Виклад сюжету комедiï Повернення Чацкого в Москву

“Повернення Чацкого в Москву …” i був одним з досвiдiв такоï полемiчноï сатири. Захищатися й атакувати доводилося в рiзнi сторони: не менш, нiж антистановий i антиаристократичний нiгiлiзм публiцистiв “Сучасника”, Ростопчину дратувала iдея слов'янофiлiв, якi “склали нам якусь мниму древню Русь, до якоï вони хочуть повернути нас, незважаючи на хiд часу й просвещенья”. Комедiя Ростопчиной портретна. В образi медоточивого поета Элейкина, виверткого в суперечцi й вiдверто злiсного, коли зачеплене його самолюбство, угадуються слов'янофiли А.С. Хом'якiв i И.С. Аксаков (обоє писали вiршi).
Прiзвище мовець — элейкость (”єлей” або “елiв” — церковне масло), натяк на пiдкреслене обрядове православ'я Хомякова, проступає у всiх мовленнях i вчинках спiвака блаженноï старовини. В образi професора Феологинского виведенi не тiльки московськi iсторики-захiдники Т.Н. Грановский, Б.Н. Чичерин i С.М. Соловйов, але й Чернишевський; у прiзвищi персонажа комедiï Феологинский (вiд “феологии” або “теологiï”) схований натяк на походження Чернишевського, сина священика. Цурмайер — звичайно, пародiя на Добролюбова, у ту пору студента, але вже одного iз критикiв “Сучасника”, поета. Сестрицi — эмансипанки князiвна Зизи й князiвна Милен — можливо, злi жiночi шпильки на адресу нелюбимоï Ростопчиной “червоноï” графинi Е.В. Салиас де Турнемир, ïï суперницi влитературе.
Сатира “на обличчя”, “Повернення Чацкого в Москву … ” продовжує Грибоєдова; щирi iмена персонажiв “Горi вiд розуму” були добре вiдомi його першим читачам. У самому Чацком сучасники вгадували Грибоєдова й П.Я. Чаадаєва. I в комедiï Ростопчиной Чацкий — це як би сам автор “Горя вiд розуму”, що повернувся в Москву “пiсля двадцятилiтньоï розлуки”. Хронологiя точна й не випадкова — у рiднi краï приïжджає герой “преддекабрьской” епохи (дiя грибоедовской п'єси Ростопчина вiдносить до 1825 року) i зi здивуванням бачить, як споганенi незначними наслiдувачами його заповiтнi iдеï волi, освiти й нацiональноï самобутностi … Москва зразка 1850 року все та ж — “старiє, Але не мiняється”, i проживають у нiй всi старi знайомi. Немає лише Репетилова — зате вiн переглядає в кожнiй з навколишнього героя масок … Мир “Повернення …” самовикриває себе
Iнвективам радикалiв Цурмайера й Феологинского проти “квасних патрiотiв” Элейкина й пари Горичей не вiдмовиш у влучностi, як i уколом iншоï сторони на адресу шанувальникiв “iдеï” i “прогресу”. А уïдлива графиня — онученяти, що обсипає градом глузувань обоє табору, у своïх спостереженнях майже збiгаються iз самим Чацким. Але Чацкий, за задумом Ростопчиной коштує над сутичкою: вiд його проникливого й iронiчного погляду не ховається те, чого не можуть побачити iншою, ослiпленою взаємною ненавистю або заздрiстю: частки правди, що втримуються в доктринах обох “партiй”, але доведенi ïхнiми прихильниками до абсурду. Єдиний союзник Чацкого — самотньо сидяча в кутi фамусовской вiтальнi княгиня Цвєткова, що зi спокiйним достоïнством тримає себе в чужому ïй вульгарному оточеннi. Ïï “квiткове” iм'я — прозорий натяк на саму Ростопчину — згадаємо “бiлоснiжну троянду”, з якоï рiвняється в “Щасливiй жiнцi” Марина Ненская, або такi рядки:
А я, квiтка, у безвiсностi пустелi Побачу я…i думки марний дарунок, I смiливий дух, i вдохновенья жар Хто ïх зрозумiє? У поетi промiнь святинi Хто розгляне крiзь дум неясних пар? (”Остання квiтка”, 1835 рiк)
Салон, вiдвiдати який просить княгиня Чацкого (”Я покличу для вас i жiнок, освiчених \\ i трохи чоловiкiв, i старих поважних”) — це, звичайно, салон Ростопчиной. Правда, письменниця не так спокiйна й милосердна до суспiльства, як ïï героïня. Княгиня Цвєткова привечает мандрiвника Чацкого, графиня Ростопчина пише свою комедiю мiж рядкiв грибоедовского тексту, пiдхоплюючи напiвзабутi гостроти автора “Горя вiд розуму”. Так, зневажливе зауваження Чацкого про Цурмайере й Попова У нас, бувало, У стародавнi роки, рокiв 25 назад, У розпорядники журналу Не здумали б взяти хлопцiв”
може бути, вiдгомiн жовчних епiграм Грибоєдова на “дiтей” i “студентiв” М.А. Дмитрiєва й А.И. Писарєва, критикiв його комедiï. Склад Ростопчиной часто зовсiм грибоедовский, характери природнi й пародiï смiшнi. Правда, п'єса не зовсiм попадає в мету. Помiчаючи смiшнi й слабкi сторони своïх супротивникiв, письменниця так перебiльшує ïх, що воює скорiше з породженими нею же карикатурами. До речi, зовсiм не Москва всупереч ïï переконанню була розсадником вiльнодумства. До реплiк i монологiв Элейкина або Горичей або Цурмайера й Попова нi слов'янофiльство, нi погляду публiцистiв “Сучасника” звести неможливо — навiть при необхiдному виправленнi на сатиричне перебiльшення
Але якщо глянути на п'єсу Ростопчиной як на осмiяння крайностей або невдалих наслiдувань двом плинам росiянцi думки, те за автором не можна не визнати правоти здорового глузду. “Повернення Чацкого в Москву … ” повторив долю “Горя вiд розуму”: комедiя була заборонена до постановки й публiкацiï. Перо цензора вiдзначило як “неудобопропускаемие” не тiльки уïдливi пасажi на адресу урядових чиновникiв i свiтського суспiльства, але й вiршi Элейкина або захопленi мовлення князiвни Зизи. Негожими порахували осмiюють навiть автором слова персонажiв. Як i “Горi вiд розуму”, “Повернення Чацкого в Москву … ” розiйшовся в списках. Вiн буде опублiкований тiльки в 1865 роцi, через 7 рокiв пiсля смертi Євдокiï Петрiвни Ростопчиной.
Дворянська культура — зразок класичноï культури. Вона дала Росiï таланти, без яких немислимо культурний розвиток суспiльства. Але вся духовна культура Росiï виросла з культури побуту. На думку фiлософiв, “якби наша культура не була органiзована з погляду побуту, те нашi дiячi культури навряд чи могли б творити”. Але говорячи про дворянську культуру, насамперед називають iмена чоловiкiв, вiдводячи жiнку на другий план. Жiнка в культурi — барометр епохи. В XVII-XIX столiттях жiнка стала органiзуючим центром культури. Це пов'язане iз грамотнiстю. Жiнки стали читати, писати. Так царiвна Софiя переписувала книги. Князiвна Волконська пише лист Бенкендорфу французькою мовою, що означає рiвнiсть жiнки й державного чоловiка
Жiнка збирала бiблiотеки, займалася вихованням дiтей. На початку XIX столiття в Росiï органiзуються лiтературнi салони, у яких вiдбувалася величезна духовна робота. Лiтературний салон — мистецтво iнтелектуального дiалогу, що будується на грi розумiв, що зливає освiта й елiтарнiсть. У центрi салону — женина. Тобто культура скрiплювалася жiнкою
Євдокiя Петрiвна, як i iншi письменницi XIX столiття, у своïх добутках вiдбивала боротьбу в захист прав жiнки, протест проти порядкiв, якi не давали ïй можливостi брати участь у суспiльному життi свого часу. Добутку Ростопчиной не могли перемiнити не дуже люб'язного ïй ходу подiй. Вони не стали зразковими створеннями прози й комедiографiï, але залишили своєрiдний слiд у росiйськоï словесностi. Сповiдь закоханоï й страждаючоï героïнi, опис картинного й безпосереднього миру стародавнього палаццо викличуть спiвучасть i спiвчуття, а влучнi випади безжалiсноï жiночоï руки задовольнить вимогливому смаку читачiв i через пiвтора столiття. Знайти вiдкликання в чужому серцi через поколiння — не про це чи мрiяла Євдокiя Петрiвна Ростопчина й не в цьому чи призначення лiтератури?