Аналiз вiрша Пушкiна Паж, або П'ятнадцятий рiк

Вiрш Паж, або П'ятнадцятий рiк пов'язане з Моцартом i Сальери бiчними
ходами змiсту. Вiршу поданий епiграф С' est L' age de Cherubin (Це вiк
Керубино — франц.), що зв'язує вигляд пажа зi знаменитим
персонажем Бомарше й Моцарта. Керубино як би стає героєм
пушкiнського вiрша. Не менш важлива близькiсть образа Керубино людському
вигляду Моцарта (а також Бомарше й Пушкiна). Л.И. Вольперт, що належить
цитата, згадує далi й знамениту канцону Керубино, що виконує
слiпий скрипаль в Моцарте й Сальери, додаючи: По-французькому слово
“Керубино” означає також “херувим”
(”Cherubin”), i в сприйняттi Сальери образ легковажного хлопчиська-
пажа асоцiюється iз цим значенням його iменi й вiдкидає
вiдблиск на обох своïх “творцiв”:

• Що користi в ньому? Як якийсь херувим,
• Вiн трохи занiс нам пiсень райських…

По цих непрямих асоцiацiях вiрш i драма притягаються друг до друга, а виходить, i мотив вiдкритого отруєння одержує бiльшу ймовiрнiсть i значимiсть
Глянемо, нарештi, на кульмiнацiю Моцарта й Сальери з погляду
сценiчностi. Цiлком можливо, що, iдучи вiд традицiйноï версiï,
ми мимоволi вiдхиляємося вiд законiв сценiчного втiлення
пушкiнськоï драматургiï. Так, Я.М. Смоленський, з'ясовуючи
ïх, пише про швидкiсть i рiшучiсть дiï — якостях,
диктуемих одночасно логiкою психологiчного iмпульсу й ритмом вiрша,
iлюструючи свою думку саме моментом кидання отрути Ця мить, пiдготовлена
всiм ходом трагедiï й вирiшальний ïï головний конфлiкт,
служить звичайно каменем спотикання для виконавця. Скориставшись описом
С.Н. Дурилина, вiн показує, як на цьому каменi спiткнувся К.С.
Станiславський у вiдомому спектаклi МХТ в 1915 р.: У Пушкiна Сальери
говорить:

• От отрута, останнiй дарунок моєï Изори,
• Осьмнадцать рокiв ношу його iз собою…

Мова йде про порошок, який можна носити в перснi, в амулетi, миттєво всипати його в келих, де вiн негайно розчиниться. Режисеровi здалося це занадто простим. Сальери виймав з металевого футляра скляну трубку з отрутою й старанно збовтував його в провинi. Возячись iз отрутою, Сальери мав вигляд доброго старого аптекаря, що готує лiки. Я.М. Смоленський мiстить: У цьому описi разюче наочний результат, до якого приводить прозаïчне рiшення поетичноï драматургiï. Виходячи з вiршованоï природи Моцарта й Сальери, вiн уважає, що дiï й пристосування Сальери повиннi укладатися у вiршований ритм руху змiсту. Це, зрозумiло, вiрно. Однак Смоленський у пошуках акторського рiшення виходить тiльки iз традицiйноï версiï: бажання… знищити Моцарта. Дiя — отруєння отрутою. Пристосування повинне народитися з обставини: отрута потрiбно всипати в склянку так, щоб Моцарт не помiтив i нiчого не запiдозрив. Все-таки зрештою Смоленський, опираючись на мiркування К.С. Станiславського пiсля його творчоï невдачi з Моцартом i Сальери, пропонує як пристосування краще: слова й вiршi Пушкiна.
Ми приходимо, у такий спосiб, до того, що умовнiсть вiрша й, отже,
вiршованоï драми не збiгається по типi з умовнiстю
прозаïчноï драми, вимагає iншоï системи виправдань
i переживань. Це значить, що слова й вiршi можуть продиктувати особливий
змiст того або iншого вчинку й навiть викликати до сценiчного життя
зовсiм несподiваний учинок, якщо автором не було нiчого спецiально
обговорено. Чи не можна припустити в такому випадку повну правомiрнiсть
новоï версiï отруєння Моцарта?
Зовсiм не випадково, що думка про вiдкрите кидання отрути спала на
думку саме режисеровi. Труднощi рiшення кульмiнацiï такi, що,
наприклад, В.Э. Рецептер у своєму принципово поетичному спектаклi,
граному в Ленiнградi в 1978 р. (Моцарт — В.Э. Рецептер, Сальери
— И.И. Краско), просто виключає який би те не був спосiб
кидання отрути: у виконавцiв у руках навiть немає склянок.
Эксплицитно В.Э. Рецептер дотримується традицiйноï
версiï, грається саме вона, але характерно саме ця повна
вiдсутнiсть прозаïчного реквiзиту, сам iнтуïтивний намiр
зiграти отруєння поетично умовно й невиразно, iдучи слiдом за
вiршованим текстом Пушкiна