Переказ повести Пiти й не повернутися — глава Похiд

Один раз до нього в хату постукалися шестеро збройних людей. Серед них
був його знайомий iз НКВД. Вони й зманили Антона в партизанський загiн,
розповiвши про знайомих. Тепер Антон згадував про мирне життя, як про
незбутнє щастя. Вiйнi не видно кiнця. Може, його вб'ють, добре,
якщо поховають по-людському. Побачивши Зоську, вiн окликнув дiвчину.
Антон роздiлив iз Зоськой отриманi вiд молодки хлiб i сало й з насолодою
з'ïв свiй шматок. Зоська увесь час турбувалася за Голубина,
умовляла його повернутися, але вiн намiрився проводити ïï за
Нiман
Антон розповiв, що зустрiв селян, що приïхали за сосною для
лагодження хати. Зоська розсердилася: таких багато, хто хоче вiдсидiтися
за чужими спинами, сподiваючись пережити вiйну. Вони вийшли до дороги,
але вдень отут було небезпечно. Антон повернув у лiс i пiшов уздовж
опушки. Незабаром по дорозi проïхали нiмцi, Зоська зрадiла
передбачливостi Антона. Однак вони незабаром упустили битий шлях, тому
що вiдтiля не чулося шуму. Антон пiшов повiльнiше, Зоська, сподiваючись
на Голубина, не думала про дорогу, вона знову вся промокла. Лiс
скiнчився. По рельєфi мiсцевостi вiдчувалося наближення рiки.
Зоська зрадiла, що вийшли точно в покладене мiсце. Кiлька разiв у
дитинствi вона бачила Нiман улiтку, що обмiлiв, не виробляючого сильного
враження. Тепер же вид рiки перетворив повнiстю: вона пролунала вiд
достатку води, стрiмкий i потужний плин таïло в собi лиховiсну
силу. По рiцi йшло кришиво льоду. Здавалося, береги шанобливо
розступилися, пропускаючи рiку до моря. Пройшовши кiлометра два по
березi, вони добралися до умовноï переправи, по яру стелився димок.
Назустрiч ïм кинулася метушлива й злiсна собачка
З яру вийшов Петряков, лiтнiй неголений мужик. Вiн заспокоïв
собачку й запросив пришедших у землянку. Зоська й Петряков обмiнялися
паролем i вiдкликанням i, пригнувшись, влiзли в крихiтне примiщення,
вирубане в овражьем схилi. Замiсть вiкна у верхню частину дверей був
вставлений осколок скла, стояв тапчан i добре розпечена пекти. Петряков
запросив вошедших ближче до грубки, поки Бормоту-хин прижене човен. Вiн
розповiв, що вчора перевозили з тiєï сторони розвiдникiв, що
вертаються: двоє живих, один — у ряднинцi. Зоське була
неприємна цей розмова. Так, iшла вiйна й людей убивали сотнями,
але згадування про вбитого розвiдника боляче торкнулося душу. Вона
найбiльше боялася одержати кулю в живiт, хоча бути пораненоï в
голову або в груди нiтрохи не краще. Зоська запитала Петрякова, чому вiн
кашляє, напевно, застудився? Мужик поморщився, йому вже бiльше
нiчого не допоможе — сухота. Зоська змiшалася, вона не знала, що в
таких випадках говорять, i чи варто утiшати? Нарештi з'явився
Бормотухин, на вид пiдлiток. Вiн поскаржився на сильний вiтер на рiцi,
присунувся кпечке.
Зоська злякалася, як же вони зможуть перебратися через Нiман у таку
погоду? Небагато погрiвшись, пiдлiток покликав Зоську й Антона до
переправи. На порозi дiвчина оглянулася, побажавши Петрякову видужання.
Антон першим увiйшов у човен, допомiг Зоське. Дiвчина сидiла на
поперечцi, обома руками вцепившись у мокрi борти човна. Суденце
загрозливо кренилося, коли крижини вдарялися об борти, але на дно не
йшло й навiть не черпало воду. Бормотухин упевнено орудував веслом, те
гребучи, те вiдштовхуючи великi крижини. На iншому березi Зоська ледь
вiдсапалася, але Бормотухин заспокоïв: Хиба отут страшно? Вiн
указав безпечний напрямок на дрэва (дерева), показав, де по дорозi назад
шукати човен. Подякувавши перевiзника, Антон i Зоська рушили далi.
Нiман залишився за. Швидко смеркло, i знову пiшов снiг, пiдсилився
вiтер. Його пориви люто налiтали, начебто намагалися зiрвати одяг. Антон
запитав, коли Зоське потрiбно бути в Скиделе. Вона вiдповiла, що
сьогоднi вночi. Вони нiяк не встигали в строк: iти було ще кiлометрiв
шiстнадцять, що по такiй погодi й без дороги — майже неможливо.
Зоська рвалася в Скидель, звичайно, там була ïï мати. Але не
менше дiвчини туди ж прагнув Антон. З деяких пор у Скиделе оселився його
стародавнiй дружок Жорка Копицкий. Але як вiн прийме Антона, люди
мiняються, а отут вiйна. У свiй час Антон допомiг Копицкому влаштуватися
в спецгруппу, формовану для перекидання в далекий тил до нiмцiв. А потiм
шляхи ïх розiйшлися У тiм, що його нинiшнiй шлях так вдало збiгся
iз завданням Зоськи, Антон схильний був бачити щасливий знак
своєï вiйськовоï долi. Його турбувала переправа через
Нiман, але вона пройшла гладко — Зоська змовчала. Голубин був
упевнений, що злагодить iз цiєю розвiдницею. Ще жодна дiвка, на
яку вiн кидав око, не увертивалась вiд нього. Тепер Зоська стала йому
необхiдноï до крайностi, i Антон сподiвався, якщо
постарається, все задумане ïм здiйсниться. Тiльки б не пiдвiв
Копицкий.
Зрозумiвши, що до Скиделя сьогоднi не дiйти, Антон став подумувати про
нiчлiг. Вiтер поступово мiняв напрямок i тепер дул iз заходу. Це обiцяло
змiну погоди, помiтно потеплiшало, пiд ногами хлюпотiло. Весь день Антон
мав намiр поговорити iз Зоськой, щоб сказати ïй про самому
головний, заради чого вiн виявився поруч iз нею, але нiяк не мiг вибрати
пiдходящого моменту. Вiн знав цей район непогано: улiтку тут уже бував i
мiг ще довго йти, а Зоська утомилася. Вони перебiгли пустельну дорогу й
виявилися на оранцi. Ледь пересуваючи ноги, Зоська брела позаду.
Удалинi замаячiв хутiр, але на ньому виявилися полiцаï, що
влаштували вечiрку з гармошкою. Вiдiйшовши вiд хутора, Антон iшов
швидко, не пристосовуючись до кроку дiвчини, — вiн знав, куди
йде..Забутий Богом хутiрець зустрiв ïхньою тишею. Антон перебрався
через огорожу й допомiг Зоське. Вони ввiйшли в темнi сiни, а потiм у
хату, серед якоï стояла труна, кiлька жiнок сидiли довкола нього.
Антон сторопiв, стягнув з голови мокру шапку. Одна з жiнок устала,
пiрнувши безшумно в темряву, i негайно повернулася, подаючи ïм хлiб
i картоплю в мундирi: От, не обессудьте на лишенько… Не обессудьте
на лишенько… Антон i Зоська знову вийшли в нiч i вогкiсть.
Здавалося, Антон розгубився, не знаючи, куди йти
Довго, майже наослiп, iшли по голiй рiвнинi поля. Зоська вся промокла,
вона не могла забути картину цього жiночого похорону. Але якось треба
було стряхнути iз себе обтяжуючий настрiй: У неï важке, на кiлька
днiв розписане завдання. Треба побувати в Скиделе, на двох хуторах,
з'ïздити в Гродно, може бути, удасться побачити мамусю. Ще треба
багато чого встигнути в життi, навiщо думати про похорони? Наздогнавши
Антона, Зоська довiдалася, що вони сильно вiдхилилися вiд маршруту й
вийшли до рiки Котра. Голубин сказав, що в Скидель можуть потрапити
тiльки до ранку, але Зоське треба пройти вночi, щоб ïï нiхто
не довiдався. Антон зорiєнтувався й пiшов, забираючи вправо. Через
чверть години вони пiдiйшли до напiвзруйнованоï обори (примiщенню
для худоби), у кутi якоï була вiдгороджена кубова зi
збереженоï печуркой, на якiй колись розiгрiвали корм i воду для
худоби, пiдiгрiвали примiщення. Антон розтопив грубку
Потеплiшало, Голубин розвiсив свiй кожушок i куртку Зоськи. Вона зняла
мокрi чоботи й панчохи, села на вже висохлий кожушок Антона. Вони
перекусили хлiбом i картоплею. За спомин душi тiєï бабусi,
— невесело пожартував Антон. Вiн запитав Зоську, чи знає
ïï матiр, що дочка так близько? Дiвчина вiдповiла, що мати,
напевно, ïï поховала,- iз са — мий весни не бачилися.
Голубин заперечив, -люди могли бачити Зоську й передати матерi. Антон ще
раз повторив, що заради Зоськи пiшов на самоволку, тому що полюбив.
Ïй нiхто ще не визнавався в любовi, було страшнувато й
приємно. Знаєш, я теж, — тихо сказала вона. —
Гарний ти. Антон став неï цiлувати, Зоська намагалася ухилитися,
але хлопець мiцно тримав ïï у своïх обiймах. Ïï
ж сила й воля пропали, пiшовши все в страх i тепле блаженство його
обiймiв. Вона лише почувала, що так не треба, що вони надходять погано,
затуманеним свiдомiстю вона майже чiтко розумiла, що гине, але в цiй
загибелi була якась радiсть, а головне, була свiдомiсть, що гинула вона
разом з ним. Прокинулася вона раптом вiд тривожного поштовху зсередини
й, боячись пошевельнуться, розкрила око
Уже наступив свiтанок, грубка згасла, i в примiщеннi похолодало. Зоське
потрiбно був час, щоб зiбратися з думками. Почувати каяття совiстi було
вже пiзно, помiзкувавши, вона утiшилася єдиноï в ïï
положеннi думкою: з кожною дiвчиною це повинне коли-небудь, трапитися.
Може, якось iнакше, гарнiше, але тепер — вiйна. Ïй iшов
дев'ятнадцятий рiк, чого доброго, недовго зостаритися в дiвках або, що
ще гiрше, загинути, нiколи не довiдавшись нi любовi, нi чоловiка. Про
Антона Зоська подумала: вiн славний, видний iз себе чоловiк, смiливий i
не бешкетник, а в тiм, що вiдбулося мiж ними, напевно, бiльша частка
провини падає й на неï теж. Ïй здавалося, вона буде
почувати незручнiсть перед Голубиним, коли вони виберуться з темноï
обори, Зоська зрозумiла, що з Антоном вона готова хоч на край свiтла,
особливо тепер, пiсля цiєï дороги й цього нiчлiгу воборе.