноги вже порядком утомилися, але раз мiй попутник мовчав, то й
менi, мабуть, випливало поводитися стриманiше. — Так, так,
виходить, про Мороза, — почав Ткачук, вертаючись до перерваного
оповiдання. — Другий раз навiдався я в Сельцо взимку. Холоду
стояли лютi, пам'ятаєш же, напевно, зиму сорокового — сорок
першого року: сади вимерзнули. Я^-те ще повезло, пiд'ïхав з якимось
дядьком у санях, ноги зарив у сiно, i те змерзнули, думав, вiдморозив
зовсiм. До школи ледь добiг, було пiзно, вечiр, але у вiконцi горить
свiтло, постукав. Бачу, начебто хтось дивиться крiзь намерзле скло, а не
вiдкриває. Що, думаю, за напасть, вуж чи не завiв отут мiй Алесь
Iванович якi-небудь шури-мури? Вiдкрий, — говорю. — Це я,
Ткачук, з районi. Нарештi вiдкриваються дверi, десь гавкає
собака, входжу

Передi мною парубiйко з лампою в руках. Ти що отут робиш? —
запитую. Нiчого, — говорить. — Краснопис пишу.
— А чому додому не йдеш? Або, може, Алесь Iванович пiсля урокiв
залишив? Мовчить. А де сам учитель? — Повiв Ленку
Удодову з Ольгою. — Куди повiв? — Додому.
Нiчого, не розумiю: який нестаток учителевi учнiв по будинках розводити?
А що, вiн усiх додому проводжає? — запитую, а сам уже
злюся за таку зустрiч. Нi, — говорить, — не всiх. А цих
тому, що маленькi, а через лiс iти треба. Ну, що ж, думаю, добре.
Роздягнувся, почав вiдiгрiватися, настрiй пiшло на полiпшення. Але от
минув годину, а Мороза досi немає. Так скiльки до того села
буде? — запитую. Говорить: Версти три буде. Добре, що ж
робити, сидимо чекаємо. Парубiйко в зошитi пише. А тебе вiн,
напевно, залишив грубку палити? — запитую. — Ти де
живеш? — Отут i живу, — вiдповiдає. —
Мене Алесь Iванович до себе взяв, а те мий татка б'ється. Э,
от воно, виявляється, у чому справа. Як би воно не обернулося
новими неприємностями. I скажу тобi, забiгаючи вперед, так i
вийшло. Як я передчував, так i вийшло. Години через три вертається
Мороз. Нi стукоту, нi крокiв, нiчого, здається, не був чутно,
тiльки парубiйко той, Павлик… Так, так, ти вгадав. Саме Павлик,
Павло Iванович, майбутнiй товариш Миклашевич… Тодi був таким
чорнооким, шустрим хлоп'ям. Отож Павлик зривається, бiжить через
клас i вiдкриває дверi. Ввалюється Мороз, весь заиндевелий,
заснiжений, ставить у кут свою паличку з ручкою на зразок цапиноï
голови. Привiталися. Пояснює, чому затримався. Виявляється,
довiв вiн цих дiвчаток додому, а там неприємнiсть: щось трапилося
з коровою, не могла растелиться, от i затримався вчитель, допомагав
матюкай А дiвчатка? Ну це проста iсторiя . Наступили холоду, мати
забрала ïх зi школи: мов, обувка погана й ходити далеко. У ту пору
все це було справою звичайним, але дiвчатка, славнi такi близнята, добре
вчилися, i Мороз розумiв, що це означало для з (батько в тридцять
дев'ятому загинув пiд Гдинею). I вiн уламав бабу, купив дiвчинкам по
парi черевикiв — стали вчитися. Тiльки коли прибуло ночi,
забоялися однi ходити через лiс, треба було проводити комусь. Звичайно
це робив переросток Коля Бородич, той, що нiколи iз учителем пиляв
колоду. А в той день Бородич чомусь не прийшов у школу, будинку
знадобився, от i довелось учителевi йти в провiдники. Розповiв це вiн, я
мовчу. Чорт знає, що йому сказати, педагогично це чи нi, отут всi
ори педпостулати попутались. Мороз взагалi був майстер плутати
постулати, i я вже став звикати до цiєï його особливостi. А
про його квартиранта ми тодi не дуже-те говорили. Вiн сказав тiльки, що
парубiйко побудет поки в школi, будинку, мол, негаразди. Ну що ж, думаю,
нехай. Тим бiльше такi холоди коштують. I от через яких-небудь два тижнi
викликають мене до прокурора. Що, думаю, за напасть, не любив я цих
законникiв, вiд них завжди чекай неприємностей

Приходжу, а там сидить незнайомий дядько в кожусi, i прокурор району
товариш Сивак строго так карає менi ïхати в Сельцо й забрати
в громадянина Мороза сина от цього громадянина Миклашевича. Я спробував
було заперечити, але та ба. Прокурор у таких випадках, як кийком, бив
одним аргументом: закон! Добре, думаю, закон так закон. Сiли в
мiлiцейський вiзок i з дiльничним так з Миклашевичем покотили в Сельцо.
Приïхали, пам'ятаю, до кiнця занять, викликали Мороза, сталi
пояснювати в чому справа: постанова прокурора, на сторонi громадянина
Миклашевича закон, треба повернути парубiйка. Мороз вислухав всi
мовчачи, покликав Павла. Той як побачив батька — скулився, начебто
звiрок, близько не пiдходить. А отут вся дiтвора за дверима, одяглися, а
по будинках не розходяться, чекають, що буде далi.

Мороз i говорить Павлику: так, мол, i так, поïдеш додому, так
треба. А той нi з мiсця. Не пiду, — говорить. — Я у вас
хочу жити. Ну, Мороз непереконливо так, звичайно, нещиро
пояснює, що жити в нього бiльше не можна, що за законом син
повинен жити з батьком i, у цьому випадку, з мачухою (мати недавно
вмерла, батько женився на iнший, ну й пiшли негаразди iз хлопчиськом
— вiдома справа). Ледь умовив хлопця. Той, щоправда, заплакав, але
надяг свiй пиджачок, зiбрався в дорогу. I от картина! Як зараз всi перед
очами, хоч минуло вже… Скiльки ж це? Мабуть, рокiв тридцять. Ми
коштуємо на верандi, дiти юрбляться у дворi, а Миклашевич-старший
у довгому червоному кожусi веде до шосе Павлика. Атмосфера напружена,
дiтвора на нас дивиться, мiлiцiонер мовчить. Мороз просто зацiпнув. Тi
двоє далеченько вже вiдiйшли по аллейке й отут, бачимо,
зупиняються, батько термосить сина за руку, той починає
вириватися, так куди там, не вирвешся. Потiм Миклашевич знiмає
однiєю рукою з кожуха ремiнь i починає бити сина. Не
дочекавшись, поки пiдуть iз чужих очей. Павлик виривається, плаче,
дiтвора у дворi шумить, деякi повертаються в нашу сторону з докором в
очах, чогось чекають вiд свого вчителя. I що ти думаєш? Мороз
раптом зривається з веранди й, кульгаючи, через двiр — туди.
Коштуйте, — кричить, — припините побиття!