Переказ другоï частини Герой Нашого Часу. Князiвна Мерi
Закiнчення журналу Печорина. Князiвна Мерi. Перед нами -щоденникПечорина, у якому позначаються днi запису. 11 травня Печорин робить
запис про свiй приïзд у Пятигорск. Знайшовши квартиру, вiн
направився до джерела. По дорозi його окликнув знайомий, з яким вiн
колись служив. Це був юнкер Грушницкий. Печорин побачив його таким: Вiн
тiльки рiк у службi, носить, по особливому родi франтiвства, товсту
солдатську шинель. У нього георгiïвський солдатський хрестик. Вiн
добре складний, смаглявий i чорноволосий; йому на вид можна дати
двадцять п'ять рокiв, хоча йому навряд чи двадцять один рiк
Вiн закидає голову назад, коли говорить, i поминутно крутить
вуси лiвою рукою, тому що правою опирається на милицю. Говорить
вiн незабаром i по-чудернацьки: вiн з тих людей, якi на всi випадки
життя мають готовi пишнi фрази, яких просто прекрасне не торкає i
якi важливо драпiруються в незвичайнi почуття, пiднесенi страстi й
винятковi страждання. Робити ефект — ïхня насолода.
Грушницкий розповiдає Печорину про людей, що становлять
пятигорскую публiку на водах — водяне суспiльство,- i
називає самими цiкавими iз всiх княгиню Литовську i ïï
дочка Мерi. Щоб привернути увагу дiвчини, Грушницкий роняє
склянку, з якого пив цiлющу воду. Бачачи, що через хвору ногу вiн не
може пiдняти склянку, Мерь допомагає йому. Грушницкий щасливо
впевнений, що Мерi робить йому знаки уваги, Пенорин разуверяет приятеля,
йому неприємно, що вiдрiзнили не його, а iншого
Через два днi Печорин зустрiчається з доктором Вернером, цiкавою й
розумною людиною, однак надзвичайно некрасивим: вiн був малий ростом, i
худий. I слабшав, як дитина; одна нога була в нього коротше iншоï,
як у Байрона; у порiвняннi з тулубом голова його здавалася величезна:
вiн стриг волосся пiд гребiнку… Його маленькi чорнi очi, завжди
неспокiйнi, намагалися проникнути у вашi думки. У його одязi помiтнi
були смак i охайнiсть; його сухорлявi, жилавi й маленькi руки
красувалися в ясно-жовтих рукавичках. Його сюртук, краватка й жилет були
постiйно чорних кольорiв. Хоча, по власних словах Печорина, вiн не вмiв
дружити, з Вернером вони стали приятелями. У розмовi iз проникливим
Вернером з'ясувалося, що доктор прекрасно розумiє намiри Печорина,
що зiбрався розвiяти нудьгу на водах розiгруванням комедiï.
Виявилося, що князiвна, заiнтригована зовнiшнiстю Грушницкого, вирiшила,
що вiн розжалуваний за дуель, а княгиня згадала особу Печорина, якого
вона зустрiчала в Петербурзi. Вернер докладно розповiв Печорину про
обидвi дамах, про хвороби й характер матерi, про звички й прихильностi
дочки. Вiн згадав також, що нинi в Литовських бачив ïхню родичку,
по описi ïï зовнiшностi Печорин угадав у нiй ту, любов до
якоï за старих часiв займала його серце
Увечерi на бульварi Печорин знову бачить Мерi. Навколо ïï й
матерi вертиться молодь, але Печорин, розважаючи знайомих йому офiцерiв,
поступово збирає всiх навколо себе. Мерi стає нудно, i
Печорин припускає, що завтра ж Грушницкий, що не зводить iз
дiвчини око, буде шукати способу з нею познайомитися
Наступний запис зроблений 16 травня. Печорин вiдзначає, що
викликав ненависть Мерi, що його хитромудре поводження, коли вiн робить
вигляд, що не зауважує ïï й усiляко перешкоджає
ïй — наприклад, на ïï очах перекуповує килим,
що сподобався ïй,,- приносить своï плоди. Мерi стає усе
ласковее iз Грушницким, що тiльки й мрiє скорiше надягти еполети.
Печорин вiдговорює приятеля, пояснюючи йому, що в солдатськiй
шинелi вiн загадковий i привабливий для князiвни, але Грушницкий нiчого
не хоче розумiти. Печорин назидательно пояснює Грушницкому, як
варто поводитися з молоденькою князiвною, що, як i всi росiяни панянки,
любить, щоб неï розважали. Грушницкий схвильований, i Печорин
розумiє, що приятель закоханий — у нього навiть з'явилося
кiльце, на якому було вигравiруване iм'я князiвни й дата ïхнього
знайомства. Печорин виношує задуми зробитися повiрником
Грушницкого в його серцевих справах i тодi насолодитися.
Коли ранком Печорин пiзнiше звичайного прийшов до джерела, публiка вже
розiйшлася. На самотi вiн став бродити по алеях i зненацька зштовхнувся
з Вiрою, про приïзд якоï говорив йому Вернер. Вiра здригнулася
з появою Печорина. Вiн довiдався, що вона знову замужем, що чоловiк
ïï, родич Литовських, багате й це замiжжя потрiбно було Вiрi
заради благополуччя ïï сина. Печорин не став уражати iз
приводу старого, вона його поважає, як батька,- i буде обманювати,
як чоловiка… Вiн дав Вiрi слово, що познайомиться з Литовськими,
буде доглядати за Мерь, щоб Вiру нi в чому не можна було запiдозрити З
-за грози Печорин i Вiра ще якийсь час залишалися в гротi, i в душi
Печорина знову пiднялося знайоме почуття: Уж не чи молодiсть зi
своïми доброчинними бурами хоче повернутися до мене знову, або це
тiльки ïï прощальний погляд… Розставшись iз Вiрою,
Печорин повернувся додому, пiдхопився на коня й поïхав у степ:
Немає жiночого погляду, якого б я не забув побачивши кучерявих
гiр, осяяних пiвденним сонцем, побачивши блакитного неба або слухаючи
шуму потоку, що падає зi стрiмчака на стрiмчак.
Завершуючи поïздку, Печорин зненацька натрапив на кавалькадунаïзникiв, поперед яких ïхали Грушницкий i Мерi. Грушницкий
поверх солдатськоï шинелi повiсив шашку й пару пiстолетiв, i в
такiм геройському одяганнi виглядав смiшним. Вiн вiв з дiвчиною серйозна
розмова про небезпеки, якi пiдстерiгають на Кавказi, про порожнє
свiтське суспiльство, що йому чужо, але зненацька виïхав ïм
назустрiч Печорин перешкодив йому. Мерi злякалася, думаючи, що перед нею
черкес, але Печорин зухвало вiдповiв дiвчинi, що вiн не бiльше
небезпечний, чим ïï кавалер, i Грушницкий залишився
незадоволений. Увечерi Печорин зштовхнувся iз Грушницким, що захоплено
розповiв приятелевi про достоïнства Мерi. Печорин, щоб подразнити
Грушницкого, запевнив його, що завтрашнiй вечiр проведе в Литовських i
буде волочитися за князiвною
21 томлячи Печорин записав у журналi, що усе ще не познайомився з
Литовськими. Вiра, що вiн зустрiв у джерела, дорiкнула його в тiм, що
вiн не ходить у єдиний будинок, до Литовських, де вони могли б
вiдкрито зустрiчатися
22 томлячи Печорин описує бал, що вiдбувся в залi Шляхетних
зборiв. Мерi зробила велике враження своïм одягом i вмiнням
триматися. Мiсцевi аристократки не могли простити ïй цього й одна з
них висловила своєму кавалеровi невдоволення. Печорин запросив
Мерi танцювати, i дiвчина ледь приховувала своє торжество. Вони
довго вальсували, Печорин завiв з Мерi розмова про свою недавню
зухвалiсть, за якого вiн вiдразу вибачився. Зненацька в однiй iз групок
мiсцевих чоловiкiв пролунав смiх i шушукання. Один з кавалерiв, досить
весело, спробував запросити Мерi танцювати, але Печорин, прочитавши на
ïï особi неймовiрний переляк, мiцно взяв п'яного за руку й
попросив його вийти, сказавши, що князiвна обiцяла танець йому. Мерi
вдячно подивилася на свого рятiвника й вiдразу розповiла про всiм
матерi. Княгиня Литовська, розшукавши Печорина, подякувала йому,
дорiкнувши, що вони дотепер не знайомi
Бал тривав, Мерi з Печориним знову мали можливiсть поговорити. У цiй
розмовi, як би невзначай, Печорин сказав дiвчинi, що Грушницкий юнкер, i
вона була цим розчарована
Наступного дня, 23 травня, Грушницкий, знайшовши Печорина на бульварi,
кинувся дякувати за допомогу на балi й просив увечерi бути його
помiчником: Грушницкому хотiлося, щоб приятель, бiльше досвiдчений у
тiм, що стосувалося жiнок, зауважував всi, щоб розгадати вiдношення Мерi
до нього, Грушницкому. Печорин провiв вечiр у Литовських, займаючись в
основному Вiрою. Спiв князiвни вiн слухає розсiяно, i по
ïï розчарованому видi розумiє, що мудрування Грушницкого
ïй уже нуднi
Наступний запис Печорина вiд 29 травня присвячений подальшому
виконанню його системи. Вiн розважає Мерь дивними випадками зi
свого життя, i вона усе бiльше байдужiє до Грушницкому,
вiдповiдаючи на його нiжнi слова скептичною посмiшкою. Печорин навмисно
залишає ïх удвох, тiльки-но Грушницкий наближається до
дiвчини. Нарештi Мерi не витримує: Отчого видумаєте, що менi
веселiше iз Грушницким? Я вiдповiдав, що жертвую счастию приятеля
своïм задоволенням.- I моïм,- додала вона. Печорин з роблено
серйозним видом перестає розмовляти з Мерi й вирiшує не
говорити з нею ще кiлька днiв
У записi вiд 3 червня Печорин задає собi питання, навiщо так
завзято домагається любовi молоденькоï дiвчинки, на якiй
нiколи не жениться,- i не знаходить вiдповiдi
Грушницкого зробили в офiцери, i вiн вирiшує скорiше надягти
еполети, сподiваючись цим зробити враження на Мерь. Вернер
вiдговорює його, нагадуючи, що навколо князiвни юрбиться безлiч
офiцерiв. Увечерi, коли суспiльство рушило на прогулянку до провалу,
Печорин прийнявся злословити на рахунок навколишнiх, чим налякав Мерi.
Вона зробила зауваження, а у вiдповiдь Печорин розповiв ïй iсторiю
свого життя: Я зробився моральним калiкою… одна половина душi
моєï не iснувала, вона висохнула, випарувалася, умерла, я
неï вiдрiзав… Мерi була вражена, ïй стало жаль Печорина.
Вона взяла його за руку й уже не вiдпускала ïï. Наступного дня
Печорин бачив Вiру, що змучилася ревнощами. Печорин спробував переконати
ïï, що не любить Мерi, але Вiра була як i ранiше смутна. Тодi
ввечерi в княгинi за столом Печорин розповiв всю драматичну iсторiю
ïхньоï любовi, назвавши дiючих осiб ви -мишленними iменами,
докладно описавши, як любив ïï, як хвилювався, як
захоплювався. Нарештi Вiра пiдсiла до компанiï, стала слухати й,
схоже, простила Печорину його кокетство скняжной.
Ранком 5 червня до Печорину прибiг Грушницкий, поза собою вiд щастя.
Вiн був у новiй формi, чепурився перед дзеркалом, обливався парфумами,
готуючись до балу. Грушницкий побiг зустрiчати Мерi, а Печорин,
навпроти, прийшов на бал пiзнiше всiх. Вiн сховався мiж вартими,
спостерiгаючи за тим, як Мерi неохоче розмовляє iз Грушницким. Той
був у розпачi, благав ïï бути люб'язнiше, розпитував про
причину змiни до нього, але отут пiдiйшов Печорин. Вiн не погодився з
Мерi, що солдатська шинель Грушницкому бiльше до особи, i до
невдоволення Грушницкого, помiтив, що нова форма його молодить. Мерi
танцювала з рiзними кавалерами, Печорину ж дiсталася тiльки мазурка.
Нарештi Печорин зрозумiв, що Грушницкий склав довкола нього змова, у
якому беруть участь скривдженi Печориним на минулому балi офiцери.
Проводжаючи Мерi до карети, Печорин непомiтно для всiх поцiлував
ïï руку. Наступного дня, 6 червня, Печорин записує, що
Вiра виïхала iз чоловiком у Кисловодськ. Вiн нанiс вiзит
Литовським, але князiвна до нього не вийшла, позначившись хворiй
Коли Печорин наконецу бачив Мерi, вона була блiдни звичайного. Вони
говорили про вiдношення Печорина до неï, i вiн просив прощення, що
не вберiг дiвчину вiд того, що вiдбувалося в його душi. Розмовi
Печориним розбудував Мерi до слiз. Коли Печорин повернувся додому, до
нього з'явився Вернер з розпитами, чи правда, що вiн жениться на Мерь.
Печорин з посмiшкою разуверил Вернера, але зрозумiв, що поширюються
слухи про нього й князiвнi й що ця справа рук Грушницкого. Печорин
слiдом за Вiрою переïжджає в Кисловодськ, де часто бачиться
зi своєï колишньоï коханоï. Незабаром сюди ж
приïжджають i Лиговские. На однiй з кiнних прогулянок у Мерi вiд
висоти закружилася голова i ïй стало погано. Печорин, пiдтримуючи
князiвну, обiйнявши за талiю, торкнувся губами ïï щоки.
Князiвна не може зрозумiти його вiдносини до себе. Або ви мене
нехтуєте або дуже любите,- говорить вона Печорину й перша
зiзнається в любовi. Печорин вражає неï своïм
холодом
Грушницкий, отчаявшись повернути собi любов Мерi, пiдбиває
ображених Печориним офiцерiв помститися йому. Грушницкий повинен був
знайти прийменник i викликати Печорина на дуель. Для дуелi вирiшено
зарядити лише один пiстолет. Печорин стає ненавмисним свiдком
цiєï розмови й вирiшує провчити Грушницкого. Мерi,
зустрiчаючи Печорина знову, говорить йому про свою любов i обiцяє,
що вмовить рiдних не перешкоджати ïхньому одруженню. Печорин
пояснює Мерi, що в його душi немає любовi до неï. Вона
просить його залишити ïï одну. Пiзнiше, думаючи про те, що вiн
випробовує до жiнок, Печорин пояснює свою байдужiсть тим, що
нiколи ворожка пророчила йому смерть вiд злоï дружини Кисловодське
суспiльство зайняте забавною новиною: приïжджає фокусник
Апфельбаум. Княгиня Литовська збирається йти на подання без дочки.
Печорин одержує вiд Вiри записку, що ïï чоловiк
виïхав у Пятигорск, i проводить нiч у Вiри. Iдучи вiд ïï,
Печорин заглядає у вiконце Мерi, але його тут бачать Грушницкий i
капiтан, якого Печорин скривдив колись на балi. Уже ранком мiстечко
повниться розмовами, що додому Литовських зробили напад черкеси, але
Грушницкий голосно розповiдає про нiчний вiзит Печорина до Мерi. У
той момент, коли вiн уже дав слово честi, що в кiмнатi Мерi вночi був
саме Печорин, увiйшов сам Печорин. Вiн дуже спокiйно зажадав вiд
Грушницкого вiдмовитися вiд своïх слiв: Я не думаю, щоб байдужiсть
жiнки до ваших блискучих достоïнств заслуговувало таку жахливу
помсту. Але боротьба совiстi iз самолюбством у Грушницкого була
недовгоï. Пiдтримуваний капiтаном, вiн пiдтвердив, що сказав
правду. Печорин повiдомляє, що надiшле до Грушницкому свого
секунданта
Печорин доручив Вернеровi, своєму секундантовi, якомога швидше й
таємно влаштувати справу з дуеллю. Повернувся вiд Грушницкого
Вернер розповiв Печорину, що чув, як офiцери вмовляли Грушницкого
попугать Печорина, але не ризикувати своïм життям. Вернер i
секундант Грушницкого обговорили умови двобою. Вернер попереджає
Печорина, що зарядженим буде тiльки пiстолет Грушницкого, але Печорин
просить доктора не показувати виду, що ïм це вiдомо.
У нiч перед дуеллю Печорин обмiрковує своє життя й
порiвнює неï зi станом людини, що нудьгує на балi й
…не ïде спати тiльки тому, що ще немає його карети. Вiн
мiркує про змiст свого життя: Навiщо я жив? для якоï мети я
народився?.. А, вiрно, вона iснувала, i, вiрно, було менi призначення
високе, тому що я почуваю в душi моєï сили неосяжнi…
Але я не вгадав цього призначення, я захопився принадами страстей
порожнiх i невдячних; з горна ïх я вийшов твердий i холодний як
залiзо, але втратив навiки запал шляхетних прагнень — кращi
кольори життя… Моя любов нiкому не принесла щастя. Тому що я нiчим
не жертвував для тих, кого любив; я любив для себе, для власного
задоволення; з жадiбнiстю поглинаючи ïхнього почуття, ïхня
нiжнiсть, ïхньоï радостi й страданья — i нiколи не мiг
насититися.
Всю нiч перед двобоєм вiн не зiмкнув око Ранком,
заспокоïвшись, вiн прийняв ванну з нарзаном i став бадьорий,
начебто збирався на бал. Вернер обережно запитав Печорина, чи готовий
вiн умерти й чи написав заповiт, на що той вiдповiдав, що напередоднi
смертi пам'ятає тiльки про себе. Зустрiвшись iз супротивником,
Печорин почуває себе спокiйно. Грушницкий, навпроти,
хвилюється й шепотиться з капiтаном. Печорин пропонує умови,
при яких секунданти не могли б бути покаранi за дуель. В умовi
значилося, що стрiлятися будуть в ущелину й з тiла вбитого Вернер
дiстане кулю, щоб списати труп на напад черкесiв. Грушницкий виявився
перед вибором: убити Печорина, вiдмовитися стрiлятися або бути з ним у
рiвних умовах, ризикуючи бути вбитим. Вернер умовляв Печорина сказати,
що вони знають про пiдлий намiр Грушницкого, але Печорин твердо вирiшив
побачити, чи зможе Грушницкий зробити пiдлiсть, стрiляючи вбезоружного.
Першим випало стрiляти Грушницкому. Вiн вистрiлив i легко ранив Печорина
в колiно. Настала черга Печорина й вiн, дивлячись на стоявшего перед ним
Грушницкого, випробовував змiшанi почуття: вiн був i зол, i
розсерджений, i нехтував що стояли, котрий мiг би ранити його сильнiше й
тодi Печорин лежав би вже в пiднiжжя стрiмчака. Нарештi, пiдкликавши до
себе доктори, вiн виразно зажадав зарядити свiй пiстолет, виявляючи тим
самим, що заздалегiдь знав про змову проти нього. Капiтан закричав, що
це проти правил i що вiн заряджав пiстолет, але Грушницкий стояв
похмурий i велiв виконати прохання Печорина, визнавши, що вони готовили
пiдлiсть. Печорин востаннє запропонував Грушницкому зiзнатися в
брехню, нагадавши, що вони були друзями, нотот вiдповiдав: Стрiляйте! Я
себе нехтую, а вас ненавиджу. Якщо ви мене не вб'єте, а вас зарiжу
вночi з-за рогу. Нам на землi вдвох немає мiсця…
Печорин вистрiлив. Коли дим розсiявся, Грушницкого на стрiмчаку вже не
було. Його закривавлений труп лежав унизу. Приïхавши додому,
Печорин одержує двi записки. Одна була вiд Вернера, що повiдомляв
йому, що тiло привезене в мiсто й що доказiв проти Печорина немає.
Ви можете спати спокiйно… якщо зможете… — писав
Вернер. Другу записку Печорин розкривав, сильно хвилюючись. Вона була
вiд Вiри, що повiдомляла, що зiзналася чоловiковi у своïй любовi до
Печорину i ïде назавжди. Усвiдомивши, що може назавжди втратити
Вiру, Печорин кинувся на конi слiдом за нею, загнав коня до смертi, але
Вiру так i не наздогнав
Повернувшись у Кисловодськ, Печорин заснув важким сном. Його розбудив
Вернер, що тiльки що ходив до Лиговским. Вiн був хмурий i проти звичаю
не подав Печорину руки. Вернер попередив його: начальство
догадується, що Грушницкий загинув на дуелi. Наступного дня
Печорин одержує наказ виïхати в мiцнiсть N. Вiн
направляється до Лиговским попрощатися. Княгиня вирiшує
поговорити з ним: вона пропонує йому женитися на Мерь. Залишившись
iз дiвчиною наодинцi, Печорин жовчно говорить ïй, що просто
глузував з неï, вона повинна нехтувати його, i, отже, вiн не може
женитися на нiй. Вiн грубо сказав, що князiвнi варто пояснити це матерi,
Мерi вiдповiла, що ненавидить його. Откланявшись, Печорин виïхав з
мiста й недалеко вiд Єсентукiв помiтив труп свого загнаного коня.
Побачивши птахiв, що вже сидiли на ïï крупi, вiн зiтхнув i
вiдвернувся
Про iсторiю з Мерi Печорин згадує в мiцностi. Вiн порiвнює
свою долю з життям матроса, що звик до труднощiв свого ремесла й
нудиться неробством на березi, вiдшукуючи на морськiй гладi вiтрило,
приближающийся до пустельноï пристанi…
