Переказ фiнальноï сцени драми А. Н. Островського Гроза

Така собитийная канва добутку, за допомогою якоï автор розкриває перед нами целую галерею людських типiв. Тут i купцi — самодури, И почеснi матерi сiмейств — охоронницi мiсцевих вдач, i мандрiвницi — прочанки, що розповiдають небилицi, користуючись темрявою й неосвiченiстю народу, i доморослi вченi — прожектери. Однак при всiй розмаïтостi типiв виявляється неважким помiтити, що всi вони як би розпадаються на два табори, якi умовно можна було б назвати: темне царство i жертви темного царства.
Темне царство становлять люди, у чиïх руках зосереджена влада, тi, хто може впливати на суспiльну думку в мiстi Калинове. У першу чергу це Марфа Iгнатiïвна Кабанова, що у мiстi поважають, уважають зразком чесноти й охоронницею традицiй. Ханжа, — говорить про Кабановой Кулигин, — жебракiв обдiляє, а домашнiх заïла зовсiм… I дiйсно, поводження Марфи Iгнатiïвни на людях багато в чому вiдрiзняється вiд ïï поводження будинку, у побутi. Вся сiм'я живе в страху перед нею. Тихiн, зовсiм подавлений владою матерi, живе одним тiльки нехитрим бажанням — вирватися, нехай i ненадовго, з будинку, вiдчути себе вiльною людиною. Сестра Тихона, Варвара, також випробовує на собi всi тяготи сiмейноï обстановки. Однак, у вiдмiнностi вiд Тихона, вона має бiльше твердий характер i в неï вистачає зухвалостi, нехай таємно, не пiдкорятися матюкай
Остання сцена драми є кульмiнацiєю добутку, у якiй протистояння мiж представниками темного царства i його жертвами максимально загострено. Не багатства, що мають нi, нi високого соцiального статусу жертви насмiлюються кинути виклик нелюдським порядкам, що панує в мiстi,
Дiя починається тим, що додому вертається Тихiн i довiдається про зраду дружини. Вiн, як сам зiзнається Кулигину, готовий простити Катерину, але одночасно розумiє, що мати не дозволить йому цього зробити. Волi протистояти Кабановой у Тихона немає. I хоча вiн побив Катерину, йому неï шкода.
Далi стає вiдомо, що Катерина пропала з будинку. Вона з'являється на березi Волги, говорить, що не має сил так жити далi, i кидається у воду з обриву. Ïï намагаються врятувати, але безуспiшно.
Смерть Катерини, що полюбила так, як можуть любити тiльки дуже сильнi натури, наприкiнцi драми закономiрна — для неï немає iншого виходу. Життя за законами темного царства для неï гiрше смертi, смертi душi страшнее загибелi тiлесноï. Ïй не потрiбна таке життя, i вона предпочитает з нею розстатися. Протистояння мiж представниками темного царства i його жертвами досягає найвищоï крапки саме в останнiй сценi, над тiлом мертвоï Катерини. Кулигин, що ранiше волiв не зв'язуватися нi з Диким, нi з Кабанихой, кидає в особу останньоï: Тiло ïï тут, …а душу тепер не ваша: вона тепер перед судiєю, що милосерднее вас! Тихiн, зовсiм забитий i задавлений владною матiр'ю, також пiднiмає голос протесту: Маменька, ви неï погубили. Однак Кабанова швидко придушує бунт, обiцяючи синовi поговорити з ним будинку
Протест Катерини не мiг бути дiючим, тому що голос ïï був самотнiй i нiхто з оточення героïнi, з тих, кого також можна вiднести до жертв темного царства, був не в силах не тiльки ïï пiдтримати, але навiть зрозумiти до кiнця. Протест виявився саморуйнiвним, але вiн був i є свiдчення вiльного вибору особистостi, що не бажає миритися iз законами, що нав'язують ïй суспiльством, зi святенницькою мораллю й сiрiстю повсякденного побуту
Отже, в останнiй сценi драми з особою силою вiдбилося протистояння мiж представниками темного царства i його жертвами. Обвинувачення, якi кидають Кулигин i Тихiн в особу тим, хто править бал у мiстi Калинове, показують зрушення, що намiтилося в суспiльствi, що народжується бажання молодих людей жити у вiдповiдностi зi своєю совiстю, а не зi святенницькою, лицемiрною мораллю батькiв. Не зрячи в скупiй авторськiй ремарцi останньоï дiï п'єси “Гроза” написано: “Декорацiя першоï дiï. Сутiнки”. Сутiнковий мир пред'явлений нам талановитим драматургом, мир, у якому “гроза” не здатна розвiяти морок iнакше, чим на побутовому рiвнi. I смерть Катерини, незважаючи на всi старання автора додати ïй об'ємнiсть символу, трагедийна, але не драматична. Катерину погубили ïï власнi поняття про добро й зло, ïï мрiï про полiт залишилися мрiями, вона не змогла вирватися iз сутiнковоï реальностi того часу. А жаль…
Катерина Кабанова романтична неприборканим прагненням до краси, до волi людських проявiв, органiчною ненавистю до сваволi й насильства. Це вона говорить: “Отчого люди не лiтають? . Менi iнодi здається, що я птах. Коли коштуєш на горi, так тебе й тягне летiти. От так би розбiглася, пiдняла руки й полетiла. Спробувати нешто тепер?”
Ïй, що рветься до незвичайного, i сни сняться чудеснi: “Або храми золотi, або сади якiсь незвичайнi, i всi спiвають невидимi голоси, i кипарисом пахне, i гори, i дерева начебто не такi, як звичайно, а як на образах пишуться. А те начебто я лiтаю, так i лiтаю по повiтрю”…
Рiзко розходити з морально-побутовими поданнями мiщансько-купецького середовища, не бажаючи жити з нелюбимим i не шановним нею чоловiком, не упокорюючись перед самодурною свекрухою, вона мiркує: “Куди тепер? Додому йти? Нi, менi що додому, що в могилу — однаково. Так, що додому, що в могилу!., що в могилу! У могилi краще… А про життя й думати; не хочеться. Знову жити? Нi, нi, не треба… недобре! I люди менi противнi, i будинок менi противний, i стiни противнi!”
Перед Катериной було тiльки два шляхи — неволя й могила. Ïï ненависть до деспотизму й любов до волi надзвичайно сильний, ïï стихiйний протест проти всього, що гнiтить людську особистiсть, настiльки дiючий, що вона предпочитает неволi смерть. У той час у своєму середовищi Катерина могла знайти звiльнення лише в смертi. Н. А. Добролюбов пише: “Смутно, гiрко таке звiльнення; але що ж робити, коли iншого виходу немає?”
Уражений смертю Катерини, проти Кабанихи пiднiмає свiй голос навiть слабохарактерний, найтихiший Тихiн. Переборюючи свою покiрнiсть, вiн несамовито кричить: “Маменька, ви неï погубили! Ви, ви, ви…”
На жаль, протест Катерини, ïï загибель виявилися даремними. Жалюгiдний бунт Тихона буде незабаром подавлений, це ясно, не зрячи Кабаниха обiцяє розiбратися з ним будинку. Борис, властиво, i сам просив у Бога швидкоï смертi для Катерини — жалюгiдна iстота, неварта такоï високоï любовi, раб дядька, щоденностi, сутiнкового миру. Кулигин, при всiх своïх учених знаннях, теж не борець, всi, на що вiн здатний, сарказм: “Тiло ïï тут, а душу тепер не ваша, вона перед судiєю, що милосерднее вас!”
…Декорацiя першоï дiï. Сутiнки