Роман Болеслава Пруса Лялька
1878 р. Кракiвське передмiстя Варшави. Галантерейним магазином Я.
Минцель i син керує прикажчик Игнаций Жецкий — самотнiй,
буркотливий, кристально чесний старий, сорок рокiв проработавший у
фiрмi; вiн затятий бонапартист, в 1848-1849 р. боровся за волю Угорщини
й дотепер вiрний героïчним iдеалам своєï юностi; i ще
вiн обожнює друга свого й хазяïна Станiслава Вокульского,
якого знав ще хлопчиськом
Вокульский служив половим у трактирi, а по ночах сидiв над книгами; усе
потiшалися над ним, але вiн все-таки надiйшов в унiверситет, однак за
участь у нацiонально-визвольнiй боротьбi був засланий пiд Iркутськ,
знову зайнявся там фiзикою, повернувся майже сформованим ученим, але у
Варшавi нiхто не брав його на роботу, i, щоб не вмерти з голоду, вiн
женився на жагуче закоханiй у нього Малгожате Минцель, лiтнiй, але
привабливiй удовi хазяïна магазина. Не бажаючи, щоб його
обвинувачували в тiм, що вiн даром ïсть женин хлiб, Вокульский з
головою йде в торгiвлю — i магазин потроює свiй зворот.
Колишнi друзi нехтують Вокульского за те, що вiн багатiє, забувши
про героïчнi iдеали своєï молодостi. Але через чотири
роки Малгожата вмирає, i сорокапятилетний Вокульский, закинувши
магазин, знову сiдає за книги
Вiн став би незабаром бiльшим ученим — але, побачивши один раз у
театрi двадцятип'ятилiтню красуню-аристократку Iзабеллу Ленцкую,
закохується до божевiлля й вiдправляється на росiйсько-
турецьку вiйну, де за допомогою росiйського купця Сузина, з яким
подружився ще в Iркутську, збиває величезний стан, щоб жбурнути
його до нiг Iзабелли
Iзабелла ж — висока, струнка дiвчина з попелястими волоссями й
изумительно прекрасними очами — щиро вважає себе богинею, що
зiйшла на землю. Провiвши все життя в штучному свiтi розкiшних
великосвiтських салонiв, мешканцi яких глибоко нехтують усiх, хто не
є аристократом по народженню, Iзабелла з жалем i побоюванням
дивиться на людей з iншого, нижчого миру. Але батько ïï,
гладкий сивовусий пан Томаш Ленцкий, остаточно промотавшись, змушений
залишити європейськi двори, осiсти з дочкою у Варшавi й
мiркує тепер про свою близькiсть до народу. Знатнi друзi
вiдвертаються вiд що розорилися Ленцких, i до безприданницi Iзабеллi
сватаються однi богатие старi. Втiм, вона нiколи в життi нiкого не
любила… Дiвчина тужить за великосвiтським життям, але
починає нехтувати мешканцiв вiталень: як могли цi люди
вiдвернутися вiд ïï, такий прекраснi й витонченоï, через
якiсь грошi!
Вокульский збирається створити Суспiльство по торгiвлi зi Сходом.
Прагнучи наблизитися до Iзабелли, вiн кличе Ленцкого в компаньйони: у
такий спосiб старий швидко розбагатiє. Той, нехтуючи торгаша
Вокульского, готовий без зазору совiстi використати його. А Вокульский
таємно скуповує векселя пана Томаша й зачаровує його
сестру-графиню, тiтку Iзабелли, щедрими пожертвуваннями на бедних
(графиня натхненно займається добродiйнiстю). Але Iзабелла
нехтує й боïться цiєï величезноï сильноï
людини iз червоними, вiдмороженими в Сибiру руками
А Вокульский думає про польську аристократiю — застиглiй
кастi, що власною омертвiлiстю сковує всякий рух, що йде знизу.
Вiн i Iзабелла — iстоти рiзноï породи. I все-таки вiн не може
вiдмовитися вiд улюбленоï! Душу його, знiвечена болем, раптом
розорюється — i вiн бачить страждання тисяч бiднякiв. Але як
допомогти ïм всiм?!
Графиня запрошує Вокульского до себе. У ïï особняку той
боïться й губиться, а знатнi ледарi iз презирством дивляться на
торгаша. Але незабаром до Вокульскому пiдсаджується князь. Як
щирий небожитель, вiн доброзичливо дивиться на простих людей,
уболiває про долю нещасноï батькiвщини — але не зробив
за все своє життя нiчого корисного. Зараз князь, зовсiм не
розбираючись у комерцiï, хоче ввiйти разом з iншими аристократами в
Суспiльство по торгiвлi з Росiєю. Вони будуть дiставати прибуток
— i нiхто не скаже, що знати сидить сложа руки. Бачачи, як
люб'язний князь iз Вокульским, гостi графинi вирiшують: у цьому купцi
щось є! Тепер вони дивляться на нього зi сторожким замилуванням,
як на прекрасного дикого звiра Вокульский же думає тiльки про
Iзабеллу. Прагнучи ввiйти в ïï коло, воно знiмає
розкiшну квартиру, купує екiпаж i коней, цурається купцiв,
якi простити йому цього не можуть. Одночасно вiн допомагає
декiльком бiднякам устати на ноги, а незабаром вiдкриває новий
розкiшний магазин. Всi фабриканти й купцi кричать, що Вокульский не
патрiот. Продаючи дешевi росiяни товари, вiн гробить вiтчизняну
промисловiсть! Але сам вiн уважає, що постачати покупцiв
недорогими добротними речами й зруйнувати тим монополiю жадiбних
фабрикантiв (до речi, в основному — нiмцiв) — справа цiлком
патрiотичне
У Вокульском сполучаються два чоловiки: романтик епохи 1850-х рокiв i
позитивiст 1870-х. Такi, як вiн, або всi пiдкоряють собi, або,
натрапивши на непереборну перешкоду, розбивають собi голову, —
говорить мудрий доктор Шуман.
Вокульский рве векселя Ленцких, сподiваючись, що улюблена коли-небудь
оцiнить його шляхетнiсть. Щоб допомогти Iзабеллi, вiн таємно
купує за дев'яносто тисяч приналежнiй ïï сiм'ï
потворний i запущений дохiдний будинок, цiна якому — тисяч
шiстдесят. Адвокат-посередник обурен цiєю дурiстю: безприданниця-
iзабелла може вийти за купця Вокульского, але Iзабелла iз грiшми —
нiколи! Однак Вокульский коштує на своєму: не може вiн,
полюючи за Iзабеллою, заганяти ïï в кут!
Незабаром Вокульский викликає на дуель барона Кшешовского, що
образив Iзабеллу. Ощасливлений ïï ласкавою посмiшкою,
Вокульский твердо вирiшує кинути труп негiдника до нiг красунi.
Втiм, справа кiнчається лише вибитим зубом барона… Бачачи
шаленостi Вокульского, всi навколо пiдозрюють, що вiн затiяв якусь
грандiозну спекуляцiю. Вокульский обурюється: з дитинства жив вiн,
як птах у клiтцi, а зараз, коли нарештi розправив крила, усi гогочуть на
нього, як домашнi гусаки на вгору дикого побратима, що
злiтає…
А Iзабелла, побачивши, як навколо Вокульского в'ються аристократи,
зауважує нарештi, який вiн неабияка людина. Його любов лестить
ïй. Вiн мiг би навiть стати ïï чоловiком… З людьми
трапляються найстрашнiшi нещастя… Але, коханим — нiколи!
Напередоднi дуелi Iзабелла заливається слiзьми, жалуючи свого
вiрного раба, але розумiючи, що Всевишнiй не може залишити в живих
людину, що образила панну Ленцкую своєю допомогою. Втiм, незабаром
красуня вже марить про те, як цей мiльйонер, що любить ïï
iдеальною любов'ю, знайде ïй гiдного чоловiка, а потiм, через
багато рокiв, застрелиться на ïï могилi… I, зустрiвшись
iз Вокульским, Iзабелла дивиться на нього з такою нiжнiстю, що той,
втративши розум вiд щастя, благає улюблену дозволити йому бути
ïï рабом. Уникай самок iншоï породи — звучить у
нього у вухах голос мудрого доктора Шумана. Адже Вокульский i впрямь не
може заборонити Iзабеллi полюбити того, хто ïй пiд стать, —
повага до свободи особи у Вокульском так велико, що перед ним
упокорюється навiть його божевiлля
У Польщу вертається через границю веселий, стрункий, смаглявий,
ледве плiшивий джиґун i ледар Казек Старский. Тiтка Iзабелли
вважає, що це прекрасна партiя для дiвчини. Зрячи Iзабелла
вiдмовила йому пари рокiв тому. Вiн, звичайно, промотав свiй стан i весь
у боргах… Але йому дещо залишить хресна…
Незабаром Старский, що помiтно перекручує польське мовлення,
є до Iзабелли — i та приймає його нахабнуватi
залицяння. Побачивши це, ображений i вражений Вокульский холодно
прощається i ïде в Париж. Скажiть на милiсть — купець,
а так уразливий! — дивується Ленцкий, що вже встиг випросити
у Вокульского чимало грошей у рахунок майбутнiх прибуткiв.
Провiвши Вокульского, старий Шуман паплюжить сучасну цивiлiзацiю, що
споруджує стiльки бар'єрiв мiж чоловiком i жiнкою. А Жецкий,
переживаючи за Вокульского, починає пiдозрювати, що той —
жертва суспiльноï несправедливостi. Все життя болiсно карабкался
вiн нагору — i скiльки корисного зробив би, якби йому не заважали!
У Парижi дорогого Станiслава Петровича радiсно зустрiчає
русобородий велетень Сузин. Вокульский допомагає йому укласти
трохи дуже вигiдних угод, вiд яких i сам одержує чималий вiдсоток,
i бродить по Парижевi, роздумуючи про своє життя. Завжди прагнув
вiн до недосяжного… До Вокульскому приходить професор Гейст, що
шукає грошей на своï дослiдження. Його вважають безумцем, вiн
же затверджує, що от-от одержить метал легше повiтря й змiнить
увесь свiт. Вокульский радується: от справа, якому варто
присвятити життя! Так що ж вибрати: працю й славу — або любов, що
спалює вщент? Отут приходить лист вiд покровительствующей
Вокульскому староï аристократки Заславской, що любила колись його
дядька. Зараз найдобрiша бабуся повiдомляє, що Iзабелла, почувши
iм'я Вокульского, почервонiла… I Вокульский мчиться в Польщу, у
маєток Заславской. Тут Вокульский зустрiчає молодого
симпатичного винахiдника Охоцкого, яким щиро захоплюється. Серце
цього юнака вiддано науцi, жiнок же вiн уважає лише перешкодою в
роботi. Ще в Заславеке гостюють молода вдова, красуня Вонсовская, нудьги
заради меняющая шанувальникiв, як рукавички, i хрещеник господарки
Старский, що волочиться за всiма жiнками пiдряд. Справи його поганi:
хресна роздумала заповiсти йому садибу, багачка Вонсовская не
бажає виходити за нього замiж, а вiн зовсiм промотався й,
роздумавши женитися на Iзабеллi, шукає заможну чоловiковi
Вонсовской подобається Вокульский, але звабити його ïй не
вдається, i вона сердито заявляє, що все чоловiка негiдники:
спочатку змушують чистих дiвчин стати холодними кокетками, а потiм
нехтують ïх за це…
Заславская, знаючи про почуття Вокульского, запрошує в Заславек
Iзабеллу. Ту покинув навiть один зi старих наречених, що закохався в юну
родичку Заславской. Iзабелла вражена: виходить, ïï можна
кинути заради iншоï жiнки?! Ґрунт iде в красунi з-пiд нiг, i
Iзабелла починає подумувати про шлюб з Вокульским. Вiн же
благає визнати за ним людськi права й судити про нього по вчинках,
а не по титулах. Сила й праця — от єдинi привiлеï в
цьому свiтi. У руïн Заславского замка Вокульский падає перед
Iзабеллою на колiна, i вона не вiдкидає його. Щасливий Вокульский
готовий умерти, благословляючи улюблену
Стараннями Жецкого Вокульский, повернувшись у Варшаву, починає
захаживать до добрiй i чарiвноï Элене Ставской; тiєï
кинув чоловiк, i тепер вона дає уроки, мiстячи бабусю мати й
маленька чарiвна дочка. Змучений любов'ю до Iзабелли, Вокульский
знаходить у суспiльствi Элени цiлющий спокiй. Вона ж давно вiддала
Вокульскому своє серце. Ну чому вiн закохався в Iзабеллу, а не в
Элену, журиться старий Жецкий, сам ангела доброти, що боготворить,
Ставскую. А Вокульский, щоб не вiджахнути Iзабеллу, продає свiй
магазин. Жецкий у розпачi. Iзабелла ж, удосталь змусивши Вокульского
поревновать, захоплюється його слiпотою й лагiднiстю — i
погоджується вийти за нього замiж. Його любов перетворюється
в екстаз. Не в силах нi на день розстатися з Iзабеллою, Вокульский не
ïде навiть на похорони Заславской.
Зате незабаром Ленцкие й Вокульский вiдправляються в Кракiв, прихопивши
iз собою Старского. Уважаючи, що Вокульский не знає англiйського,
Iзабелла й Старский бовтають на цiй мовi, iз презирством озиваючись про
Вокульском. Старский нагло доглядає за Iзабеллою, затверджуючи, що
його цинiзм жiнкам подобається куди бiльше, нiж преклонiння таких
чоловiкiв, як Вокульский. Вражений Вокульский на першiй же станцiï
вискакує з вагона й кидається пiд поïзд. Але стрiлочник
— один з облагодiяних Вокульским бiднякiв — рятує
його. У ту хвилину, коли, здавалося, усi зрадили Вокульского, з ним
залишилися земля, проста людина й Бог
Повернувшись у Варшаву, Вокульский упадає в глибоку апатiю й
зовсiм вiдходить вiд справ. Надiрвався вiд жадiбностi, — говорять
купцi. Жецкий благає його женитися на панi Ставской, але хiба
Вокульский, ставши духовною руïною, здатний дати ïй щастя?
Незабаром вiн розумiє, що нерозумно гнiватися на Iзабеллу й
Старского: вони — природне породження свого середовища. Життя ж
Вокульского тепер безцiльне й порожня. Вiн усе ще любить Iзабеллу
— але не повернеться до неï! Ображене людське
достоïнство — це не жарт!
Незабаром Вокульский ïде — неведомо куди й, можливо,
назавжди. Старому Жецкому не хочеться бiльше жити: мир стає усе
гiрше й подлее… Панi Ставская виходить замiж за гарненького й
спритного комерсанта, що били прикажчика Вокульского. А Iзабелла завела
нового шанувальника, щоб ïздити з ним до Заславскому замка й тужити
там по Вокульскому. Але шанувальниковi це швидко набридло, i вiн
неï кинув, а старий багатий наречений розiрвав заручини й вiдбув у
Литву. Iзабелла закотила iстерику, а пан Ленцкий вiд прикростi вмер. I
адже вона — непогана людина, просто ïй зовсiм нема чого
робити, от флiрт i став змiстом ïï iснування, —
зауважує Охоцкий. — А Вокульский — з породи людей, якi
рвуться до великим цiлям i грандiознiй працi. Саме такi безумцi й
створили цивiлiзацiю.
Нотарiус оголошує дарчу Вокульского: 140 тисяч — Охоцкому,
25 — Жецкому й 20 — маленькiй дочцi панi Ставской. Iнше
— бедним, фактично це заповiт
А потiм до Жецкого доходять слухи, що Вокульский пiдiрвав Заславский
замок, у стiн якого пояснювався Iзабеллi в любовi. Шуман уважає,
що сам Вокульский загинув пiд уламками: нинiшнiй мир не для романтикiв.
Жецкий смiється: Вокульский просто смiв замок з особи землi, як
iншi змiтають iз полки любовнi сувенiри. До речi, говорять, що Iзабелла
йде в монастир. Буде, видимо, кокетувати з Господом Богом
Незабаром вражений Жецкий довiдається, що в магазинi йому не
довiряють: не в силах розстатися з фiрмою, який вiн вiддали все життя,
старий працює тепер безкоштовно, а це пiдозрiло. I останнiй
романтик Жецкий умирає. Натхненний винахiдник Охоцкий назавжди
ïде за кордон. Хто ж залишиться? — вопрошает Шуман. Ми!
— дружно вiдповiдають шахраюватi комерсанти
Е. В. Максимова
