Виклад роману Умберто Эко Маятник Фуко
Зав'язка цього роману вiдомого iталiйського письменника, фiлолога йiсторика лiтератури доводиться на початок сiмдесятих рокiв XX в., час,
коли в Iталiï ще бушували молодiжнi бунти. Однак полiтичним вибором
оповiдача, студента Миланского унiверситету Казобона, стає, по
його власних словах, фiлологiя:
Я прийшов до цього як людина, що смiло бере в руки тексти мовлень про
iстину, готуючись правити ïх. У нього зав'язується дружба з
науковим редактором видавництва Гарамон Бельбо i його товаришем по
службi Диоталлеви, що не заважає рiзниця у вiцi; ïх
поєднує iнтерес до загадок людського розуму й
ксредневековью.
Казобон пише дисертацiю про тамплiєрiв; перед очами читача
проходить iсторiя цього лицарського братерства, його виникнення, участi
в хрестових походах, обставини судового процесу, що завершився стратою
керiвникiв ордена i його розпуском
Далi роман вступає в область гiпотез — Казобон iз друзями
намагаються простежити посмертну долю ордена лицарiв Храму. Вiдправною
крапкою для ïхнiх зусиль служить поява у видавництвi вiдставного
полковника, упевненого, що вiн виявив зашифрований План лицарiв ордена,
план таємноï змови, задум реваншу, розрахованого на столiття.
Через день полковник зникає безвiсти; передбачається, що вiн
убитий; сама ця подiя або неприємний осад, що залишився вiд нього,
розлучає Казобона iз друзями. Розлука затягається на кiлька
рокiв: закiнчивши унiверситет i захистивши диплом, вiн ïде в
Бразилiю викладачем iталiйськоï мови
Безпосередньою причиною вiд'ïзду є його любов до
мiсцевоï уродженки Ампаро, красунi полукровке, перейнятоï
iдеями Маркса й пафосом рацiонального пояснення миру. Однак сама магiчна
атмосфера краïни й незвичайнi зустрiчi, якi iз труднообъяснимим
завзятiстю пiдкидає йому доля, змушують Казобона поки ще майже
непомiтно для себе самого проробляти зворотну еволюцiю: переваги
рацiональних тлумачень представляються йому усе менш очевидними. Вiн
знову намагається вивчати iсторiю древнiх культiв i герметичних
навчань, прилучаючи до своïх занять i скептично настроєну
Ампаро; його притягає земля чаклунiв — Байя, тiєю
самою мiрою, що й лекцiя про розенкрейцерiв, що читає спiввiтчизником-
iталiйцем, по всiх ознаках — одним з тих шарлатанiв, про
численнiсть яких йому ще тiльки має бути догадатися. Його зусилля
по проникненню в природу таємничого приносять своï плоди, але
для нього вони виявляються гiркими: пiд час магiчного обряду, брати
участь у якому в знак особливого розташування вони були запрошенi,
Ампаро проти власноï волi впадає в транс i, опам'ятавшись, не
може простити цього нi собi, нi йому. Провiвши в Бразилiï пiсля
цього ще рiк, Казобон вертається
У Милане вiн знову зустрiчається з Бельбо й через нього
одержує запрошення спiвробiтничати у видавництвi Гарамон. Спочатку
мова йде про складання науковоï енциклопедiï металiв, але
незабаром область його iнтересiв iстотно розширюється, знову
захоплюючи сферу таємничого й эзотерического; вiн зiзнається
собi в тiм, що йому взагалi стає усе сутужнiше вiдокремлювати мир
магiï вiд миру науки: люди, про якi ще в школi йому говорили, що
вони несли свiтло математики й фiзики в нетрi марновiрств, як
з'ясовується, робили своï вiдкриття, опираючись, з одного
боку, на лабораторiю, а з iншого боку — на Каббалу. Чимало цьому
сприяє й так званий проект Гермес, дiтище пана Гарамона, глави
видавництва; до його здiйснення пiдключенi й сам Казобон, i Бельбо, i
Диоталлеви. Суть його полягає в тiм, щоб оголосивши серiю
публiкацiй по окультизму, магiï й т.п., залучити як серйозних
авторiв, так i фанатикiв, божевiльних, готових платити грошi за
опублiкування своïх створiнь; цих останнiх передбачається
сплавляти у видавництво Мануцио, чиє спорiднення з Гарамоном
тримається в найсуворiшому секретi; воно призначено для видання
книг за рахунок авторiв, на практицi сводящегося до нещадного видоюванню
ïхнiх гаманцiв. У середовищi оккультистов Гарамон розраховує
На багатий улов i тому настiйно просить Бельбо i його друзiв не
зневажати нiким
Однак видання, призначенi для Гарамона, все-таки повиннi вiдповiдати
якимсь вимогам; як науковий консультант проекту за рекомендацiєю
Казобона запрошується знакомий йому по Бразилiï якийсь пан
Аглиэ, чи те авантюрист, чи те нащадок знатного роду, можливо, граф, але
у всякому разi людин богатий, з тонким смаком i безсумнiвно глибокими
пiзнаннями в областi магiï й окультних наук; про самих древнiх
магiчних ритуалах вiн розповiдає так, начебто б сам при них був
присутнiй; власне кажучи, часом вiн прямо натякає на це. При цьому
вiн зовсiм не сноб, не чурается явних шарлатанiв i психiв i впевнений,
що навiть у самому никудишном текстi можна вiдшукати iскорку якщо не
iстини, те хоча б незвичайного обману, але ж часто цi крайностi
стикаються. Надеявшиеся вiдвести з його допомогою убiк потiк плевел,
направивши його на збагачення свого хазяïна, i, бути може, знайти в
ньому кiлька зерен iстини для себе, що придушують авторитетом пана графа
героï виявляються змушенi борсатися в цьому потоцi, не смiючи
нiчого вiдкидати: у будь-якому плевеле може виявитися зерно, невидиме й
виявля не нi логiкою, нi iнтуïцiєю, нi здоровим глуздом, нi
досвiдом. От слова бiдолахи-алхiмiка, пiдслуханi Казобоном пiд час ще
одного, цього разу вже не далекого, шаманського, а донезмоги наближеного
до ïхнiх рiдних будинкiв ритуалу, куди вони попадають за
запрошенням Аглиэ: Я испробовал усе: кров, волосся, душу Сатурна,
маркассити, часник, марсiанський шафран, стружки й шлаки залiза,
свинцевий глет, сурму — все напрасно. Я працював над тим, щоб
витягти зi срiбла масло й воду; я обпалював срiбло зi спецiально
приготовленою сiллю й без ïï, а також з горiлкою, i добув з
нього ïдкi масла, от i все. Я вживав молоко, вино, сичужину, сперму
зiрок, що впали на землю, чистотiл, плаценту; я змiшував ртуть iз
металами, перетворюючи ïх у кристали; я направив своï пошуки
навiть на попiл… Нарештi…
- Що — нарештi?- Нiщо на свiтi не вимагає бiльшоï обережностi, чим iстина.
Виявити неï — однаково що пустити кров прямо iз
серця…
Iстина здатна перевернути або зруйнувати мир, тому що в нього вiд
ïï немає захисту. Але iстину дотепер не вдалося виявити;
от чому не слiд зневажати нiчим — краще ще раз испробовать всi,
коли-небудь, що був предметом зусиль i надiй кого-небудь iз присвячених.
Нехай невиправдано; нехай помилково (i в що ж тодi вони були
присвяченi?) — неважливо. Кожна помилка може виявитися мимовольной
носителькою iстини, — говорить Аглиэ. — Сьогоденню
эзотеризму не страшнi протирiччя.
И цей вир помилкових iстин i чреватих истиною помилок знову
штовхає друзiв на пошуки Плану ордена тамплiєрiв; загадковий
документ, що залишився вiд зниклого полковника, вивчається ними
знову й знову, i кожному його пункту пiдшукуються iсторичнi тлумачення:
це нiбито виконувалося розенкрейцерами, це — павликианами,
єзуïтами, Бэконом, тут приклали руку асассини… Якщо
План дiйсно iснує, вiн повинен пояснювати все;
пiд цим девiзом листується iсторiя миру, i поступово думка ми
знайшли План, по якому рухається мир пiдмiнюється думкою мир
рухається за нашим Планом.
Проходить лiто; Диоталлеви вертається з вiдпустки вже важко
хворим, Бельбо — ще бiльш захопленим Планом, удачi в роботi над
яким компенсують йому поразки в реальному життi, а Казобон
готується стати батьком: його нова подруга Лия повинна незабаром
народити. Ïхнього зусилля тим часом наближаються до завершення:
вони розумiють, що мiсцем останньоï зустрiчi учасникiв Плану
повинен стати паризький музей у церквi абатства Сен-мартен-де-шан,
Сховище Мистецтв i Ремесел, де перебуває Маятник Фуко, що у строго
певний момент i вкаже ïм крапку на картi — вхiд у володiння
Пануючи Миру, центр телуричних струмiв, Пуп Землi, Umbilicus Mundi. Вони
поступово запевняють себе в тiм, що ïм вiдомий i день i година,
залишається знайти карту, але отут Диоталлеви виявляється в
лiкарнi iз самим невтiшним дiагнозом, Казобон ïде разом з Лией i
малям у гори, а Бельбо, спонукуваний ревнощами до Аглиэ, що стали його
щасливим суперником в особистому життi, вирiшує подiлитися з ним
ïхнiми знаннями про План, умолчав про вiдсутнiсть i карти, i
впевненостi в тiм, що вся ця розшифровка — не плiд ïх
загального уяви, що розбушувалося
Лия тим часом доводить Казобону, що тi обривковi записи кiнця XIX в.,
якi вони прийняли за конспект Плану, швидше за все є розрахунками
хазяïна квiткового магазина, Диоталлеви при смертi; його клiтки
вiдмовляються йому коритися й будують його тiло за власним планом, iм'я
якому — рак; Бельбо перебуває в руках Аглиэ й зграï
його однодумцiв, що спершу вишукали спосiб його шантажувати, а потiм
завлекших у Париж i, що змушують уже пiд страхом смертi подiлитися з
ними останньою таємницею — картою. Казобон кидається
на його пошуки, але встигає застати тiльки фiнал: у Сховище
Мистецтв i Ремесел збожеволiла юрба алхiмiкiв, герметистов, сатанистов i
iнших гностикiв пiд предводительством Аглиэ, тут уже, втiм, що
називається графом Сен-Жерменом, отчаявшись домогтися вiд Бельбо
визнання в мiсцезнаходженнi карти, стратить його, удавливая мотузкою,
прив'язаноï до Маятника Фуко; при цьому гине i його кохана. Казобон
рятується втечею; наступного дня в музеï немає нiяких
слiдiв учорашньоï подiï, але Казобон не сумнiвається, що
тепер черга буде за ним, тим бiльше що при вiд'ïздi з Парижа вiн
довiдається про смертi Диоталлеви. Один був убитий людьми, що
повiрили в ïхнiй План, iншоï — клiтками, що повiрили в
можливiсть скласти власний i дiяти по ньому; Казобон, не бажаючи
наражати на небезпеку кохану й дитину, защiпається в будинку
Бельбо, перегортає чужi папери й чекає, хто i як прийде
вбити його самого В. В. Пророкова
Джерело: Всi шедеври свiтовоï лiтератури в короткому викладi.
Сюжети й характери. Закордонна лiтература XX столiття. М.: Олiмп; ТОВ
Видавництво ACT.
