Виклад роману Умберто Эко Маятник Фуко

Зав'язка цього роману вiдомого iталiйського письменника, фiлолога й iсторика лiтератури доводиться на початок сiмдесятих рокiв XX в., час, коли в Iталiï ще бушували молодiжнi бунти. Однак полiтичним вибором оповiдача, студента Миланского унiверситету Казобона, стає, по його власних словах, фiлологiя:
Я прийшов до цього як людина, що смiло бере в руки тексти мовлень про iстину, готуючись правити ïх. У нього зав'язується дружба з науковим редактором видавництва Гарамон Бельбо i його товаришем по службi Диоталлеви, що не заважає рiзниця у вiцi; ïх поєднує iнтерес до загадок людського розуму й ксредневековью.
Казобон пише дисертацiю про тамплiєрiв; перед очами читача проходить iсторiя цього лицарського братерства, його виникнення, участi в хрестових походах, обставини судового процесу, що завершився стратою керiвникiв ордена i його розпуском
Далi роман вступає в область гiпотез — Казобон iз друзями намагаються простежити посмертну долю ордена лицарiв Храму. Вiдправною крапкою для ïхнiх зусиль служить поява у видавництвi вiдставного полковника, упевненого, що вiн виявив зашифрований План лицарiв ордена, план таємноï змови, задум реваншу, розрахованого на столiття. Через день полковник зникає безвiсти; передбачається, що вiн убитий; сама ця подiя або неприємний осад, що залишився вiд нього, розлучає Казобона iз друзями. Розлука затягається на кiлька рокiв: закiнчивши унiверситет i захистивши диплом, вiн ïде в Бразилiю викладачем iталiйськоï мови
Безпосередньою причиною вiд'ïзду є його любов до мiсцевоï уродженки Ампаро, красунi полукровке, перейнятоï iдеями Маркса й пафосом рацiонального пояснення миру. Однак сама магiчна атмосфера краïни й незвичайнi зустрiчi, якi iз труднообъяснимим завзятiстю пiдкидає йому доля, змушують Казобона поки ще майже непомiтно для себе самого проробляти зворотну еволюцiю: переваги рацiональних тлумачень представляються йому усе менш очевидними. Вiн знову намагається вивчати iсторiю древнiх культiв i герметичних навчань, прилучаючи до своïх занять i скептично настроєну Ампаро; його притягає земля чаклунiв — Байя, тiєю самою мiрою, що й лекцiя про розенкрейцерiв, що читає спiввiтчизником- iталiйцем, по всiх ознаках — одним з тих шарлатанiв, про численнiсть яких йому ще тiльки має бути догадатися. Його зусилля по проникненню в природу таємничого приносять своï плоди, але для нього вони виявляються гiркими: пiд час магiчного обряду, брати участь у якому в знак особливого розташування вони були запрошенi, Ампаро проти власноï волi впадає в транс i, опам'ятавшись, не може простити цього нi собi, нi йому. Провiвши в Бразилiï пiсля цього ще рiк, Казобон вертається
У Милане вiн знову зустрiчається з Бельбо й через нього одержує запрошення спiвробiтничати у видавництвi Гарамон. Спочатку мова йде про складання науковоï енциклопедiï металiв, але незабаром область його iнтересiв iстотно розширюється, знову захоплюючи сферу таємничого й эзотерического; вiн зiзнається собi в тiм, що йому взагалi стає усе сутужнiше вiдокремлювати мир магiï вiд миру науки: люди, про якi ще в школi йому говорили, що вони несли свiтло математики й фiзики в нетрi марновiрств, як з'ясовується, робили своï вiдкриття, опираючись, з одного боку, на лабораторiю, а з iншого боку — на Каббалу. Чимало цьому сприяє й так званий проект Гермес, дiтище пана Гарамона, глави видавництва; до його здiйснення пiдключенi й сам Казобон, i Бельбо, i Диоталлеви. Суть його полягає в тiм, щоб оголосивши серiю публiкацiй по окультизму, магiï й т.п., залучити як серйозних авторiв, так i фанатикiв, божевiльних, готових платити грошi за опублiкування своïх створiнь; цих останнiх передбачається сплавляти у видавництво Мануцио, чиє спорiднення з Гарамоном тримається в найсуворiшому секретi; воно призначено для видання книг за рахунок авторiв, на практицi сводящегося до нещадного видоюванню ïхнiх гаманцiв. У середовищi оккультистов Гарамон розраховує На багатий улов i тому настiйно просить Бельбо i його друзiв не зневажати нiким
Однак видання, призначенi для Гарамона, все-таки повиннi вiдповiдати якимсь вимогам; як науковий консультант проекту за рекомендацiєю Казобона запрошується знакомий йому по Бразилiï якийсь пан Аглиэ, чи те авантюрист, чи те нащадок знатного роду, можливо, граф, але у всякому разi людин богатий, з тонким смаком i безсумнiвно глибокими пiзнаннями в областi магiï й окультних наук; про самих древнiх магiчних ритуалах вiн розповiдає так, начебто б сам при них був присутнiй; власне кажучи, часом вiн прямо натякає на це. При цьому вiн зовсiм не сноб, не чурается явних шарлатанiв i психiв i впевнений, що навiть у самому никудишном текстi можна вiдшукати iскорку якщо не iстини, те хоча б незвичайного обману, але ж часто цi крайностi стикаються. Надеявшиеся вiдвести з його допомогою убiк потiк плевел, направивши його на збагачення свого хазяïна, i, бути може, знайти в ньому кiлька зерен iстини для себе, що придушують авторитетом пана графа героï виявляються змушенi борсатися в цьому потоцi, не смiючи нiчого вiдкидати: у будь-якому плевеле може виявитися зерно, невидиме й виявля не нi логiкою, нi iнтуïцiєю, нi здоровим глуздом, нi досвiдом. От слова бiдолахи-алхiмiка, пiдслуханi Казобоном пiд час ще одного, цього разу вже не далекого, шаманського, а донезмоги наближеного до ïхнiх рiдних будинкiв ритуалу, куди вони попадають за запрошенням Аглиэ: Я испробовал усе: кров, волосся, душу Сатурна, маркассити, часник, марсiанський шафран, стружки й шлаки залiза, свинцевий глет, сурму — все напрасно. Я працював над тим, щоб витягти зi срiбла масло й воду; я обпалював срiбло зi спецiально приготовленою сiллю й без ïï, а також з горiлкою, i добув з нього ïдкi масла, от i все. Я вживав молоко, вино, сичужину, сперму зiрок, що впали на землю, чистотiл, плаценту; я змiшував ртуть iз металами, перетворюючи ïх у кристали; я направив своï пошуки навiть на попiл… Нарештi…
- Що — нарештi?
- Нiщо на свiтi не вимагає бiльшоï обережностi, чим iстина.
      Виявити неï — однаково що пустити кров прямо iз
      серця…
Iстина здатна перевернути або зруйнувати мир, тому що в нього вiд ïï немає захисту. Але iстину дотепер не вдалося виявити; от чому не слiд зневажати нiчим — краще ще раз испробовать всi, коли-небудь, що був предметом зусиль i надiй кого-небудь iз присвячених. Нехай невиправдано; нехай помилково (i в що ж тодi вони були присвяченi?) — неважливо. Кожна помилка може виявитися мимовольной носителькою iстини, — говорить Аглиэ. — Сьогоденню эзотеризму не страшнi протирiччя.
И цей вир помилкових iстин i чреватих истиною помилок знову штовхає друзiв на пошуки Плану ордена тамплiєрiв; загадковий документ, що залишився вiд зниклого полковника, вивчається ними знову й знову, i кожному його пункту пiдшукуються iсторичнi тлумачення: це нiбито виконувалося розенкрейцерами, це — павликианами, єзуïтами, Бэконом, тут приклали руку асассини… Якщо План дiйсно iснує, вiн повинен пояснювати все;
пiд цим девiзом листується iсторiя миру, i поступово думка ми знайшли План, по якому рухається мир пiдмiнюється думкою мир рухається за нашим Планом.
Проходить лiто; Диоталлеви вертається з вiдпустки вже важко хворим, Бельбо — ще бiльш захопленим Планом, удачi в роботi над яким компенсують йому поразки в реальному життi, а Казобон готується стати батьком: його нова подруга Лия повинна незабаром народити. Ïхнього зусилля тим часом наближаються до завершення: вони розумiють, що мiсцем останньоï зустрiчi учасникiв Плану повинен стати паризький музей у церквi абатства Сен-мартен-де-шан, Сховище Мистецтв i Ремесел, де перебуває Маятник Фуко, що у строго певний момент i вкаже ïм крапку на картi — вхiд у володiння Пануючи Миру, центр телуричних струмiв, Пуп Землi, Umbilicus Mundi. Вони поступово запевняють себе в тiм, що ïм вiдомий i день i година, залишається знайти карту, але отут Диоталлеви виявляється в лiкарнi iз самим невтiшним дiагнозом, Казобон ïде разом з Лией i малям у гори, а Бельбо, спонукуваний ревнощами до Аглиэ, що стали його щасливим суперником в особистому життi, вирiшує подiлитися з ним ïхнiми знаннями про План, умолчав про вiдсутнiсть i карти, i впевненостi в тiм, що вся ця розшифровка — не плiд ïх загального уяви, що розбушувалося
Лия тим часом доводить Казобону, що тi обривковi записи кiнця XIX в., якi вони прийняли за конспект Плану, швидше за все є розрахунками хазяïна квiткового магазина, Диоталлеви при смертi; його клiтки вiдмовляються йому коритися й будують його тiло за власним планом, iм'я якому — рак; Бельбо перебуває в руках Аглиэ й зграï його однодумцiв, що спершу вишукали спосiб його шантажувати, а потiм завлекших у Париж i, що змушують уже пiд страхом смертi подiлитися з ними останньою таємницею — картою. Казобон кидається на його пошуки, але встигає застати тiльки фiнал: у Сховище Мистецтв i Ремесел збожеволiла юрба алхiмiкiв, герметистов, сатанистов i iнших гностикiв пiд предводительством Аглиэ, тут уже, втiм, що називається графом Сен-Жерменом, отчаявшись домогтися вiд Бельбо визнання в мiсцезнаходженнi карти, стратить його, удавливая мотузкою, прив'язаноï до Маятника Фуко; при цьому гине i його кохана. Казобон рятується втечею; наступного дня в музеï немає нiяких слiдiв учорашньоï подiï, але Казобон не сумнiвається, що тепер черга буде за ним, тим бiльше що при вiд'ïздi з Парижа вiн довiдається про смертi Диоталлеви. Один був убитий людьми, що повiрили в ïхнiй План, iншоï — клiтками, що повiрили в можливiсть скласти власний i дiяти по ньому; Казобон, не бажаючи наражати на небезпеку кохану й дитину, защiпається в будинку Бельбо, перегортає чужi папери й чекає, хто i як прийде вбити його самого В. В. Пророкова
Джерело: Всi шедеври свiтовоï лiтератури в короткому викладi. Сюжети й характери. Закордонна лiтература XX столiття. М.: Олiмп; ТОВ Видавництво ACT.