Сюжет добутку Мелье Заповiт
У передмовi автор повiдомляє, що при життi не мiг вiдкритовисловити своï думки про способи керування людьми й про ïх
религиях, оскiльки це було б сполучене з дуже небезпечними й сумними
наслiдками. Цiль сьогодення працi — викрити тi безглуздi омани,
серед яких усi мали нещастя народитися й жити — самому ж авторовi
доводилося пiдтримувати ïх. Цей неприємний обов'язок не
доставляв йому нiякого задоволення — як могли помiтити його друзi,
вiн виконував ïï з великою вiдразою й досить недбало.
З юного вiку автор бачив омани й зловживання, вiд яких iде все зло на
свiтi, а з роками ще бiльше переконався в слiпотi й злостi людей, у
безглуздостi ïхнiх марновiрств, у несправедливостi ïхнього
способу керування. Проникнувши в таємницi хитроï полiтики
честолюбцiв, що прагнуть до влади й пошани, автор легко розгадав джерело
й походження марновiрств i дурного керування — крiм того, йому
стало зрозумiло, отчого люди, що вважаються розумн i утвореними, не
заперечують проти подiбного обурливого порядку речей
Джерело всiх зол i всiх обманiв — у тонкiй полiтицi тих, хто
прагне панувати над своïми ближнiми або бажає придбати
суєтну славу святостi. Цi люди не тiльки мистецьки користуються
насильством, але й прибiгають до всякого роду хитростям, щоб
запаморочити народ. Зловживаючи слабiстю й легковiр'ям темноï й
безпомiчноï народноï маси, вони без працi змушують
ïï вiрити в те, що вигiдно ïм самим, а потiм благоговiйно
приймати тиранiчнi закони. Хоча на перший погляд релiгiя й полiтика
протилежнi й суперечливi по своïх принципах, вони непогано
уживаются один з одним, як тiльки укладуть мiж собою сполучник i дружбу:
ïх можна зрiвняти iз двома ворами-карманниками, що працюють на
парi. Релiгiя пiдтримує навiть самий дурний уряд, а уряд у свою
чергу пiдтримує навiть саму дурну релiгiю
Усякий культ i поклонiння богам є омана, зловживання, iлюзiя,
обман i шарлатанство. Всi декрети й постанови, видаванi iм'ям i владою
бога або богiв, є вигадництвом людини — точно так само, як
чудовi свята, жертвоприносини та iншi дiï релiгiйного характеру,
чиненi на честь iдолiв або богiв. Все це було вигадано хитрими й тонкими
полiтиками, використано й помножене лжепророками й шарлатанами, слiпо
прийнято на вiру дурнями й невiгласами, закрiплено законами государiв i
сильних миру цього. Iстиннiсть усього вищесказаного буде доведена за
допомогою ясних i зрозумiлих доводiв на пiдставi восьми доказiв
даремностi й хибностi всiх религий. Доказ перше заснований на тiм, що
все релiгiï є вигадництвом людини. Неможливо допустити
ïхнє божественне походження, тому що всi вони суперечать одна
iнший i самi один одного засуджують. Отже, цi рiзнi релiгiï не
можуть бути щирими й виникати з нiбито божественного початку iстини.
Саме тому римсько-католицькi прихильники Христа переконанi, що є
лише одна щира релiгiя — ïх власна. Вони вважають основним
положенням свого навчання й своєï вiри наступне: iснують
тiльки один господь, одна вiра, одне хрещення, одна церква, а саме
апостольська римсько-католицька церква, поза якою, як вони затверджують,
немає порятунку. Звiдси з очевиднiстю можна вивести висновок, що
всi iншi релiгiï створенi людиною. Говорять, що першим видумав цих
мнимих богiв якийсь Нин, син першого царя ассириян, i трапилося це
зразково вчасно народження Исаака або, по лiточисленню
євреïв, в 2001 р. Вiд створення миру. Говорять, що пiсля
смертi свого батька Нин поставив йому кумир ( щоодержав незабаром пiсля
цього iм'я Юпiтера), i зажадав, щоб усе поклонялися цьому iдоловi, як
богу — у такий спосiб i вiдбулися всi види iдолопоклонства, що
поширилися потiм на землi
Доказ друге виходить iз того, що в основi всiх религий лежить слiпа вiра
— джерело оман, iлюзiй i обману. Нiхто iз христопоклонников не
може довести за допомогою ясних, надiйних i переконливих доводiв, що
його релiгiя дiйсно богом установлена релiгiя. От чому вони вже багато
столiть сперечаються мiж собою по цьому питанню й навiть переслiдують
один одного вогнем i мечем, захищаючи кожного своï вiрування.
Викриття брехливоï християнськоï релiгiï буде одночасно
вироком i всiм прочим нiсенiтним религиям. Щирi християни вважають, що
вiра є початок i основа порятунку. Однак ця божевiльна вiра завжди
слiпа i є пагубним джерелом смут i вiчних розколiв серед людей.
Кожний коштує за свою релiгiю i ïï священнiтаємницi не по мiркуваннях розуму, а iз завзятостi —
немає такого звiрства, до якого не прибiгали б люди пiд прекрасним
i пристойним приводом захисту уявлюваноï iстини своєï
релiгiï. Але не можна повiрити, щоб всемогутнiй, всеблагий i
премудрий бог, якого христопоклонники самi називають богом любовi, миру,
милосердя, розради та iнше, побажав заснувати релiгiю на настiльки
фатальному й пагубному джерелi смут i вiчних звад — слiпа вiра в
тисячу й тисячу разiв пагубнее, чим кинуте богинею розбрату на весiллi
Пелея й Фетиди золоте яблуко, що стало потiм причиною загибелi граду й
царства Троï
Доказ третє виводиться з хибностi бачень i божественних одкровень.
Якби в нинiшнi часи людин здумав похвалитися чим-небудь подiбним, його
порахували б за недоумкуватого фанатика. Де видимiсть божества в цих
незграбних сновидiннях i порожнiх обманах уяви? Уявiть собi такий
приклад: трохи iноземцiв, наприклад нiмцiв або швейцарцiв, прийдуть у
Францiю й, побачивши самi прекраснi провiнцiï королiвства,
оголосять, що бог з'явився ïм у ïхнiй краïнi, велiв
ïм вiдправитися у Францiю й обiцяв вiддати ïм i ïхнiм
нащадкам всi прекраснi землi й вотчини вiд Рони й Рейну до океану,
обiцяв ïм укласти вiчний сполучник з ними i ïхнiми нащадками,
благословити в них всi народи землi, а в знак свого сполучника з ними
велiв ïм обрiзати себе й всiх дитин чоловiчоï статi, що
народилися в них i в ïхнього потомства. Чи найдеться людина, що не
стане глузувати iз цiєï дурницi й не порахує цих
iноземцiв божевiльними? Але вигадки нiбито святих патрiархiв Авраама,
Исаака, i Иакова заслуговують не бiльше серйозного вiдношення, чим цi
вищезгаданi бреднi. I якби три поважних патрiархи повiдали про своï
бачення в нашi днi, то перетворилися б у загальне посмiховище. Втiм, цi
мнимi одкровення викривають самi себе, тому що данi тiльки на користь
окремих осiб i одного народу. Не можна повiрити, щоб бог, передбачуваний
нескiнченно благ, доконаним i справедливим, зробив настiльки обурливу
несправедливiсть стосовно iнших осiб i народiв. Брехливi завiти
викривають себе й у трьох iнших вiдносинах: 1) вульгарним, ганебним i
смiшним знаком мнимого сполучника бога з людьми; 2) жорстоким
звичаєм кривавих заклань безневинних тварин i варварським велiнням
бога Авраамовi принести йому в жертву свого власного сина; 3) явним
невиконанням прекрасних i щедрих обiцянок, якi бог, за словами Мойсея,
надавав трьом названим патрiархам. Тому що єврейський народ нiколи
не був численним — навпроти, помiтно уступав по чисельностi iншим
народам. А залишки цих жалюгiдних нацiй у цей час уважаються
найнiкчемнiшим i знехтуваним народом у свiтi, що не має нiде
своєï територiï й своєï держави. Не володiють
євреï навiть тiєю краïною, що, як вони
затверджують, обiцяна й дана ïм богом на вiчнi часи. Все це з
очевиднiстю доводить, що так званi священнi книги не були викликанi
богом
Доказ четверте випливає з хибностi мнимих обетовании й пророцтв.
Христопоклонники затверджують, що тiльки бог може з вiрогiднiстю
передбачати й пророкувати майбутнє задовго до його настання. Вони
запевняють також, що майбутнє було возвещено пророками. Що ж
являли собою цi божi человеки, що говорили нiбито з натхнення святого
духу? Те минулому або пiдданi галюцинацiям фанатики, або ошуканцi, якi
прикидалися пророками, щоб легше водити за нiс темних i простих людей.
Є справжня прикмета для розпiзнання лжепророкiв: кожний пророк,
пророкування якого не збуваються, а, навпроти, виявляються помилковими,
не є теперiшнiм пророком. Наприклад, знаменитий Мойсей обiцяв i
пророчествовал своєму народу вiд iменi бога, що вiн буде особливо
вибраним вiд бога, що бог освятить i благословить його вище всiх народiв
землi й дасть йому у вiчне володiння краïну ханаанскую й сусiднi
областi — всi цi прекраснi й привабливi обiцянки виявилися
помилковими. Те ж саме можна сказати про велемовнi пророцтва пануючи
Давида, Исайи, Иеремии, Иезекииля, Данила, Амоса, Захарiï й усiх
решт
Доказ п'яте: релiгiя, що допускає, схвалює й навiть
дозволяє у своєму навчаннi й моралi омани, не може бути
божественним установленням. Християнська ж релiгiя й особливо римська
ïï секта допускає, схвалює й дозволяє п'ять
оман:
1) вона вчить, що iснує тiльки один бог, i одночасно
зобов'язує вiрити, що iснують три божественних особи, з яких
кожне є щирий бог, причому цей потрiйний i єдиний бог не
має нi тiла, нi форми, нi якого б те не було образа; 2) вона
приписує божественнiсть Iсусовi Христу — смертнiй людинi,
що навiть у зображеннi євангелiстiв i учнiв був усього лише
жалюгiдним фанатиком, бiснуватим спокусником i нещасливим
повiшеником;
2) вона наказує почитати як бог i рятiвника мiнiатюрнi iдоли з
тесту, якi випiкаються мiж двох залiзних аркушiв, освячуються й
вкушаются повсякденно;
3) вона проголошує, що бог створив Адама й Еву в станi
тiлесноï й щиросердечноï досконалостi, але потiм вигнав
обох з раю й прирiк всiм життєвим негодам, а також вiчному
прокльону з усiм ïхнiм потомством;
4) нарештi, вона пiд страхом вiчного прокльону зобов'язує вiрити,
що бог зглянувся над людьми й послав ïм рятiвника, що
добровiльно прийняв ганебну смерть на хрестi, щоб надолужити
ïхнi грiхи й пролиттям кровi своєï дати задоволення
правосуддю бога-батька, глибоко ображеного неслухнянiстю першоï
людини
Доказ шосте: релiгiя, що терпить i схвалює зловживання, противнi
справедливостi й гарному керуванню, заохочуючи навiть тиранiю сильних
миру на шкоду народу, не може бути щироï й дiйсно
богоустановленной, тому що божественнi закони й установлення повиннi
бути справедливими й безстороннiми. Християнська релiгiя терпить i
заохочує не менш п'яти або шести подiбних зловживань:
5) вона освячує величезну нерiвнiсть мiж рiзними станами й
положенням людей, коли однi народжуються лише для того, щоб
деспотично панувати й вiчно користуватися всiма задоволеннями життя,
а iншi приреченi бути злиденними, нещасними й знехтуваними рабами;
6) вона припускає iснування цiлих категорiй людей, якi не
приносять дiйсноï користi миру й служать тiльки в тягар народу
— ця незлiченна армiя єпископiв, абатiв, капеланiв i
ченцiв наживає величезнi багатства, вириваючи з рук чесних
трудiвникiв зароблене ними в потi чола;
7) вона мириться з несправедливим присвоєнням у приватну власнiсть
благ i багатств землi, якими всi люди повиннi були б володiти спiльно
й користуватися на однаковому положеннi; 4) вона виправдує
безпiдставнi, обурливi й образливi розходження мiж сiм'ями у
результатi люди з бiльше високим положенням бажають використати цю
перевагу й уявляють, що мають бiльшу цiну, чим всi iншi;
8) вона встановлює нерозривнiсть шлюбу до смертi одного iз
чоловiка й жiнки, отчого виходить нескiнченна безлiч невдалих шлюбiв,
у яких чоловiки почувають себе нещасними мучениками з дурними
дружинами або ж дружиною почувають себе нещасними мученицями з
дурними чоловiками;
9) нарештi, християнська релiгiя освячує й пiдтримує
найстрашнiшу оману, що робить бiльшiсть людей остаточно нещасними на
все життя — мова йде про майже повсюдну тиранiю великих миру
цього. Государi i ïхнi першi мiнiстри поставили собi головним
правилом доводити народи до виснаження, робити ïх злиденн i
жалюгiдними, щоб привести до бiльшоï покiрностi й вiдняти в них
усяку можливiсть уживати що-небудь проти влади. В особливо тяжкому
положеннi перебуває народ Францiï, тому що останнi
ïï королi зайшли далi всiх iнших у твердженнi
своєï абсолютноï влади й довели пiдданих до самого
крайнього ступеня бiдностi. Нiхто не пролив стiльки кровi, не був
винуватцем убивства скiлькох людей, не змушував удiв i сирiт пролити
стiльки слiз, не розорив i не спустошив стiльки мiст i провiнцiй, як
покiйний король Людовик XIV, прозваний Великим не за якi-небудь
похвальнi або славетнi дiяння, яких вiн нiколи не робив, а за великi
несправедливостi, захоплення, розкрадання, спустошення, руйнування й
побиття людей, що вiдбувалися по його провинi всюди — як на
сушi, так i на море
Доказ сьоме виходить iз хибностi самого подання людей про мниме
iснування бога. З положень сучасноï метафiзики, фiзики й моралi з
повною очевиднiстю виявляється, що немає нiякоï
верховноï iстоти, тому люди зовсiм неправильно й ложно користуються
iм'ям i авторитетом бога для встановлення й захисту оман
своєï релiгiï, так само як i для пiдтримки тиранiчного
панування своïх царiв. Зовсiм ясно, звiдки виникає первiсна
вiра в богiв. В iсторiï про мниме створення миру виразно
вказується, що бог євреïв i християн розмовляв,
мiркував, ходив i прогулювався по саду не дати не взяти як сама звичайна
людина — там же сказана, що бог створив Адама по образi й подобi
своєму. Стало бути, досить iмовiрно, що мнимий бог був хитруном,
якому схотiлося посмiятися над простодушнiстю й неотесанiстю свого
товариша — Адам же, зважаючи на все, був рiдким роззявою й дурнем,
тому так легко пiддався угодам своєï дружини й лукавих зваб
змiя. На вiдмiну вiд мнимого бога, матерiя безперечно iснує, тому
що вона зустрiчається всюди, перебуває у всьому, кожний може
бачити й вiдчувати ïï. У чому ж тодi незбагненна
таємниця утвору? Чим бiльше вдумуєшся в рiзнi властивостi,
якими доводиться надiляти передбачувана вища iстота, тим бiльше
заплутуєшся в лабiринтi явних протирiч. Зовсiм iнакше обстоит
справа iз системою природного утворення речей iз самоï
матерiï, тому набагато простiше визнати неï саме першопричиною
всього, що iснує. Немає такоï сили, що створювала б
щось iз нiчого — це означає, що час, мiсце, простiр, протяг
i навiть сама матерiя не могли бути створенi мнимим богом
Доказ восьме випливає з хибностi подань про безсмертя душi. Якби
душу, як затверджують христопоклонники, була чисто духовноï, у
неï не було б нi тiла, нi частин, нi форми, нi вигляду, нi протягу
— отже, вона не представляла б собою нiчого реального, нiчого
субстанцiонального. Однак душу, одушевляючи тiло, повiдомляє йому
силу й рух, тому вона повинна мати тiло й протяг, тому що суть буття в
цьому й полягає. Якщо ж запитати, що стає iз цiєю
рухливою й тонкою матерiєю в момент смертi, можна без коливань
сказати, що вона моментально розсiюється й розчиняється в
повiтрi, як легка пара й легкий видих — приблизно так само, як
полум'я свiчi вгасає саме собою за виснаженням того горючого
матерiалу, яким воно харчується. Є й ще один досить
дотикальний доказ матерiальностi й смертностi людськоï душi: вона
мiцнiє й слабшає в мiру того, як мiцнiє й
слабшає тiло людини — якби вона була безсмертною
субстанцiєю, ïï сила й мiць не залежали б вiд будови й
стану тiла
Дев'ятим i останнiм своïм доказом автор уважає погодженiсть
восьми попереднiх: за його словами, жоден довiд i жодне мiркування не
знищують i не спростовують один одного — навпроти, пiдтримують i
пiдтверджують один одного. Це вiрна ознака, що всi вони опираються на
тверду й мiцну пiдставу самоï iстини, тому що омана в такiм питаннi
не могло б знаходити собi пiдтвердження в повнiй згодi настiльки сильних
i незаперечних доказiв
Звертаючись на закiнчення до всiх народiв землi, автор призиває
людей забути звади, об'єднатися й повстати проти загальних ворогiв
— тиранiï й марновiрств. Навiть в однiй iз мнимо святих книг
сказано, що бог скине гордих князiв iз трону й посадить смиренних
на ïхнє мiсце. Якщо позбавити пихатих тунеядцев рясного
живильного соку, що доставляє працями й зусиллями народу, вони
зсохнуть, як засихають трави й рослини, корiння яких не мають змоги
усмоктувати соки землi. Так само, потрiбно позбутися вiд порожнiх
обрядiв помилкових религий. Є лише одна-единсгвенная щира релiгiя
— це релiгiя мудростi й чистоти вдач, чесностi й
благопристойностi, серцевiй щиростi й шляхетностi душi, рiшучостi
остаточно знищити тиранiю й марновiрний культ богiв, прагнення
пiдтримувати всюди справедливiсть i охороняти народну волю,
сумлiнноï працi й упорядженого життя всiх спiльно,
взаємноï любовi друг до друга й нерушимого збереження миру.
Люди знайдуть щастя, дотримуючись правил, основам i заповiдям
цiєï релiгiï. Вони залишаться жалюгiдними й нещасними
рабами доти, поки будуть терпiти панування тиранiв i зловживання вiд
оман
Е. Д. Мурашкинцева
