Виклад сюжету оповiдання Чехова Туга

Оповiдання А. П. Чехова вiдрiзняються стислiстю й насиченiстю сюжету. В
оповiданнi “Туга” здається, що не вiдбувається
нiяких подiй. Вiзника Iону Потапова в нудних зимових сутiнках
засипає снiгом. Вiн очiкує своïх пасажирiв. Насправдi ж
Iона нiкого й нiчого вже не чекає. От уже целую тиждень вiн живе
як у пiвснi: у нього вмер син. Трагедiя Iони нiкого не цiкавить: нi
вiйськового, нi гулящу молодь, нi людини його ж стану — вiзника
Iона Потапов нiкому не цiкавий, його що розпирає душу бiль нiкому
не потрiбна. Усе кудись поспiшають, усi незадоволенi, роздратованi,
тiльки Iонi нiкуди поспiшати. Вiн самотнiй, сумний, занурений у роздуми.
Смерть помилилася, “дверима помилилася”, забрала
спадкоємця, що “теперiшнiй вiзник був”.
Пiсля декiлькох спроб вилити душу стороннiм людям, Iона Потапов
розумiє, що в горi спiвчуваючих немає й не буде, люди
замикаються, вони хочуть чого завгодно, але тiльки не розмов про або
смертi. Люди не хочуть думати про тлiннiсть, вони бездумно снують по
мирi, сподiваючись, що удача ïх убереже, вони знайдуть своє
мiсце в життi, i що ïм за справу до смертi якоïсь людини
Вiдсутнiсть щиросердностi, чуйностi, розумiння — проблема не
тiльки XIX столiття, але й нинiшнього. Iона Потапов може бути
водiєм таксi, у якого трагiчно загинув син. Чи знайде вiн
вiдкликання в душах сучасних пасажирiв? Думаю, що немає. В Iони
“туга величезна, не знаючих границь”, такi ж i безмежна
черствiсть i байдужiсть навколишнiх
Зима. Падає снiг. Вiн стане, коли стане теплiше, вiд нього не
залишиться й слiду. Туга Iона теж розсiється, якщо знайде тепле
вiдкликання й участь. Так, залишиться бiль втрати, як спогад про
колишнiй снiгопад, але можна буде жити, пiклуючись про коня, спокiйно
думати про свою смерть. Кому може виплакатися Iона? Тiльки живiй душi,
тiльки вона здатна зрозумiти горе iншого. Iона знайшов такого мовчазного
друга — свого напарника — кiнь, стару, заïжджену,
утомлену вiд роботи, що може тiльки дохнути теплом своïм на руки
хазяïна А. П. Чехов — тонкий психолог людськоï душi. Вiн
показав, як може бути безпросвiтн нудьга людини, самотня, як i людина.
Вони наповнюють один одного, посудини iз глибоким, тягучим умiстом. I
глухота людська, котра веде до безмежноï самiтностi й порожнечi, до
порожнечi посудин, якi повиннi бути наповненi живою вологою. Увiйшовши в
росiйську лiтературу, Чехов виступив майстром малоï форми. Це
великий художник слова. Вiн здатний передати в невеликому оповiданнi все
життя людини, дотримуючись сформульованих ïм самим правил: писати
талановито, тобто коротко i стислiсть — сестра таланта. За його
пейзажами, намальованими часто за допомогою однiєï
точноï й влучноï деталi, за короткими дiалогами й монологами,
за маленькими подробицями уважний читач завжди розрiзняє не
названi автором, але ясно видимi глибини життя
От i в Тузi досить декiлькох речень на початку оповiдання, щоб вiдчути
атмосферу бездушшя, що оточує головного героя. На землю м'яким
килимом опускаються сутiнки; кружляється мокрий, великий снiг, що
шаром лягає на дахи, кiнськi спини, плечi, шапки. Це не просто
сутiнки й снiг, це символ якоïсь безвихiдностi, порожнечi й
байдужостi миру. Недарма зима у фольклорi символiзує смерть, i
нерухомий Iона i його лошаденка. Вiдчуваєш, як малий i незначна
людина в цьому бездушному просторi
И Iона Потапов один у цiй порожнечi, де йому не з ким словом
перемовитися. У цьому короткому оповiданнi Чехов малює образ
бездушно го мiста з бездушними людьми. Мiсто, де так багато людей, але
де ти духовно самотнiй. З якою довiрливою беззахиснiстю
намагається вiдкрити старий Iона свою душу тим, кому в той вечiр
потрiбний вiзник. З якою дитячою вiдкритiстю вдивляється вiн у
ïздцiв, сподiваючись побачити в ïхнiх очах вогник пiдтримки й
жалi. Тричi герой намагається розповiсти про своє непоправне
лихо — смертi сина, i тричi натрапляє на стiну черствостi,
байдужостi й нерозумiння
Iона не може виговоритися, щоб хоч якось полегшити своє горе. I
росте туга, туга величезна, не знаючих границь. Мир людей вiдкинув його,
i старий iде до свого коня — безсловесноï тварини, —
яка одна розумiє його: лошаденка жує, слухає й
дихає на руки свого хазяïна. (Майстернiсть деталi: в
оповiданнi автор здебiльшого називає коня лошаденкой. Тiльки
суфiкс з'явився, а читач бачить цю стару, заïжджену, утомлену вiд
роботи шкапу, такий же жалюгiдну, як ïï хазяïн, i так
само зухвалу щемливу жалiсть. I тiльки вона може дохнути теплом
своïм на руки Iони.)
Самiтнiсть людини серед людей — от страшна суть оповiдання Туга. I
Чехов нiде не дозволяє собi моралiзувати — вiн просто
малює життя, але лаконiчне оповiдання прекрасно передає все,
що хотiв би сказати автор