Центральний персонаж роману Ф. М. Достоєвського Iдiот

Парфен Рогожин — одна з найтрагiчнiших фiгур у росiйськiй
лiтературi. Спочатку — битий власним батьком купчик у смазних
чоботах i кожусi, потiм — мiльйонер, байдужий до збiльшення свого
стану, i, нарештi, у фiналi — убивця. На перших сторiнках роману,
у вагонi Петербургско-Варшавской залiзницi, оповiдання Рогожин про себе
й про зустрiч iз Настасьей Пилипiвною — експозицiя всього, що в
романi вiдбудеться
Це збуджена сповiдь незнайомим людям — про смертi батька, про те,
як на батькiвських похоронах з покриву парчевого на трунi батька, уночi,
брат кистi золотi обрiзав, про мiльйонну спадщину, що жгет руки, i,
нарештi, про жiнку, який вiн за десять тисяч пiдвiски купила, за що був
побитий батьком. Сповiдь загрожує лихом. Пристрасть оселилася в
душi Р., а мiж ним i предметом страстi — пропасти. У болiсних
спробах переступити цю прiрву — трагiчний рух характеру
Достоєвський в Iдiотi зiштовхує й переплiтає самi
рiзнi соцiальнi стихiï — вiд великосвiтськоï до самою
низкою, низинноï. Завдяки своєму капiталу Р. як би
посерединi, вiн вхожий у богатие будинку. Але рогожинская компанiя, його
постiйна звита — напiвкарнi типи, як мухи до меду прилипающие до
чужих грошей. Вiдомий iнтерес Достоєвського до карних хронiк.
Психологiю злочинця, мабуть, нiхто з росiйських письменникiв не вивчив
так глибоко й всебiчно, як Достоєвський. Тема злочину, Сибiру,
каторги раз у раз виникає на сторiнках роману. Але попри все те
сказати, що Рогожин — тип злочинця, неможливо. У ньому оселилося
незбагненне для iншоï людини почуття — насамперед до князя
Мишкiну. Невiдомо менi, за що я тебе полюбив, — було сказано при
першiй зустрiчi, а потiм це переходить у любов-ненависть, що
вимотує душу Не випадкова особа Рогожин постiйно ввижається
князевi. У вокзалу, у вуличнiй юрбi, у церквi, у крамницi ножовщика
— усюди вiн бачить цю блiду особу й палаючi очi. Бачить, вiдразу
забуває, потiм згадує й запитує Р., вiн чи це був. Той
не приховує: вiн. За бажанням Парфена вони побраталися, помiнялися
хрестами — Р. начебто вiдвiв вiд себе страшну думку, попросив
матiр благословити свого названого брата. Мишкiн, бродячи по мiсту,
переконує себе, що Парфен на себе обмовляє; у нього
величезне серце, що може й страждати, i спiвчувати. Коли вiн
довiдається всю iстину й коли переконається, яке жалюгiдна
iстота ця недоумкувата, ушкоджена, — хiба не простить вiн ïй
все колишнє, всi мучення своï? Хiба не стане ïï
слугою, братом, iншому, провидiнням? Жаль осмислить i навчить самого
Рогожина… Така логiка Мишкiна, i в нiй свiтло його душi. А Р. у
цей час уже заносить над князем нiж. Парфен, не вiрю! — встиг
крикнути Мишкiн i впав у падучiй. Припадок урятував йому життя
У Рогожина темна, звiрина душа. Вдивившись у портрет його батька,
Настасья Пилипiвна помiтила, що Р., якби грошi полюбив, то не два
мiльйони, а мабуть, i десять зiбрав, так на мiшках своïх з голоду б
i помер. Але трапилася напасть, одна пристрасть пiдмiнила iншу, i все
життя Парфена переломилося. У страшних мученнях, не знаючи, що робити,
щоб цi борошна, св i чужi, припинити, вiн iде на вбивство. Фiнальна
мiзансцена страшна: у тiла мертвоï Настасьи Пилипiвни ночують в
обнимку, як два брати, Мишкiн i Рогожин
В Висновку Достоєвський розповiдає, що пiд час судового
процесу Рогожин був мовчазний, нiчим не пiдтвердив думки свого адвоката
про запалення мозку, навпроти, ясно й точно пригадав всi дрiбнi
обставини подiï, а строгий вирок вислухав суворо й задумливо. Пiсля
цього автор швидко згадує, що багато iншi, звичайнi, героï
його роману живуть як i ранiше, змiнилися мало, i нам майже нема чого
про ïх передати. Так що характер i доля Р., Настасьи Пилипiвни,
Мишкiна явно вiдстороняються вiд ряду звичайних