Фернана Кавальеро Народна казочка

Приведемо тут на витримку одну з Народних казок Фернана Кавальеро, щоб читач мiг скласти собi поняття й o складi розуму андалузького населення, усього яскравiше проявляється в створеннях фантазiï, i o тiй колоритнiй формi, у яку надiляє автор всi своï оповiдання iз простонародного побуту
“В одному селi, жився-був гарний, здоровий, сильний парений, але не було y його, нi кола, нi двору, a за душею, жодного центима. От i пiшов вiн у солдати при першому наборi, отслужил свiй казенний восьмирiчний строк i вуж найнявся добровiльно ще на вiсiм рокiв, a коли ïх отслужил, знову найнявся на стiльки же.
Так час iшов, a старiсть усе наступала потроху, i став, нарештi, не потрiбний солдат; вирiшило начальство не тримати його в полицю й виписало. При вiдставцi видали йому паспорт i свiдчення o довголiтнiй службi, a на додачу фунт хлiба на дорогу так шiсть децимов грiшми. Тiльки всього й залишилося y старого воïна вiд його вбогоï платнi
Ну, добре ж я вирiзнився, думав про себе Хуан-солдат, крокуючи по полях i лiсових стежках. Недарма, виходить, тяг стiльки рокiв свою солдатську лямку, недарма прослужив вiрою й правдою королевi. Нагородили, нема чого сказати! Живи тепер, як знаєш, добувай, де хочеш!… Эх, так що там горювати, журитися дарма! Адже прибутку вiд цього однаково нiякий, так краще вуж не боятися
И, пiдбадьорившись, махнув безтурботно рукою й гримнув вiдважну солдатську пiсню
У той час мандрував по землi Господь наш Iсус Христос, з ним iшов i Апостол Петро, служачи Йому замiсть Лазарильо Lazarillo — слуга жебрака. Добуток Мендози Лазарильо Тормесский увело це нове слово в iспанську мову.. Як тiльки зустрiли вони з Хуаном-солдатом, Апостол Петро негайно ж став просити y його милостинi
— Нема чого менi подати вам, вiдповiдав Хуан. Хоч i прослужив я королевi двадцять чотири роки, a вислужив усього тiльки фунт хлiба так шiсть децимов.
Але Апостол Петро все просить, не вiдстає
— Ну, видно, нема чого з вами робити, проговорив, нарештi, Хуан- солдат, так i бути, роздiлю свiй хлiб
И вийняв нiж, розрiзав вагу шматок на три рiвнi частини, двi вiддав мандрiвникам, одну залишив собi й побрiв своєю дорогою
Але не пройшов вiн i двох милий, як тi ж мандрiвники знову зустрiли йому й знову стали просити y його милостинi
-Э, э! Так, здається, ми недавно бачилися, i я подав, що мiг, так чого ж вам ще? — заперечив солдатiв Хуан. A втiм, так i бути! Хоч i прослужив я королевi двадцять чотири роки, a вислужив усього шiсть децимов так фунт хлiба, але вiд доброï справи все-таки не ладь. Давайте, подiлимося ще.
И вiн розрiзав iнший шматок на три частини, двi вiддав, одну залишив собi тiльки цього разу поспiшив ïï сiсти, щоб не випросили й останнiй залишок
Не встигло ще сонце зайти, як знову зустрiчаються тi ж святi мандрiвники й знову Апостол Петро просить y його милостинi
-Так що ви пристали до мене! крикнув, було, Хуан-солдат, чи давно я вiддав вам останнє?
Але вiдразу одумався й додав:
— Ну, да Бог з вами! Хоч i прослужив я королевi двадцять чотири роки, a вислужив усього фунт хлiба так тичина децимов, але, мабуть, подiлюся й ними, як подiлився хлiбом
И вийняв своï грошi, чотири монети вiддав Апостоловi Петровi, a двi залишив собi
— От так чисто!думав Хуан, як же менi бути тепер? Двох децимов вистачить не надовго, a потiм що?… Треба шукати роботи, так поки знайдеш неï, удосталь наголодуєшся…
— Панiв мiй, говорив тим часом Апостол Петро Iсусовi Христу, створи благе воздаяние цьому бiдняковi. Вiн двадцять чотири роки справляв солдатську службу, a вислужив тiльки фунт хлiба так шiсть децимов, але й тих ке пошкодував, усе роздiлив з нами по по-братньому.
— Так буде так, вiдповiв наш Рятiвник, поклич його й запитай, чого вiн бажає
Довго думав солдат-Хуан, нарештi, надумався й сказав Апостоловi Петровi: — Нiчого менi бiльше не треба, тiльки б мiшок мiй нiколи не залишався порожнiм, a чого побажаю, то й попадало б внего.
Так i збулося його бажанню
У той же день пiдходить вiн до великого багатого села, a на краю ïï, не вдалечинi вiд дороги, коштує вiдкрита крамничка; i бачить солдат, що там розвiшана безлiч ковбас рiзноï величини, a на прилавку лежать тiльки що спеченi хлiби бiлi, як жасмин, пишнi, з пiдрум'яненою скоринкою… так i просяться в рот!
— У мiшок! крикнув солдат у весь голос
И от хлiби зриваються iз прилавка, летять у дверi перевертаються в повiтрi, немов тележние колеса, a за ними, iзвиваючись, як вужi, несуться ковбаси, i все це попадає прямо з мiшок Хуана, де укладається в порядку, аж до самого верху. Дарма кинулися було за ними навздогiн i пекар з подмастерьем, i сам хазяïн iз сином, бiгли вони так, що тiльки п'яти миготiли, a все-таки не вдалося пiймати. Та i як отут було схопити, коли ковбаси й хлiби увертивались i вислизали, немов в'юни, з0пiд пальцiв
Солдат Хуан любив поïсти, i скiльки не дай йому бувало, нiчого не залишиться, a у цей день ще вдобавок сильно проголодался. От сiв вiн i почав ковтати шматки за шматками, до того ковтав, що вуж iз працею став перекладати подих i ледве проговорив нарештi:
— Нi, бiльше не можу!
Зовсiм майже посутенiло, коли вiн увiйшов у село , запитав там y першого зустрiчного, де контора Алькана, i прямо направився туди, щоб пред'явити свiй солдатський квиток i зажадати собi дарового пристановища
Бажаю здраствувати синьйоровi, почав Хуан з уклоном. Я бiдний солдат у вiдставцi; прослужив королевi двадцять чотири роки, а вислужив усього тiльки фунт хлiба так шiсть децимов, i тi вже витратив у дорозi. Тепер вiдведiть менi де-небудь даровий нiчлiг
Мабуть, вiдповiв Алькан, тут по близькостi є гарний будинок i зовсiм не жилою; a запустiв вiн тому, що в ньому вмер один єретик, великий грiшник, от з того дня всi й бояться проклятого мiсця. Але якщо ти не боягуз i зважишся ввiйти туди, тобi всього буде досхочу, i ïжi й питва. Небiжчик був дуже багатий
— От i славно! викликнув Хуан. — На те я й був солдатом, щоб нiчого не боятися. Пiду зараз i влаштуюся, як не можна краще.
И в самiй справi, Хуан-солдат знайшов у покинутому будинку цiлий рай земноï: льоху були повнi дорогих, добiрних вин, комора й комори всяких страв i плодiв
Першою справою, Хуан собi налив бiльший кухоль вина. Так, для хоробростi, думав вiн, щоб не злякатися, якщо що й трапиться; адже хмiль страху не знає. Потiм вiн розвiв вогонь у камiнi й почав готовити яєчню светчиной.
Але тiльки що вiн, було, сiв i прийнявся за ïжу, як iз труби почувся глухий, сиплий голос:
— Падаю!…
— Так падай, я-та яка справа! вiдповiв солдат-Хуан, вуж сильно, що побадьорив сЪебе, винними парами, i, знову отхлебнув з кухля, додав: хто прослужив, як я, двадцять чотири роки королевi, a вислужив тiльки фунт хлiба так шiсть децимов, той нiкому не повинен, i нема чого йому боятися
Ледь проговорив вiн цi слова, як прямо перед ним простягнулася людська нога. Хоч i смiв, був Хуан-солдат i видал на своєму столiттi всякi види, a отут все-таки мерзнули мимоволi; навiть волосся пiднялися на його головi, як вовна в переляканого кота. Однак, вiн незабаром оправився й, стукнувши по столi спорожненим кухлем, промовив:
A хочеш я зарию тебе по християнському обрядi?
Hoга одним зi своïх пальцiв вiдповiла, що нi, не хоче
Ну, так згниєш i без того, сказав Хуан.
Через кiлька хвилин iз труби знову почувся той же голос:
— Падаю!…
— Падай, падай, якщо подобається, вiдповiв солдат, знову вдаряючи по столi осушеним кухлем. Хто двадцять чотири роки прослужив королевi, тому нема чого боятися
Але в тугiше хвилину, на рядi з першою ногою, звiсилася iнша, i знову мерзнув Хуан-солдат. Щоб не тягти довго, скажемо разом, що точно так само з'явилися потiм руки, тулуб, нарештi голова прилiпилася до плечей, i вийшла помалу цiльна людина; але не звичайний, як всi християни, a дивовижна примара того самого єретика, що вмер тут без покаяння
Хуан-солдат, мовив вiн таким голосом, що y усякого кров застигла б у жилах, я бачу, ти не боягуз!
Ще б! вiдповiв Хуан. Нiхто цього дотепер не говорив, та й не посмiтить сказати про мене. У все життя свою Хуан-солдат не знав нi страху, нi безчестя. Однак, скажу вам вiдверто, хоч i прослужив я королевi двадцять чотири роки, a вислужив усього фунт хлiба так шiсть децимов.
Про це не журися, перебив його примару, якщо зробиш так, як я накажу, то й душу мою врятуєш, i себе ощасливиш навiки. Згодний, чи нi?
ПРО, звичайно, згодний, навiть iз великим задоволенням! Особливо, якщо ваша милiсть накаже пiдiбрати тут всi грошi, щоб вони не пропадали без користi
Одне прикро! знову перебив його примару. Ти, здається, зовсiм уже п'яний
Я? Нiтрохи; у цьому вже будьте покiйнi, я так тiльки, хiба трошки весело. A вашому превосходительству напевно вiдомо, що є три градуси хмелячи: перший слухай так вибачай, другий, коли плащ волочиться по бруду, a третiй, коли власним тулубом починаєш землю мiряти. Ну, a я тiльки ще на першому градусi
Якщо так, iди за мною, проговорив примару
Хуан поспiшно встав; у головi його, no правдi сказати, сильно шумiло, ноги не слухалися, i вiн пiшов досить пiдозрiлою ходою, подаючись те вправо, те влiво; по дорозi взяв було зi стола запалену свiчу, але примара негайно ж ïï погасив своєю страшною рукою. Втiм, у висвiтленнi й не було особливоï потреби, тому що ока примари горiли, немов вугiлля в ковальському горнi
Обоє спустилися в льох, i примара заговорила своïм могильним голосом:
Хуан-солдат! Бери заступ i рiй отут яму
Нi, уже вибач! Чи не завгодно самому потрудиться? вiдповiдав Хуан. Хiба за тим я прослужив двадцять чотири роки, a одержав тiльки фунт хлiба так шiсть децимов, щоб тепер знову служити й, може бути, нiчого не одержати? Нi, слуга покiрний!
Примара не стала сперечатися, a схопив заступ i в одну хвилину вiдкопав три бiльшi глечики
Хуан-солдат, сказав вiн, от тобi три глечики: в одна мiдна монета, ти роздай ïï злиденних братiй; в iншому — срiбна, ïï роздягнули священикам i ченцям, щоб вони служили обiднi за упокiй моєï душi; a у третьому глечику одне золото; його ти можеш взяти собi, якщо тiльки виконаєш всi, як я сказав
— ПРО, ще б не виконати! Уже будьте покiйнi. Адже недарма я двадцять чотири роки тяг солдатську лямку, справляв усе, що не накаже начальство, a вислужив тiльки фунт хлiба так шiсть децимов. Так помiркуєте самi тепер, як же менi не постаратися для вашого превосходительства за таку щедру плату?
И справдi солдат-Хуан сумлiнно виконав заповiт примари: роздал всю мiдь i все срiбло у двох глечиках, a третiй взяв собi цiлком, i в ньому виявилося стiльки золота, що можна було зажити не гiрше, нiж жив колись багатiй-єретик
Тим часом звiстка про це досягла до самого Люцифера, владики бiсiв, i заметався вiн вiд злостi, немов йому дали понюхати ладану, коли довiдався, що духiвництво так злиденнi своïми молитвами, можна сказати, прямо з пiд носа, ледве не з пазурiв, вирвали y його грiшну душу. Заскреготав зубами сатана й заприсяг всiм своïм пеклом, що помститься за таку образу Хуану-солдату.
Жив у той час у пеклi одне моторне, спритне й хитре чортеня, хитрее всiх iнших. От i викликався вiн прислужити своєму владицi, привести до нього Хуана-солдата. Зрадiв Люцифер реченню чортеняти, так зрадiв, що вiдразу обiцяв подарувати йому в нагороду незлiченна безлiч усяких дрiбничок, брязкалець i рiзнобарвних ганчiрок для спокуси дочок Еви, а для погибелi синiв Адама целую гору пляшок з винами й купи гральних карт
A Хуан-солдат, нiчого не вiдаючи, сидiв у своєму саду й покурював трубку. Раптом перед ним, немов з пiд землi, з'явилося чортеня, i вертляво розкланюючись, проговорив:
— Моє вам повага, дон Хуан! — Дуже приємно познайомитися, чортова мавпа. Чи не хочеш покурити?
— Нi, дякую вам, дон Хуан, я курю тiльки солому
— Ну, так винця чи не вип'єш стаканчик?
— Нi, i цього не можу; я п'ю тiльки одну мiцну горiлку
— У такому випадку, навiщо ж ти прийшов до мене, Каïнова душа? — запитав солдатiв
— Так так у знiяковiлостi замурмотало чортеня, я хотiв було повести, тобто, запропонувати вам, дон Хуан, подарувати до його величностi Люциферу.
— Що ж, мабуть, я не ладь прогулятися з тобою й глянути на вашi краï, вiдповiв Хуан. Не за тим я справляв двадцять чотири роки вiйськову службу, щоб боïться перед таким замiрком, як ти. Хуан- солдат нiчого нiкому не повинен, того й не боïться нiкого. Так i знай це вперед, чортова лялька! A тепер, мабуть, закуси поки. От, бачиш фiгове дерево, улазь на нього i ïли, a я тим часом сходжу за своïм мiшком. Адже треба ж запастися чим-небудь у таку далеку дорогу
Чортеня нiколи не ладь був поласувати; вiн миттю шаснув на дерево й з жадiбнiстю стали уплiтати виннi ягоди. A Хуан тим часом сходив за своïм мiшком, повернувся в сад, так раптом як гаркне на чортеня:
— У мiшок!!
Заревiв, заверещав тодi посланець Люцифера, але як вiн, не корчився, як, не iзвивався, a все-таки не минув мiшка й застряг внем.
Схопив отут Хуан-солдат залiзний брус i став, що було сили, бити по мiшку, бив доти, поки не переламав всiх костей чортенятi й не роздрiбнив ïх у дрiбнi черепки
Як же розгнiвався Люцифер, коли побачив свого вiрного слугу, свого улюбленця, усього побитого, покалiченого, без єдиноï живоï кiсточки в зовсiм тiлi!
— Клянуся рогами мiсяця, — заревiв вiн з пiною y рота з лютi, вуж поплатиться менi цей проклятий Хуан-солдат! Зараз же лечу до нього сам, своєï особою, i разом помщуся за всi його зухвалостi!
Але Хуан того й чекав, вiн був уже на сторожi й заздалегiдь приготував свiй мiшок, прикрiпивши його до великого, товстого дерева, коли ж Люцифер з'явився й став метати вогонь iз очей так блискавки з рота, Хуан смiло виступив уперед i сказав:
— Слухай, кум: солдат Хуан нiкому нiчого не повинен, того й не боïться нiкого. Знай же це й запам'ятай раз назавжди.
— A от подивимося! — злобливо прошипел володар бiсiв. Довiдаєшся, грубiян, як похвалятися передi мною! Оком не встигнеш моргнути, як сховаю тебе прямо в пекло!
— Це ти — те сховаєш? Ну, нi, кум, нелегко тобi впоратися з Хуаном-солдатом, вiн жваво зiб'є з тебе пиха. От, говорять, сатанi все известно, однак, видно, не вгадав, де самому не сдобровать.
— Ах ти, хробак земноï!… Смiєш ще загрожувати менi! заревiв сатана
— Стало бути, смiю. Побачиш, як сховаю тебе, чудовиська, у свiй мiшок, з усiм i з рогами й схвостом.
— Мовчати! — крикнув Люцифер, весь задимившись вiд гнiву, i випустив своï страшнi пазурi, щоб схопити солдата
— У мiшок!! — вiдповiв Хуан.
И як не впирався отут сатана, як не витрiщався, якi види не приймав, то люто ричачи, те завиваючи, немов пiйманий звiр, вiн все-таки не мiг переборе таємничоï сили й опинився вмешке.
Тодi солдат-Хуан взяв великий ковальський молот i прийнявся iз усього розмаху вдаряти по мiшку, тiльки глухий стукiт так охання чулися навкруги. Вiн бив так довго й спритно, що iз усього сатани утворився якийсь корж, не толще мiдноï пластинки
Нарештi y Хуана вуж i руки утомилися. Кинув вiн молот i сказав своєму бранцевi
— Ну, мабуть, досить iз тебе на перший раз! Moмеш тепер убиратися до всiх чортiв! Але тiльки, слухай, говорю тобi наперед, a слово моє, ти знаєш, так само вiрно, як те, що я прослужив королевi двадцять чотири роки, a вислужив усього фунт хлiба так шiсть децимов, отож говорю тобi, окаянний: якщо ти коли-небудь здумаєш знову подарувати до мене зi своєю безсоромною пикою, те вуж вибачай; я вiдiрву тобi й хвiст, i рогa, i пазурi. Подивимося, як ти з'явишся тодi у своє пекельне царство, i хто стане боятися тебе?
И розповiсти неможливо, який переполох пiднявся в пеклi, коли вся пекельна сила побачила свого владику зiм'ятого, сплющеного, з переламаними ребрами, з пiдгорнутим хвостом, як y провиненого собаки; завили чорти на рiзнi голоси й вибухнувши пекельними прокльонами Хуану- солдату.
-Наказуй, государ! возопили все зараз, що нам робити тепер?
— Призвiть слюсарiв i мулярiв, вiдповiдав сатана слабким голосом, нехай привiсять замки до ворiт, закриють всi отвори, iнакше цей окаянний солдат Хуан, мабуть, забереться сюди, a треба так улаштувати, щоб i духу його отут нiколи не було!
В одну хвилину всi входи в пекло були замкненi й закладенi наглухо.
Нарештi, настала смертна година й для Хуана-солдата. Захопив вiн свiй мiшок i вiдправився на небо, прямо до райських вратам, a бiля них коштує на своïй звичайнiй вартi Апостол Петро й, як углядiв знакомца, вiдразу довiдався його.
— A, говорить, здорово, друг! Ти куди це пробираєшся?
— Вiдомо, куди, вiдповiв Хуан, от у цi самi ворота
— Ну, нi, кум, небагато перегодиш. Це y нас не так-те просто. Хiба можна входити в рай, як у свiй власний будинок? Треба ще довiдатися, якi твоï заслуги Солдаг Хуан гордо випрямився й вiдповiдає Апостоловi Петровi:
— A те, що я цiлих двадцять чотири роки прослужив королевi й вислужив усього лише фунт хлiба так шiсть дедрмов, хiба нiчого не значить? Мало цього, по^-вашому?
— Покладемо, i не мало, a все-таки недостатньо для того, щоб попаcи в райския обителi, сказав Апостол Петро
— Як недостатньо?! A от ми подивимося, задерикувато проговорив солдат Хуан i рушив уперед. Але Апостол Петро негайно, же перепинив йому дорогу
Це остаточно пiдiрвало солдата
— У мiшок!! крикнув вiн
— Що ти, що ти, Хуан! Отямся, говорить йому Апостол Петро. Або ти не християнин i забув шанування святинi?…
— У мiшок! повторив той, нiчого не слухаючи. Хуан солдатiв нiкому не повинен i нiчого не боïться!
Нема чого робити, так та — ки й довелося Апостоловi Петровi посидiти вмешке.
— Ну, повно ж, Хуан, випусти мене, промовив вiн з мiшка, бачиш, райськi врата отверсти, a ïх не можна залишати без охорони, чи мало яка душа може заблукати…
— А, вiдчиненi! Тим краще, вiдповiдав Хуан-солдат i по вiйськовому, грудьми вперед, замарширував прямо в рай. A ви, пан Апостол Петро, додав вiн, зробивши пiвоберт, подумайте на дозвiллi: якщо на землi менi дали всього фунт хлiба так шiсть децимов за двадцатичетирехлетнюю службу, та й тут вiдмовили б у притулку, тодi де ж шукати справедливостi?”.