ПРО СТИЛЬ РАННЬОÏ ПРОЗИ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО (Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 2)
Двадцятi роки були перiодом нацiонального й куль турного вiдродження наУкраïнi. Наплив украïнцiв до пар тiï та державного
апарату, полiпшення економiчних умов i змiцнення селянства в наслiдок
НЕП у (Новоï Економiчноï Полiтики), зростання
iнтелiгенцiï та дерусифiкацiя мiст усе це змiнило полiтичну
рiвновагу на користь украïнсько го народу. Енергiйно приступлено до
полiтики украïнiзацiï i протягом кiлькох лiт, вiд 1923 до
1929, Украïна зазнала порiвняно широкоï, хоч i нестiйкоï,
культурноï незалежно- сти. Цей перiод залишив тривкий вiдбиток на
iнтелектуаль ному життi, особливо в таких галузях, як освiта, лiтерату
ра, мистецтво й наука. Провiдними свiточами цього часу були: О.
Шумський, М. Скрипник на полiтичнiй аренi, М. Яворський на полi
iсторiï партiï, М. Волобуєв i Г. Гринько в економiцi, а
серед ряду блискучих талантiв Микола Хвильовий на культурному полi. У
лiтературному життi появилися рiзнi конкуруючi групи й напрямки, що
творилися здебiльшого в залежно стi вiд мистецьких i полiтичних
переконань членiв. Тала новитий, невгамовний i контроверсiйний Микола
Хвильовий був активним учасником, а пiзнiше й рушiй ною силою кiлькох
груп (Гарту, Урбiно, ВАПЛIТЕ, Лiте ратурного Ярмарку i ПРОЛIТФРОНТу. В
додатку, вiн У був у центрi лiтературноï дискусiï, що вирувала
серед iнте лiгенцiï Украïни в 1925-30 рр. Хоч про Хвильового
як полiтичного дiяча вiд дня йо го самогубства в 1933 р. написано дуже
багато, та про Хвильового як письменника сказано мало. У СРСР вiд по
ловини 30-их рр. вiн перестав бути особистiстю; щойно в 60-их роках, пiд
час десталiнiзацiï, його iм'я зрiдка згаду валося в критичних
оглядах лiтературного процесу пiсля революцiйного перiоду1. Аналiза
стилю його творiв ком- плiкується також iншими факторами. Поперше,
тяжко чи тати його твори, не усвiдомлюючи постiйно полiтичних,
культурних i фiлософських питань, яких вiн торкається у своïх
полемiчних писаннях. Подруге, його майже леген дарна особистiсть в
iсторiï лiтератури поставила в тiнь за цiкавлення лiтературними
особливостями його творiв. А вiн заслуговує на те, щоб його
дослiджували як винахiдли вого письменника, передусiм тому, що в цьому
вiн i сам убачав своє покликання. ґрунтовна аналiза стилю
Хвильового повинна взяти до уваги iдеï, якi вiн висунув для
дискусiï у своïх памфле тах: питання орiєнтацiï
украïнськоï культури, проблема мистецькоï вартости, надiя
на азiятський ренесанс, його украïнський месiянiзм, сподiвання на
культурне й нацiо нальне вiдродження i побоювання приходу термiдора. Та
кож треба мати на увазi деякi лiтературнi типи й теми, що появляються в
його творах: характери Дон Кiхота, Фав- ста, гоголiвських старосвiтських
помiщикiв i Акакiя Акакi- йовича; теми жiнки в революцiï,
матеревбивства, роздво єноï душi й моральноï
дегенерацiï. Пiдшукування таких i подiбних тем iшло в парi з
випробовуванням лiтературних засобiв i кидає свiтло на його
еволюцiю як письменника. Хоч про полiтичнi погляди неспокiйного
романтика на писано багато за допомогою цитат з поодиноких оповi дань,
але про стиль як свiтовiдчування, стиль як найважли вiше, що автор мав
сказати, чи стиль як свiт автора (полi тичний, психологiчний i всякий
iнший) дуже мало. Про те, ставлення романтика до правди життя часто жорсто-
8 коï й розчаровуючоï лишається проблемою для лiтера
тури, не тiльки в Радянському Союзi й не тiльки в 20-их i 30-их роках.
Болючою проблемою в украïнськiй критицi загалом, писав Я.
Гординський в 1939-му роцi, є вiдношення iдеï (тематики,
сюжету) до форми (мистецьких засобiв). Ця проблема вже давно перейшла з
кабiнету теоретика в жи ве життя, в сферу глибоких вiдчувань та
просто… в питан ня iснування...Перемога iдеологiï в поетицi
зовсiм не вирiшила тiєï справи, навпаки, показала ясно, що
лiтерату рi загрожує плоска прозаïчнiсть i мистецькi засоби
при ходять до належного ïм слова. Питання про живучiсть лi
тератури, про ïï тiсний зв'язок iз життям i про ïï
худож нiсть, про ролю поетичних засобiв стоïть отвертою ра ною в
украïнському письменствi та критицi2. Врештi, треба ствердити, що в
лiтературному колi Хвильового iснувало певне свiтовiдчування, що
створюва ло фiлософське пiдґрунтя, яке об'єднувало
письменникiв i спонукувало ïх до певноï форми вислову. Ю.
Шерех вка зує на деякi ознаки цього свiтовiдчування (любов до слова, любов до життя, любов до людини, несентиментальне пiзнання
трагедiï, сприймання комплексу людських емо цiй) i бачить боротьбу
цих письменникiв не так у вузьких полiтичних рамках (за чи проти
радянськоï влади), як за високу лiтературну культуру й за iснування
повноцiнноï украïнськоï людини3. Змiни в суспiльно-
нацiональнiй структурi та свiдомо стi украïнського населення теж
вiдiграли свою ролю в фор муваннi тогочасноï лiтератури. 20-тi роки
привернули до украïнськоï лiтератури широкi кола читачiв, якi
давнiше не вимагали оригiнальноï прози. Спокiйна розповiдна форма
19-го сторiччя, яка розгортала сюжет крiзь призму всезна- ючого i
всюдисущого автора, що звертав особливу увагу на характеристику
персонажiв, не могла задовольнити чи тача. Новий читач мав зацiкавлення
новою проблемати кою, але вiн був непризвичаєний до нових
експеримен тальних форм та й не мав часу студiювати ускладнену си- <*
стему композицiï твору; вiн нетерпляче ждав почути щось нове вiд
автора. Звертаючись якраз до цього читача й вiд чуваючи вищезгаданi
фактори як внутрiшнiй примус, Хви льовий та iншi письменники того часу
створювали нову лi тературу i шукали нового стилю. Хвильового в
загальному характеризують як роман тика. Проза його хвилююча, напружена,
дещо розхри стана, часом нiби неграматична. Для бунтiвливоï душi ав
тора лiтература й життя вимагали змiн, дiяльнiсть i спо глядання були
тiсно з'єднанi, письменник був органiчно пов'язаний з
найважливiшими подiями своєï доби. Така на станова вiдрiзняла
його вiд неоклясикiв i попутницьких груп того часу. Вiн приймав усе, що
давало потенцiйний матерiял для мистецтва, вимагаючи перетоплення цього
матерiялу в творчiй лябораторiï авторськоï думки та ство рення
з нього чогось динамiчного i життєстверджуючо- го. Це його
зближувало з головною тенденцiєю в захiдньо- европейськiй
лiтературi, яка, вiдкидаючи теорiю наслiду вання чи вiдображення
реальности, пiдкреслювала органi зуючу силу творчого iнтелекту. Цi новi
настроï в мистец твi найкраще виявилися в нiмецькому експресiонiзмi
i ду же наочнi в англiйськiй та французькiй прозi: згадати б тiльки
Андре Жiда й великого англо-iрляндського пись- менника-новатора Джеймса
Джойса. Особливо в своïй раннiй прозi Хвильовий був один iз тих, що
захопившися новаторством у письменствi, придi ляв велику увагу
оригiнальностi. Хоч питання лiтератур них впливiв на Хвильового ще мало
дослiджене, можна тут указати на порiвняння з Пiльняком i Серапiоновими
братами, що його iнколи критики й робили, а також на психологiчно-
лiричнi новелi Гната Михайличенка, що поя вилися ще перед Хвильовим-
прозаïком. 20-тi роки були, зрештою, перiодом великого новаторства
в європейськiй прозi взагалi. Лiризм посилився в прозi рiзних
письменни кiв перших десятилiть цього вiку, особливо в творах таких
авторiв, як Герман Гессе, Андре Жiд, Вiрджiнiя Волф. Фрагментацiя
структури дуже помiтна у Джойса; 10 крайня експериментацiя мовою в
футуристiв i сюрреалi стiв. Хвильовий висунув льозунґ романтики
вiтаïзму, а потiм активного романтизму, характеризуючи ними не
тiльки свою творчiсть, але й увесь пореволюцiйний перiод
украïнськоï лiтератури. Суб'єктивнi елементи особливо
сильнi в його першiй книзi Синi етюди. Лiричнi iнтерлюдiï, згущення
мови, вдоволення бунтом проти логiки i перевага сильноï емо-
цiйности трансформують його твори в поетичну прозу. Враження
мистецькоï єдности осягається однаково як засо бами
поезiï, так i прози: Вiн цiлком пересуває центр ху
дожньоï єдности мистецтва з царини iдеологiчноï в царину
емоцiйно-музичну… в той час, як дореволюцiйна в широко му значеннi
проза при всьому iмпресiонiзмi все ж таки прагнула якогось логiчного, у
вузькому значеннi, фокусу художньоï речi, схилялась до iдеï,
як центру художньоï єд ности, проза Хвильового, як
ïï росiйських родичiв i батькiв, згiдно з законами мистецтва,
намагається скупчу вати художню єднiсть твору навколо
моменту емоцiональ ного4. Придiлювання великоï уваги мовi i словам
у Хвильо вого стає самоцiллю. Вiн любить асоцiятивне звучання назв
(народнi бунти, селянськi повстання, Хмельниччина, Павлюк, Трясило),
йому подобається гра асоцiяцiями, що збуджують думки: Григорiй
Савич Сковорода так ро сiйська iнтелiгенцiя любить: Григорiй Савич,
Нiколай Ро манович, Владiмiр Iллiч, Тарас Григорович. I єсть у цьо
му якась пiвнiчна солодкiсть, упертiсть, i калузькi нетрi, i Iван
Калiта, i московська сила велика-велетенська, фа тальна, вiд варязьких
гостей iде (Редактор Карк). Цей нахил до надавання смаку й аромату
сугестивно спорiдненим словам служить йому також для характери стики
персонажiв. Товариш Жучок впроваджується в Ко тi у чоботях через
асоцiацiï навколо слiв Гапка гапту вати гаптований; Карло Iванович
в оповiданнi Свиня пов'язаний зi словом Латвiя: А от Латвiя нiбито рiка
i ÏХ тихенько струмкує, це тому, що Латвiя нагадує
латаття, а бiля латаття вода якось завжди струмкує. У свою прозу
Хвильовий впроваджує вислови з iнших мов переважно з
французькоï, нiмецькоï, латинськоï i росiйськоï.
Запримiчується багато неологiзмiв у його мовi. Багато слiв i фраз
узято прямо з росiйськоï мови: грохота- ли орудiя, iменно, вiн
його… мучас, м'ятежний, надменно, нервно, незносний, неловко,
отвiт, охраняє, посьолок, сує- тилась публiка, убiгати до
моря, удалялась од мене, уïха ла на село, яркий огонь, я входив у
роль, не глядючи на те, що i т. п5. Така гра мовою та тяжiння до нових
слiв характеристична i для друзiв Хвильового, якi вишукували i з великим
задоволенням додавали новi барвистi слова до свого словника. Це видно з
тiєï частини епiстолярноï спад щини Хвильового, яка
збереглася. Ось, наприклад, у листi до Аркадiя Любченка вiн пише: Як ви
себе почуваєте? Дя кую. Цiлком перпендикулярно. Но посколько зi
мною слу- чився фрiштiк, я, не зважаючи на трафiк, розтрундулєтив
весь антрекот. Словом, запишiть, дорогий Аркашо, до но вого лексикону цi
двi симпатичнi словi фрiштiк i трафiк i пущайте ïх в оборот6.
Звучання слова грає важливу ролю в розповiдi, голов но в
гоголiвськiй розповiдi. Хвильовий не тiльки заохочує читача до
артикуляцiï слiв: Це так: язик до пiднебiння. От повторiть голосно:
Ка-арль! Каарль! (Свиня), але й надає окремим буквам i звукам
(знову по-гоголiвсь- кому) самостiйного життя: буква з вилiтає зi
слова теза i летить понад мiстом (Свиня), буква ч стоïть за вiк ном
у формi знака питання (Синiй листопад). Iнодi цiлий дiялог побудовано на
принципi звука, наприклад, агов альо ша, у Чумакiвськiй комунi, або
самий звук вжи вається для характеристики персонажа: Гофман паф,
паф, у Синiм листопадi. Iнший важливий елемент стилю Хвильового це дiя-
12 логи. Вiн дозволяє своïм персонажам вживати розмовних
виразiв, дiялектних форм i навiть мовноï мiшанини. Зву ковий аспект
мови Валентини в Чумакiвськiй комунi Хвильовий пiдкреслює
заïкуванням, мовi Карла Iвановича у Свинi надає балтiйського
акценту, iншим персонажам дозволяє неправильно вимовляти слова i
т. д. Оповiдання Бараки, що за мiстом базується на солдатськiй
мовi, Солонський Яр на провiнцiйному дiялектi. Часто появ ляються
вульгаризми, макаронiзми в мовi деяких прошар кiв iнтелiгенцiï, а
також жарґон професiйних установ, кан целярiй, редакцiй i мiських
кварталiв: завжiнвiддiлом пов- паркому, нацсправа, пiдвiддiл голiння i
т. д. Часто вживають суржика украïнськоï i росiйськоï
мов, яким говорить частина неосвiченого населення, а також ви
користовують урядовi комунiкати, плякати, об'яви та iншi офiцiйнi
документи, що друкувалися по-росiйському. Такi зiставлення i мiшанину
автор використовує або для комiч ного ефекту, або для пiднесення
деяких соцiяльних (i, зро зумiло, нацiональних) напружень, бо саме з
цього напру ження випливає таке паралельне вживання обох мов. У
його раннiй прозi, в наслiдок короткости оповiдань, кондесацiï мови
та браку загальноприйнятих метод харак теристики чи мотивацiï
дiï, дiялоговi надається особливоï ваги. Деякi
надзвичайно драматичнi сцени змальовано ду же економним нанизуванням
роз'єднаних фраз, що ïх ви словлює персонаж. Закiнчення
в Бараках, що за мiстом та остання сцена в Солонському Яру є
добрими прикладами ефективного застосування цiєï
лаконiчноï бесiди. Ми вже згадували, що проза Хвильового
наближаєть ся до поезiï. Це реалiзується не лише увагою
до дикцiï, дi- ялогу i окремих слiв, але й засобами образности.
Уважна аналiза орудування Хвильового метафорами й порiвнян нями
виявляє багато описiв, що передають надзвичайно цiкаве й
оригiнальне вiдчування. Ось, наприклад, кiлька вдалих метафор: Голубiли
душi, а в далинi iмпровiзувало на рожевих плямах…
сентиментальничало сонце; i кон- фектно, карамельно посмiхається;
дзвенить мороз ве- 13 сiллям молодих голосiв; сонце … крутнуло
хвостом. Цi метафори й порiвняння зачерпнуто з рiзних сфер i надано
ïм рiзного характеру, що своïм тоном коливають ся вiд
витончених i нiжних шарудять у листях мишенята дощовитоï осенi7,
через фантастичнi шкодую, що менi не судилося народитись таким шикарним,
як леопард**; до несентиментального гротеску ядернi баби, звикли жи
рувати з хорими, i пухкi та смачнi, не дарма на хорих порцiях
одгодовуються. Котлети, а не баби!9. Засоби образности часто замiнюють
описи. Це особли во стосується природи. Вiтер, сонце, пори року i
революцiя постiйно персонiфiкуються й виступають, як могутнi люд ськi
сили: Iнодi сонце заверещить золотом10; джигiтува ли солонi вiтри11; Над
повiтовим мiстом промчалась революцiя. Зламала декiлька вiкон,
зруйнувала чимало бу динкiв, розбила гурт сердець i помчалась далi12.
Використання гiперболь у цих i подiбних прикладах виявляється
надзвичайно успiшним, але, коли автор засто совує ïх до
характеристики осiб, вони наближаються до Гротеску. Про це ми вже
згадували, говорячи про викори стання Хвильовим звукiв i навiть букв
абетки для характе ристики осiб. Такого ж ефекту досягається i в
описi дєдуш- ки в Шляхетному гнiздi: Батько дєдушчин
чумакував у Крим по сiль, тому й у дєдушки широкi суворi брови
нависли, чорнi йому сiмдесят, а волосся на головi, як пух з трусика для
касторового капелюша сивий-сивий… Старе поко лiння, iз тих, що до
двадцятьох лiт без1 штанiв у цур- ки грали. Можна навести iншi приклади
характеристики засоба ми гiперболi. Вони особливо важливi в деяких
лiричнiших творах, як Легенда, Синiй листопад, Юрко: у Вади- ма знову
був кашель як степовий пожар13, Наталка го ворила щиро, i обличчя
ïï було свiтле, як винне повiтря во сени ранньоï14. Певнi
зображення, часто цiлi фрази, навiть уривки, слу жать важливiй
композицiйнiй метi в його оповiданнях. Во- 14 ни мають музичну функцiю в
ляйтмотивах або лiричних рефренах. У Синiм листопадi сюжет
будується щонай менше на шiстьох ляйтмотивах: 1. З моря
джигiтували со лонi вiтри; 2. Синiй листопад; 3. Урочисто ходить по
селах комуна; 4. Завтра розгорнемо голубину книгу вiчноï пое
зiï; 5. Розбiглись дороги; 6. Сосни. Рiзнi варiяцiï фраз пов
торюються в рiзних частинах оповiдання, вони взаємодi ють однi з
одними, починають i кiнчають оповiдання i слу жать точками довiдки для
читача. Дальшим елементом справдi поетичного стилю, яким Хвильовий
користується, є ритм. Коли б, наприклад, цiлi уривки Легенди
проскандувати i написати у формi вiрша, тодi вони нагадували б верлiбр.
Легенда нале жить до найменш реалiстичних i найбiльш стилiзованих
оповiдань Хвильового. Слово стилiзованих тут розумiє мо в сенсi
традицiйних. Нi характеристицi Стеньки, нi описовi ворога або
конфлiктовi не надано якоïсь глибини чи складности. Автор в
основному наголошує героïчну природу боротьби; Стенька
появляється як бездушна фол- кльорна фiгура, антагонiсти як
нечистивцi, фатум як все могутнiсть i т. д. Навiть плян деяких його
оповiдань при вертає увагу до ритмiчних властивостей деяких
уривкiв. Мабуть, найяскравiшим прикладом цього є сконденсованi у
п'ятнадцятьох рядках думки про революцiю в оповiдан нi Кiт у чоботях.
Цей уривок треба вважати перехiдним пунктом, на якому характер товаришки
Жучок мiняється з передреволюцiйного на пореволюцiйний. Ми
зацiкавленi розвитком ïï особистости i розгортанням подiй.
Збентежен ня i хвилювання перiоду самоï революцiï передаються
ряд ками, що нагадують поезiю футуристiв того часу: Плякати! Плякати!
Плякати! Гу — у! Гу — у! Бах! Бах! Плякати! Плякати!
Плякати! Схiд. Захiд. Пiвнiч. Пiвдень. Росiя. Украïна. Сибiр.
Польща. 15 Туркестан. Грузiя. Бiлорусiя… Критика придiлила дуже
мало уваги композицiï у те хнiцi розповiдi коротких оповiдань
Хвильового, хоча вони становлять, мабуть, найориґiнальнiший внесок
у стиль. Читач натрапляє на чималi труднощi, коли
намагається збагнути сенс деяких творiв, бо автор, схильний до
склад носте i еклектичноï природи своïх оповiдань, не йде на
по ступки читачевi, а тому читач мусить вставляти пояснен ня в деякi
притьмаренi мiсця. Про застосування ляйтмотивiв уже згадано. До цього
можна ще додати, що розгортання фабули вiдбувається за двома або й
бiльше плянами (На глухiм шляху), що на голос ставиться на
конструктивнiй ролi образности та що автор не цурається
несуттєвого матерiялу. В наслiдок цих факторiв iнодi його твори
тяжко розшифрувати, вони ство рюють двозначнiсть i дають можливiсть
кiлькох iнтерпре тацiй. Виглядає, що сам Хвильовий трактував
лiтературну творчiсть, як гру. Тем Хвильовий не шукає, бо все
життя є для поета темою, а наш автор є в прозi бiльшим
поетом, нiж у пое зiï. Ряд стилiстичних ознак, що властивими
є творцевi ри мованих рядкiв, надають своєрiдно-
вередливоï ароми етю дам…15. Автор постiйно перериває
розповiдь, звертаючись до читача про пораду в справi лiтературних
засобiв, що вiн ïх застосовує, та питає його, як
продовжувати фабулу. При клади такоï лiтературноï манери
постiйно спостерiгаємо у Вступнiй новелi, Редакторi Карковi i в
Чумацькiй ко мунi. У Вступнiй новелi ефект є гумористичний; в
неï включено роздiли, що не мають iншого завдання, як тiль ки
привернути увагу до себе, на самий засiб, наприклад:
VIII: Для живоï мислi читачевi; XVI: Навiщо стiль- 16 ки роздiлiв?
Така психологiя творчого iнтелекту: да ти як мога бiльше навiть
тодi, коли не можна;
IX: Новелю скiнчено… Що? Так, скiнчено… Трохи пiд манеру
першоï сторiнки Гоголевих Мер твих душ, на якiй подано
зовсiм недоречнi деталi одягу прохожого молодого чоловiка, наш
автор починає оповi дання Свиня цiлком нiби недоречною
словниковою дефi нiцiєю слова свиня, про яку вiн
пригадує собi аж в остан нiх рядках та пояснює, що
згадка про неï це ще один лiтературний засiб: Свиня для
того: пiдложити свиню, не сказати про свиню це прийом. Хвильовий
любить включати до своïх творiв уривки народних пiсень,
цитати з щоденникiв читачiв та iнших персонажiв, листи, сни i
навiть розповiдь у межах розповi дi. Багато цих компонентiв
впроваджує до твору сам опо вiдач, оголюючи таким чином
перед читачем засiб. Цi компоненти вживаються ще й тому, щоб,
комплiкуючи фа булу, заiнтригувати читача, а розповiдi надати ще
одного значення. Iнший засiб, близько спорiднений з попереднiм,
це посилання на iнших авторiв та лiтературних персонажiв: Гоголя,
Горького, Тичину, Шевченка, Шеллi, Чiчiкова, Ка терину. Коли
читати про Аркадiя Андрiйовича в Заулку, в думцi читача є
присутнiй Акакiй Акакiйович, а за описом старенькоï пари у
Шляхетнiм гнiздi ховаються старо свiтськi помiщики Гоголя.
Подiбно маємо численнi посилання на книжки, що ïх
читають персонажi, на полiтичних i культурних дiячiв то го часу
i, зрозумiло, на важливi подiï, що формували жит тя людей
того перiоду. Усi цi елементи кидають свiтло на спосiб мислення i
зацiкавлення його персонажiв та надають оповiданням
конденсацiï, в наслiдок чого вони стають творами мови, що
заряджена значущiстю. Цi елементи вживаються так часто i так
свiдомо, що вони можуть здаватися читачевi не так засобами, як
виявом авторськоï потреби дезорiєнтува- 17 ти читача,
щоб вирвати його з узвичаєних уявлень про лi тературний
творчий процес i лiтературний стиль та набли зити до автора й
авторових зацiкавлень. Якщо, загально висловлюючись, читач
ставиться прихильно до реалiзму, а автор до романтизму, або, якщо
читач дошукується iдеï i концепцiï у творi, а
автор схиляється бiльше до стилiстич ного новаторства, тодi
Хвильового треба залiчити до дру гоï категорiï. Я.
Гординський, звернувши увагу на цi два тяжiння та на напружений
стан, що запанував у наслiдок догматичноï природи
радянськоï лiтературноï критики, пи сав у 1939 роцi:
Всi лiтературнi згуртування пiдсовєтськоï Украïни
мають на метi створення нового стилю; велика ча стина тих
згуртувань хоче його побудувати на руï нах старих
традицiй… Критика хотiла б цей новий стиль вивести з нового
життя. Отже, вона змагає до реалiзму. Але захоплення новим
викликає романти ку, i в побудовi нового стилю бачимо
боротьбу мiж неоромантикою i неореалiзмом. Це вiдвiчна бороть ба.
Реалiзм, покищо, перемагає, але романтика тво рить у
сучасному письменствi Украïни такi мистець кi цiнностi, що
змагання мiж обома стилями в пов ному розгарi. Одначе критика
погодиться на який- небудь стиль, якщо тiльки вiн динамiчний; без
активного динамiзму не конче в дусi В. Полiщука! не прийметься в
сучасну пору нiякий стиль16. Щось подiбне писав сам Хвильовий,
коли характеризу вав напруження в творах Еллана, як вияв боротьби
роман тика з реалiзмом, письменника з полiтиком17. Очевидно,
Хвильовий намагався надати своïй творчостi найбiльшого
динамiзму i доклав усiх зусиль, щоб надихати ïï роман
тикою вiтаïзму. Навiть зоровий ефект сторiнки робить на
читача по мiтне враження. Крiм вставляння поезiй, цитат, прямо
кутних бльокiв, у яких читаємо змiст афiш i плякатiв, вiн
також послуговується дужками, цифрами, датами, бавить- 18
ся роздiловими знаками i т. п. Цiкаво зазначити, що саме
мистецьке оформлення журналiв, якi вiн редагував (осо бливо
Лiтературний ярмарок), рисунки й iнтерлюдiï в них,
розрахованi також на загальний естетичний ефект. Такi чисто
зовнiшнi засоби, а також його потяг до тлу мачень, що
мiстифiкують, i непотрiбних iнформацiй, якi виявляються кiнець-
кiнцем вже й не такими недоречними, були для декого приводом
накидатися на нього, як на лiтературного мiстифiкатора й позера.
Михайло Рудниць- кий був одним з таких критикiв, який вiдзначав,
що: Хвильовий належить до письменникiв, що iз щирости роблять
собi позу. У цiй щиростi вiн так загнався, що часом не
знає, чи не краще грати комедiю18. Ця нетолерантнiсть
Рудницького до зухвальства й по зи в лiтературi пояснюється
частково спротивом старшоï лiтературноï традицiï
до витiвок наймолодшого поколiння письменникiв i нагадує
нам фремова, Франка й iнших стовпiв естаблiшменту
попередньоï Генерацiï, якi з подiб ною настановою
зустрiли модернiстiв. До речi, у Хвильо вого була велика доза цих
властивостей, що вiн i сам усвi домлював. Трактування
лiтературноï творчости як певно го роду iнтелектуальноï
гри вже було примiчене в творчо стi Хвильового19: є одне
мiсце в Арабесках, де Хвильо вий розповiдає Марiï свою
фiктивну автобiографiю, а по тiм, заiнтригувавши свого слухача,
зрiкається ïï словами: Нiчого подiбного не було.
Я тiльки принiс тобi запах сло ва. Захоплення запахом слова i
самим творчим проце сом було характеристичним для всiх ваплiтян,
але до лiте ратурноï мiстифiкацiï мали найбiльший нахил
тодi Хвильо вий i Кость Буревiй, який у цiй справi став вiртуозом
i здо був собi славу як безсмертний Едвард Стрiха. Для оборони
Хвильового можна додати, що в тодiш нiх обставинах письменник
потребував якогось захисного механiзму, за яким вiн мiг би
сховатися, щоб хоч частин но уникнути переслiдування. Письменники
того часу, щоб 19 ухилитися вiд цензури, розвинули певну Езопову
мову, а Хвильовий у своïх пiзнiших творах, таких як Iван
Iвано вич та Ревiзор, звернувся до сатири, що своєю приро
дою була куди бiльш разюча й сардонiчна. Дальших пояснень для цих
наполегливих пошукiв но вих форм вислову можна дошукуватися в
настроях того часу. Ентузiязм, з яким велике число письменникiв
привi тало революцiю, штовхнув ïх до лiтературноï,
культурноï i полiтичноï дiяльности. Праця Хвильового в
рiзних лiте ратурних журналах i його спiвучасть на сторiнках
преси 20-их рокiв випливала з бажання сприяти лiтературному
ренесансовi й розгорнути культурну революцiю, яка ви несла б
украïнську лiтературу, критику й мистецтво на ще небувалу
височiнь. У своïх творах вiн намагався, де тiльки це було
можливо, кинути своïм читачам iскру життя, фан тазiï та
iнтелектуального збудження. Одночасно його тур бота за якiсть
лiтературних здобуткiв диктувала йому по требу уникати
тенденцiйности, спрощення й неориґiналь- ности. З цього
випливає той наголос, який вiн ставив на ерудицiю,
обдарованiсть i мистецьку культуру. Проблеми, з якими вiн
зiткнувся, реалiзуючи цi амбi цiï, крах його надiй i
розчарування були частиною його життя i вони, звичайно, стали
темами i змiстом його тво рiв. Коли романтик стає вiч-на-
вiч перед жорстокою дiй снiстю, тодi наступає цiлий ряд
приголомшень i суперечно стей. Наïвнi люди, що сподiвалися
чуда вiд революцiï, по чуваються обманеними розвитком подiй:
Мабуть, довго вчитися нам: революцiя наша, а слова не нашi
(Юрко); З'ïли, сукини сини, революцiю (На глухiм шляху).
Також цiкавлять його деякi персонажi, що були учасни ками
героïчного перiоду революцiï, а потiм втратили iде
алiзм i стали моральними дегенератами. Шкiц, колишнiй есер, у
Редакторi Карку поступово мiняється з украïнсь кого
патрiота i народника на адмiнiстратора i бюрократа. Вiн
починає охайнiше одягатися, менше говорить про пра гнення
Украïни i, очевидно, захоплюється практикою. Подiбна
метаморфоза вiдбувається i з iншими персонажа- Ш ми. Особи,
що залишаються революцiйними романтика ми, як Вадим у Синiм
листопадi, вмирають з вiзiєю май бутнього, а розчарованi,
як Марiя в тому ж таки оповiдан нi, живуть далi, не примирившися
з сучаснiстю. Цi суперечностi й зiставлення, що мають iдеологiчну
природу, становлять серцевину, навколо якоï Хвильовий
будує своï оповiдання. Iнодi напружений стан є
внутрiш ньою рисою персонажа i веде до цiкавоï
психологiчноï мо нографiï (як це влучно змальовано в
Редакторi Карку, а ще з бiльшою виразнiстю в оповiданнi Я). В
iнших тво рах маємо конфлiкт мiж рiзними типами (хоч Вадим
i Марiя залюбленi, але, висловлюючись об'єктивно, за
звичною революцiйною термiнологiєю, вони клясовi вороги).
Украïнська лiтература пореволюцiйного перiоду завдя
чує Хвильовому здобутки не лише на полi технiки й тех
нiчних нововведень. Вiн також залишив своє тавро на пiд
ходi до проблем теми i жанру. О. Бiлецький писав: Але значення
Синiх етюдiв та Осенi для молодоï украïнськоï
прози звичайно не вузько технiчне. Вплив цих книг широкий. Вони
по сутi визначили все коло тем нашоï революцiйноï
белетристики i випадки вихо ду з цього Хвильовим накресленого
кола почалися по рiвняно недавно. Три основнi жанри накреслила
про за Хвильового. Перший героïка революцiï (Хвильовий
волiє гово рити романтика) вiд спiвучоï, як стара
дума, Ле генди, до високо трагiчного Я…Другий револю цiйна
сатира: зображення обивателя, що до цього ча су ще безсмертний,
пристосовується до умов нового життя, заражає очищене
грозою повiтря своïм смер дючим диханням, несе в новий побут
сморiд староï тривiяльности…I третiй, нарештi
сатиричне, що iно дi переходить в елегiю… зображення
внутрiшнього неладу в середовищi колишнiх iдейних борцiв, розла
ду, що веде до смутку, до змiщанення, до того самого 21
обивательського багна, до моральноï смерти20. Граючи на
певних суперечностях вищенаведеного ха рактеру в радянському
побутi, Хвильовий спромагався на цiкавi ефекти iронiï, що
iнодi стають афористичними: Ми в клясi в Бога не вiримо, а вдома
вiримо…21; Доглядає дєдушка добре: колись
застав члена виконкому лiс ру бав не по закону було дiло!22. Тi
самi ефекти автор може викликати й тодi, коли змiшує
вищезгаданi жанри. У творах письменника постiйно сплiтаються
елегiя з сати рою, героïчне з простим або й банальним.
Хвильовий мiг, наприклад, використати богослуження або
украïнський фолкльор, щоб створити пiднесену чи ге
роïчну атмосферу (Ходять бояни невiдомих комун i спiва ють
вечiрню молитву… Слава в верхiв'ях…23), а по тiм не
вагався проколоти бальон свого високого лiтання прозаïчною
реальнiстю або й навiть непристойним гумо ром чи безсоромнiстю,
зачерпнувши ïх iз селянського чи пролетарського лексикону.
Це ще один засiб, на який ав тор наполягав так часто, що це
користування треба вважа ти навмисним та свiдомо пов'язаним з
поглядами письмен ника на лiтературу й творчiсть. Коли ми
дослiджуємо писання та переглядаємо манi фести рiзних
лiтературних шкiл, стає ясним, що одною з центральних
проблем для бiльшости груп було вiдношен ня мистця до публiки. У
кращому розумiннi це означало створення пролетарськоï
лiтератури, прихильно настроє ноï до робiтничоï
кляси й до бажання цiєï останньоï жити в
справедливому, безклясовому суспiльствi. В гiршому розу мiннi це
зводилося до вихвалювання партiйноï лiнiï. До
цiєï проблеми Хвильовий постiйно повертається у
своïх критичних i лiтературних творах. Вiн усвiдомлює
тi труд нощi, що виринають, коли автор намагається писати,
за його словами, про героïчнi буднi, i розумiє, що
лiтерату ра про робiтничу клясу й для неï вимагає
нових тем i нового стилю: Героïчнi буднi важче написати, нiж
геро ïчне свято… Буднi приймаю, i серцем i розумом.
Але все 22 таки тоска (Повiсть про санаторiйну зону). Бажання
пiднести прозаïчнi подiï до поетичного рiвня диктувало
йому звертатися до згаданих лiтературних засо бiв i було одною з
ключових проблем у його раннiй твор чостi. Бажання
поетизацiï помiтне не тiльки в його лiрич них спалахах, в
елегiйному настроï, у використаннi образ- ности i засобiв
уособлення, але видне i з використання мовних можливостей для
навiювання складних, часто пiд свiдомих, емоцiй. Постiйнi згадки
про вiдомi подiï i попу лярних героïв з iсторiï та
фолкльору Украïни, про револю цiю i загальний досвiд,
набутий полiтично-наснаженими украïнськими масами в роки
революцiï, все це давало йому змогу наблизитися до
колективноï пiдсвiдомости, грати на певних душевних струнах
i викликати серед шир шого кола читачiв реакцiю. З однiєю
проблемою, одначе, Хвильовий як лiтератур ний мистець не мiг дати
ради: це конфлiкт мiж iндивiдом i вимогами партiï. Зростання
бюрократичноï верстви i змiц нення сталiнськоï
фракцiï в урядi вiдбилося на лiтературно му життi загальною
тенденцiєю до офiцiйного оптимiзму, спрощення конфлiктiв та
одноманiтности форми, що в кiн цi 20-их рокiв послiдовно
здушувала всi оригiнальнi i твор чi думки в радянськiй
лiтературi, а в 30-их роках стала офiцiйним каноном
лiтературноï полiтики. Чимало творiв Хвильового
характеристичнi пристра сною обороною iндивiда i реакцiєю
на процес нiвелюван ня, який ховався за популярнi слова:
iнтернацiоналiзм, ко лективiзм, масовiзм, боротьба з
контрреволюцiєю, об'єд нання письменникiв i т. п. Ця
офiцiйна полiтика тривожи ла й iнших письменникiв та
iнтелектуалiстiв у межах i по за межами СРСР, що не могли
примиритися з революцi єю полiтичною чи соцiяльною без
революцiï культурноï, бо вважали, що обидвi
революцiï мусять iти в парi, а ви зволення кляси й
нацiï є не що iнше, як визволення iндивi да, який
належить до кляси i нацiï. Цi письменники вiдмо вились
тлумачити сприятливо факти й не хотiли примири тися з софiстикою
апологетiв та скептикiв. Андре Бретон, 23 головний теоретик
французьких сюрреалiстiв, пiсля свого розчарування радянським
експериментом, шукаючи точки опору для вiдкидання
дегенерацiï полiтичноï системи, волiв покладатися на
власнi iнтуïцiï й емоцiï: Першим актом хоробрости
революцiонера мусить бути бiльша любов до життя, нiж до
легенди…це по етовi й мистцевi належить роля глибоко
вивчати людськi проблеми в усiх ïх рiзновидах…
Обороняти культуру це передусiм захищати iнтереси того, що
iнтелектуально протиставиться серйознiй матерiялi- стичнiй
аналiзi, що є життєздатним, що й надалi бу де давати
плоди24. Багатозначнiсть уривка у Вступнiй новелi Хвильово го, в
якiм вiн вiдкидає скептицизм своєï
генерацiï i захи щає людину iдеалiв, полягає в
його самовпевненiй i бли скучiй оборонi iндивiдуалiзму й волi
мистця на право йти за власним надхненням: Я вiрю в загiрну
комуну i вiрю так божевiльно, що можна вмерти. Я мрiйник i з висо
ти свого незрiвняного нахабства плюю на слинявий скеп сис нашого
скептичного вiку. Ну, i так далi. Переважання
суб'єктивности, емоцiональности та iнди вiдуальносте в його
раннiх творах створює деякi трудно щi для лiтературноï
критики. Письменник не цiкавиться iн телектуальною
гармонiєю, точними зображеннями або мо тивацiєю та й
не прагне вiн бути зрозумiлим у чомусь зо крема, як це
iлюструє остання цитата. В його творчостi ба гато
нерiвностей: уривки певноï довершености чергуються з дещо
наïвними. Цiкаво, що Хвильовий пiзнiше нiби зрiкся стилю сво
єï першоï книжки. Нездисциплiнований романтизм,
само заглиблення i туманну думку вiн приписує своïй
раннiй прозi, а його пiзнiшi твори (починаючи вже вiд Осени)
мають iнший характер. Виглядає, що в Арабесках вiн хоче
пiдготовити читача до змiни свого стилю: 24 Моïм арабескам
iiпiз. I героï, i подiï, i пригоди, що ïх зовсiм
не було, здається, iдуть, i вже нiколи-нiколи не прийдуть.
I нiколи я не повернуся до своïх арабе сок, щоб мучити себе
над кожною крапкою. I вже нi коли не промчаться фоєрверки
гiперболiзму крiзь тем ряву буденщини, i не спалахне огнецвiт
моєï фанта зiï… Першi двi збiрки Хвильового
Синi етюди i Осiнь творять чiткий етап у його лiтературнiм розвит
ку, етап стилiстичноï експериментацiï i шукання нових
форм вислову. Приблизно до 1925 року можна говорити про стиль
орнаментальноï й лiричноï прози. Характери стичними для
цього стилю були поетичнi засоби органiза цiï словесного
матерiялу, згаданi вище: еклектизм, засоби оповiдi i фрагментацiя
розповiдноï форми. Уже в дальших своïх творах Хвильовий
переходить до виразно сюжетних оповiдань, якi будуються на
гострих со- цiяльних конфлiктах i в яких усю увагу зосереджено на
психологiчному розвитковi головних осiб. У таких оповi даннях, як
Ревiзор i Iван Iванович тон уже стає iронiч но-
саркастичний, особистiсть автора вiдступає на заднiй плян,
твiр робить враження суспiльноï сатири. Об'єктом
сатири є новi адмiнiстратори сталiнського СРСР, але
ïхня лицемiрнiсть i безiдейнiсть розкривається
спокiйною про зорою розповiдною формою i через побутовi деталi.
Де в першому стилi панував момент, запал i поетичнiсть, для
другого властивi протилежнi ознаки: час, заспокоєнiсть i
прозовiсть. Причини цiєï змiни могли бути рiзнi; ми
тут укажемо тiльки на декiлька. Поперше, Хвильовий напевно пого
джувався з деякими критиками, якi йому закидали, що форма його
раннiх оповiдань була елементарна й компози цiйно нечiтка. Його
засоби, мовляв, мали бiльш зовнiшнiй ефект, а надуживання ними
втомлювало читача й надоку чало йому. В передмовi Хвильового до
Поезiй Василя Еллана знаходимо один уривок, який вказує на
те, що 25 Хвильовий змiнив думку, коли наново переглянув свою
ранню прозу: В той час, як Хвильовi йшли в суспiльство з туманни
ми далями загiрноï комуни i цими далями обезво лювали
своє i без того безвольне суспiльство, Ел- лан сховав
шляхетну панну-поезiю в темну шухляду й пiшов у життя з холодним
розумом реального по лiтика (стор. 24). Подруге, революцiйно-
бойова лiрика вже звучала фальшиво, а полiтична реальнiсть
виглядала безмiрно за плутаною. Щирий письменник не мiг не
ставитися критич но до цiєï реальности i тверезо
ïï осуджувати. Як i героï ня Сентиментальноï
iсторiï. Хвильовий-романтик нара- зився на жорстоку правду
життя: Справа в тому, що я, як це потiм вияснилося, нама галась
протиставити себе свойому вiковi, а вiк глузу вав iз мене. Я
хотiла прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм
своєï натури до заголеноï й бруд ноï правди
життя, але це моє бажання розбивалось об глуху стiну
наманiкюреного вiку… У цiй нерiвнiй боротьбi мене було
деморалiзовано i тiльки25. Тяжко не бачити в цих словах i в
подiбнiй кризi свiто гляду Дмитрiя Карамазова, героя Вальдшнепiв,
анало гiю до переживань автора, у якого перервався революцiй ний
лiризм i перед яким замаячив безвихiдний НЕП з йо го диким
бюрократизмом i гладкими непманами. В цьо му останньому творi
Хвильовий старався написати су спiльний роман, який своïми
iдейними конфлiктами i пси хологiчними типами створював би широку
синтезу його творчости. У 1922-26 рр. нова доба ще тiльки
формувалася, на бирала сталих форм, i в творчостi переважали
фрагменти, новелi, етюди i т. п. Вiд 1926 року вже стають наявнi
в 26 творчостi Хвильового спроби всеохопноï синтези, яка
одно часно завершила б його етюди i утвердила б ним пропа гований
активно-романтичний, вiтаïстичний стиль. Цей другий етап
творчости письменника теж обiрвався перед часно: з Вальдшнепiв та
Iраïди, що були заплянованi як романи на ширшiй канвi,
появилися тiльки фрагменти. Лишив нам Микола Хвильовий своï
полемiчнi памфле ти i ряд вiршiв та оповiдань, в яких вiн перелив
у поетичнi образи аромат своєï доби i творчi шукання
талановитого письменника. Мирослав Шкандрiй ПРИМIТКИ
1. О. Килимник, Романтика правди, Киïв, 1964, стор. 15 i 58-64;
Ю. Смолич, Розповiдь про неспокiй, частина 1, Киïв, 1968,
стор. 85-98; В. В. Фащенко, Ленiнська теорiя вiдображення i
проблема романтизму та його стилiв, Радянське лiтературознавство,
1970, ч. 2, стор. 7-14; Iсто рiя украïнськоï лiтератури,
том 6, Киïв, 1970.
2. Я. Гординський, Лiтературна критика пiдсоветськоï
Украïни, Львiв, 1939, стор. 108.
3. Ю. Шерех, Не для дiтей, лiтературно-критичнi статтi й есеï.
В-во Пролог, 1964, стор. 66.
4. М. Чирков, Микола Хвильовий у його прозi, Життя й революцiя, 1925,
ч. 10, стор. 39.
5. М. Судима, Фразеологiя Миколи Хвильового, Червоний шлях, 1925, ч.
1-2, стор. 263-90.
6. Ю. Луцький, Голубi дилiжанси, Нью-Йорк, 1955, стор. 12.
7. М. Хвильовий, Твори, том 1, Етюди, 1927, Бараки, що за мi стом,
стор. 207; М. Хвильовий, Твори, том 1, В-во Смолоскип, 1978, стор.
264. i >
8. Там же, Вступна новеля, стор. 11; Твори, стор. 113.
9. Там же, Бараки, що за мiстом, стор. 212; Твори, стор. 267.
10. Там же, Чумакiвська комуна, стор. 173; Твори, стор. 238.
11. Там же, Синiй листопад, стор. 171; Твори, стор. 221.
12. Там же, Чумакiвська комуна, стор. 172; Твори, стор. 237.
13. Там же, Синiй листопад, стор. 152; Твори, стор. 229.
14. Там же, Юрко, стор. 89; Твори, стор. 173.
15. М. Доленго, Iмпресiонiстичний лiризм, Червоний шлях, 1924, ч. 1-2,
стор. 169.
16. Я. Гординський, Лiтературна критика пiдсоветськоï
Украïни, Львiв, 1939, стор. 109. 27 17. Василь Еллан,
Поезiï, Харкiв, ДВУ, 1927, стор. 5-25.
17. М. Рудницький, Вiд Мирного до Хвильового, Львiв, 1936, стор.
18.
19. Ю. Шерех, Не для дiтей, стор. 54.
20. О. Бiлецький, Про прозу взагалi i про нашу прозу 1925 року, Чер
воний шлях, Харкiв, 1926, ч. 3. стор. 139.
21. М. Хвильовий, Твори, том 1, Етюди, ДВУ, 1927, На глухiм шляху,
стор. 104; М. Хвильовий, Твори, том 1, В-во Смолоскип, 1978, стор.
186.
22. Там же, Шляхетне гнiздо, стор. 142; Твори, стор. 216.
23. Там же, Силюети, стор. 139; Твори, стор. 212.
24. Андре Бретон, Манiфести сюрреалiзму, Мiчiген, 1972, стор. 240.
25. М. Хвильовий, Твори, том 2, ДВУ, 1928, стор. 305.
