Украïнський князь б'є чолом рiднiй Украïнi (Євген Маланюк)
Євген Маланюк (1897-1968) - один iз найобдарованiших i найiнтелектуальнiших митцiв украïнськоï емiграцiï та новiтньоï вiтчизняноï лiтератури в цiлому. Походив iз старого козацького роду, здобув непогану рiзнобiчну освiту. В буремнi 10-тi був спочатку поручиком царськоï армiï, потiм - старшиною армiï Украïнськоï нацiональноï Ради (УНР). Пiсля упадку УНР 1920 з тисячами таких, як сам, подався на емiграцiю. У таборi для iнтернованих заснував лiтературний журнал "Веселка". В Чехословаччинi закiнчив гiдротехнiчний вiддiл Украïнськоï господарськоï академiï. Хвилi другоï свiтовоï вiйни занесли його аж до Америки. До самоï смертi вiн прожив у Нью-Йорку, працюючи в iнженерному бюро. Ставлення поета до Украïни було дуже складним i неоднозначним. Воно просякло як художню, так i публiцистичну спадщину поета. Найглибшою теоретичною працею є стаття "Малоросiйство", опублiкована 1959 року у Нью-Йорку. Маланюк розглядає "малоросiйство" як типове поняття, вiдносячи його не тiльки до украïнцiв: "Згадаймо ще донедавна пам'ятний нам тип, наприклад, австрiйця, який, без особливих перешкод, мiг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком чи русином-украïнцем". З його точки зору "малоросiянин" - пересiчний тип iмперськоï людини, позбавленоï своєï нацiональностi. Причому проблема полягає не в систематичному знищеннi украïнськоï культури Росiєю, а в "нацiональнiй капiтуляцiï", визнаннi своєï вторинностi й "неповноти" свого народу i культури. В украïнськiй iсторiï "малоросiйство" проявляється у безвiллi, хитливостi, нерiшучостi, небажаннi творити власну iсторiю. Саме в цьому Маланюк бачить причину поразки Центральноï Ради в 1918 роцi. У "малоросiян" вiдсутня iсторична пам'ять. Вони не хочуть прислуховуватися до урокiв минулого. Та саме в нашiй iсторiï Маланюк знаходить луки цiєï хвороби. "Малоросiйству" вiн протиставляє "мазепинство": опертя, на прикладi гетьмана Iвана Мазепи, на власнi сили, церкву, культуру. Найважливiшим етапом подолання цiєï хвороби Украïною вiн вважає набуття державностi, незалежностi нашого краю. В Маланюковiй поезiï у ставленнi до Украïни тiсно переплелися любов i ненависть. Ця тема розвивалася протягом трьох перiодiв. 1923 року вiн ще повен надiй на революцiйне звiльнення своєï батькiвщини: Несамовитим криком крови Роздерлися твоï уста: сурмиш у рупор пурпуровий, Вагiтна бурями повстань! /.../ З несамовитого Синаю Ти - ураганом голосiв - Гукаєш, кличеш, проклинаєш В своïй розiп'ятiй красi. ("Несамовитим криком крови"). Проте укрiплення в Украïнi бiльшовицькоï влади викликає несподi-вану реакцiю поета: Лежиш, скривавлена i скута, Мов лебiдь в лютiм полонi. Яка ж страшна твоя покута! Якi глухi, жорстокi днi! Але вiд спiвчуття вiн переходить до гнiвних обвинувачень: Нi, Ти не мати! Шал коханки У чорнiм полум'ï коси, В обличчi степовоï бранки хмiль половецькоï краси. Та Маланюк нарештi оговтується: Прости, що я не син, не син Тобi ще, Бо й Ти - не мати, бранка степова! З твоïх степiв летять птахи зловiщi А я творю зневажливi слова. /"Псалми степу"/. Так вiн, зазначаючи небажання украïнцiв боронити рiдну землю до останнього подиху, визнає й свою вину, що й вiн не зробив всього, що залежало вiд нього, для цiєï справи. Така суперечливiсть гнiву i пристрасноï любовi проходить через всю поетову творчiсть. Тiльки 1941 року вiн висловлює надiю на падiння бiльшовицькоï державноï машини i звiльнення вiтчизни ("Ми повертаємося всп'ять" (1941)). У повоєнний час тема Украïни перестає бути головною у його творах. Привертає увагу те, що Маланюк, нестримний у своïй любовi й ненавистi, в той же час пiддає глибокому аналiзовi стан украïнськоï державностi та нацiональноï свiдомостi. Вiн постiйно звертався до iсторiï Украïни в пошуках хибного повороту, який призвiв до наявного стану справ. Визнаючи невичерпнiсть нашого духу ("Невичерпальнiсть"), вiн шукає помилки то в поразцi Карла I у Полтавськiй битвi ("Полтава"), то в згасаннi впливу на слов'ян бiльш цивiлiзованих i енергiйних варязьких племен ("Варязька весна"). Головний висновок його екскурсiв у минуле в тому, що любов до вiтчизни проявляється не в солодких пiснях пiд кобзу у вишневому садку, а в осмислених, конкретних дiях у вирi сучасного життя.
Таким чином, Маланюк - поет глибокоï думки i вольовоï напруги. Вiн ворог лiричноï розслабленостi. Поезiя, на його думку, повинна бути наповнена волею до перемоги. Лиш така поезiя може формувати активну, дiлову людину. А нинiшня Украïна саме таку людину i потребує.
