ТРАДИЦIЯ I НОВАТОРСТВО

ТРАДИЦIЯ I НОВАТОРСТВО в л-рi (вiд лат traditio передача, переказ)
поняття, що характеризують спадкоємнiсть i оновлення в лiт.
процесi, дiалектику успадкованого i новотвореного. Т. в широкому
розумiннi груповий досвiд, виражений в соц. органiзованих стереотипах
(Е.Маркарян). Формування Т. спричинене, зокрема, циклiчнiстю життя
людини, родини, роду, а також природних i трудових процесiв. З фiлос.-
гносеологiчного погляду, зрiлiсть, розробленнiсть традицiï
зумовлює якiсний стрибок, перехiд у нов. стан, що, по сутi,
є новаторством. Останнє ж у свою чергу незрiдка
базується на деяких вiдкинутих, не зрозумiлих до пори до часу
. або забутих теорiях (нове є добре забуте старе»). Iнакше
кажучи, Т.i н. слiд розглядати не як бiнарну опозицiю, а як два тiсно
пов'язаних, взаємообумовлених аспекти процесу розвитку. хоча
питома вага кожного з них варiюється залежно вiд конкретно-iст.
умов та змiсту епохи. У комунiкативному планi Т. механiзм, тобто
засоби та форми збереження, передавання та успадкування
iнформацiï. Кожний комунiкативний акт в найузагальненiшому
(типол.) розумiннi демонструє спiввiдношення, в якому
обєктивне це Т., а субєктивна частка iнформацiï
мiститься в Н. Вислiд кожного комунiкативного акту має обєктивно-
субєктивний характер сприйнятоï iнформацiï, який у
наступному комунiкативному актi в повному об'ємi набуває
статусу обєктивностi стосовно сприймаючоï
iндивiдуальноï свiдомостi, ментальностi етносу, контексту
(картини свiту) епохи тошо. Треба теж зважати й на те, шо мова Т.
може змiнюватись не тiльки вiдповiдно до нормальних змiн структури
сусп. свiдомостi. Iнколи вона може бути деформованою iдеологiчними,
рел. та iн. штучно створеними чинниками. В таких випадках iснують двi
мови: iстинна та хибна (нар. та офiцiйна). Першою iст. моделлю
спiввiдношення Т. i Н. є фольклор i л-ра. Вони виконують
однакову функцiю образне пiзнання дiйсностi. Вiдмiннiсть
полягає в тому, шо л-ра це форма писемного словесного
мистецтва, i в ньому полягає ïï комунiкативна
специфiка. Поступове звiльнення вiд заг. впливу породжувало Т. з
домiнуючим iндивiдуальним началом. Це вiдбувалося тодi, коли худож.
мова колективноï традицiï зруйнувалася, а ïï
деякi елементи могли бути замiненi нов., здатними передавати
iндивiдуальнi повiдомлення, але такi, шо вiдповiдають колективним
потребам. Стiйкiсть фольклор, i лiт. традицiï пояснюється
природою свiдомостi, шо лежить у ïх основi. Колективна традицiя
стiйкiша, ïï мова змiнюється вiдповiдно до змiни у
свiдомостi колективу, що вiдбувається набагато повiльнiше, нiж
у свiдомостi iндивiда. Мова мист-ва, вироблена протягом довгого часу,
має своï норми, якi виражаються в традицiях. Напр., такi
норми, як рiд, вид, жанр, напрям i т. д. виражають характер
спiввiдношення Т. i Н. Порушення правил є безумовно основою
розвитку. В уснiй Т. словесного мист-ва кожний реиипiєнт-
iнформатор мiг впливати на текст. Тобто ризик iнтерпретацiï
обєктивноï частки iнформацiï є дуже великим.
Тому код мови повiдомлення обов'язково повинен був вiдповiдати кодовi
мови традицiï. Для цього й iснувала жорстка регламентацiя мови.
Вiрогiднiсть вiдхилень вiд iстинностi iнформацiï при цьому
зводилась до мiнiмуму. Така жорсткiсть мови традицiï була
притаманною не тiльки уснiй нар. творчостi. Вона значною мiрою
визначала i л-ру Сер.-вiччя, яке було просякнуте одним стилетвiрним
началом, що складало стиль епохи (Д.Лiхачов) (авторство, канонiзацiя
тексту, бiльша самостiйнiсть твор. iндивiдуальноï волi тошо). З
виникненням писемностi удосконалився засiб передавання звязку мiж Т.
i Н. Змiна типу комунiкацiï (з усноï на писемну) вносить
змiни в структуру мови традицiï. Часто лiт. традицiя повязана з
видiленням завдяки писемностi iндивiдуальноï свiдомостi iз
колективноï. На худож. творчiсть, напр., зафiксовану письмово, в
першi столiття ïï iснування сильно впливала фольклор. Т.
Цей анонiмний перiод в iсторiï л-ри яскраво демонструє
домiнуючу ролю колективного досвiду худож. освоєння дiйсностi.
Вже зруйнувався механiзм контактноï комунiкацiï. Творець
звiльнився вiд безпосереднього впливу аудиторiï (спiвтворчiсть),
а мова колективноï творчостi продовжувала впливати на л-ру
(С.Аверiнцев). Лiт. повiдомлення не пiдкорене такiй жорсткiй
структурi мови, як фольклорне. I все ж збереження пiзнавальних
(трад.) ознак основи мови повiдомлення головне. Ця тенденцiя цiлком
вiдчутно простежується в розвитку мист-ва i л-ри. В давн. л-рах
(гипет, Месопотамiя, грец. архаïка) майже неподiльно панувала
традицiя. Iнновацiйнi елементи були вельми незначними i естет,
неусвiдомленими, вони були зумовленi радше позалiт. чинниками рел.,
полiт., етич. потребами, етнопсихол. формантами свiдомостi давн,
людини звiдси сталiсть жанр, структур давн. л-р: мiфи, казки,
звеличення богiв та правителiв, всiлякi повчання тощо. Та ж тенденцiя
спостерiгається в л-рах Сх., де Т. домiнувала аж до сер. XIX
ст. Елементи Н. починають вiдiгравати значну ролю в клас, мист-вi
Давн. Грецiï, коли вiд бувається диференцiацiя
мiфологiï, науки, фiлософiï, мист-ва, формуються новi жанри
(трагедiя, комедiя, лiр. поезiя, наук, та фiлос. трактат),
зароджується усвiдомлення автор, «я» митця. Важливим
стимулом Н. було взаємо проникнення, взаємозбагачення
культур в епоху гелленiзму, коли злиття елементiв рим., егип., бл,-
сх. мист-ва i л-ри дали потужний поштовх ïх розвитку. Епоха
європ. Сер-вiччя також характеризується домiнуванням Т.,
яка заснована на христ. цiнностях, шо не виключає звичайно,
значного розвитку мист-тв, зокрема, архiтектури, iконографiï,
л-ри. Н. в цей перiод було певною мiрою неусвiдомленим, воно
визначалося екстралiт. факторами. Так, виникнення нов. жанрiв (нац.
героïчний епос, лицарський роман. куртуазна лiрика) було
зумовлене розвитком феодальних вiдносин, рел. вiйнами, хрестовими
походами, контактами та запозиченнями з культури Бл. Сх. Типовим
зразком консервацiï традицiï стала вiзантiйська лiтература
та культура. Складним конгломератом Т. i Н. було мист-во Вiдродження
i класицизм ХУII-ХУШ ст. В цей час уперше вiдбувається естет,
усвiдомлене повернення до ант. традицiï, виникає
своєрiдний синтез дохрист. i христ. елементiв культури, що
приводить до принципово нов. якостi. 1 все ж мист- во Вiдродження i
класицизму несуть вiдбиток традицiï, сам принцип авторства,
творч. iнди вiдуальностi пiдпорядкований наслiдуванню канону,
правилам. Малярi, рiзьбярi та письменники використовують заг. сюжети,
мотиви, образи (як ант., так i сер-вiчнi, як мiфол.. так i iст. та
лiт.). Образ Андромахи приваблює Ж.Расiна i Л.Катенiна; до
iсторiï Гамлета звертаються Саксон Грамматик. В.Шекспiр,
О.Сумароков; Лон Жуана трактують Тiрсо де Молiна i Ж.-Б.Мольер; Сiда
Гiльсн де Кастро i П. де Корнель; Фауста К.Марло i Й.В.Гьоте,
романтики та модернiсти; Жанну д'Арк Ж.Шаплен i Вольтер; подiбнi
сюжети байок Езопа, Федра Ж. де Лафонтена,
I.Крилова, Л.Глiбова, численнi переробки «Енеïди П.Скаррон,
М.Осипов, 1.Котляревський. Н. починає домiнувати в мист-вi та
л-рi з 2-оï пол. XVIII ст.; так, сентименталiсти роблять естет,
значущою сферою приватне буття людини, а романтики на поч. XIX ст.
проголосили оригiнальнiсть, творчу iндивiдуальнiсть найбiльш важливим
принципом мист-ва. В подальшому роль Н. безперервно зростає,
досягнувши апогею в модернiзмi, де новацiï часом стають
самолостатнiми (футуризм). З iн. боку, безперечне домiнування Н. в
мист-вi Х1Х-ХХ ст. викликає нерiдко зворотну реакцiю, прагнення
повернення до традицiй (неоромантизм, неокласицизм, постмодернiзм).
Складна дiалектика Т. i Н. проявляється також на внутр-лiт.
рiвнi, зокрема, в закономiрностях змiни лiт. напрямiв та стилiв. Тут
спостерiгається своєрiдне чергування Т. i Н., в кожному
нов. напрямовi присутнє заперечення попереднього i використання
елементiв ше бiльш раннього: мист- во Вiдродження i класицизм
побудованi на звертаннi до пригнiченого в Сер. вiки ант. мист- ва; б
а р о к о , вiдкидаючи розкрiпаченнiсть Ренесансу, повертається
певною мiрою до сер-вiч. спiритуалiзму; сентименталiсти заперечують
рацiоналiзм класицизму й звертаються до нац. своєрiдностi л-ри
Сер. вiкiв; реалiзм XIX ст., вiдштовхуючись в деяких суттєвих
положеннях вiд романтизму, надихається рацiональними
конструкцiями просвiтителiв; модернiсти заперечують
життєподiбнiсть ренесансного мист- ва i звертаються до
умовностi сер-вiч. мист-ва тошо. Однак кожного разу повернення
вiдбувалося на нов., вишому рiвнi, в чому, власне, i полягало Н. Зв
язок Т. i Н. простежується в межах окр. лiт. напрямiв та
стилiв. Так, у Ренесансi не просто повторена античнiсть: вона
збагачена христ. спiритуалiзмом. У класицизмi звернення до ант.
сюжетiв i образiв супроводжується ïх пере- усвiломленням
вiдповiдно до реалiй Х/I1-ХУ1II ст., п аф ос i патетика
класицистського стилю використовується для апологiï нових
iст. i полiт, явиш. Зацiкавлення романтикiв Сер. вiками i фольклором
сполучається з новаторським трактуванням людськоï душi та
фiлос. переусвiдомленням казк-фант. стихiï сер-вiч. мист- ва.
Реалiзм XIX ст., запозичуючи у просвiтницькоï л-ри точнiсть
деталей та грунтовнiсть описiв, глибше проникає в рушiйнi
стимули соц. поведiнки людини. Образотвор. мист-во кiн. ХIХ-ХХ ст..
новаторськiï використовує умовнiсть сер-вiч. малярства та
наïвнiсть, примiтивiзм первiсного малюнку. Вiдповiдно лiт.
модернiзм часто «грає» з трад. стилями, нерiдко
пiдкреслено чужими та архаïчними. Суттєвi також iдейно-
тематичнi i поет, прiоритети у функцiонуваннi Т. В змiстовному
вiдношеннi Т. може втiлюватися в наслiдуваннi: 1) ант.-
класицистськоï спадщини; 2) нар. фольклор, стихiï; 3) реалiст.-
натуралiстичноï тенденцiï; 4) фант.-символiчних принципiв.
Т. може проявлятися також у прихильностi до канонiв (рел. мист-во Сер-
вiчя. класицизм) та сталих жанр, форм (трагедiя, ода, сонет), а також
у наслiдуваннi будь-якого одного автора (В.Ш експiра, Мольєра,
Гьоте, Л.Толстого, Т,Шевченка). Нарештi, можна говорити про Т. нац.
л-ри: рацiоналiзм i вiдвертiсть франц. л-ри, експре сивнiсть та
мiстичнiсть нiм. л-ри. ексцентричнiсть англ., моралiзаторський
характер рос., патрi архальний — укр. л-ри XIX ст. тошо
(Хуторянство). У формальному вiдношеннi Т. втiлюється у виглядi
алю зiï, ремiнiсценцiï, перекладу, адаптацiï, п ерероб
к и , впливу, iмiтацiï (наслiдування), стил iзац iï,
епiгонства. Суттєвими є також власне стильовi традицiï-
, пафос i суворiсть класицистського стилю, яскравiсть,
багатослiвнiсть романт.. науковiсть i точнiсть натуралiстично-
реалiст., надмiрнiсть, вишуканiсть i витонченiсть стилю барок о та
рококо, контрастнiсть i рiзкiсть експресiонiстського, витонченiст ь i
фрагментарнiсть iмпресiонiстичного стилю. З iн. боку, Н. має св
оï прiоритети та особливостi. По-перше, на вiдмiну вiд Т., яка
переважно має колективно-груповий характер i чiтко виражену
нац. своєрiднiсть, Н. налнац., космополiтична i
втiлюється на особистому рiвнi. По-друге, важливу ролю в
iнновацiйних процесах в мист-вi та л-рi кiн. ХIХ-ХХ ст.
вiдiграє заг. иивiлiзаиiйний прогрес, лавиноподiбно зростаючий
потiк iнформацiï, досягнення у фiлософiï, науцi, технiцi
(винахiд фотографiï сприяв трасформаиiï образотворч.
мистецтв, новi засоби транспорту i зв'язку надихнули футуристiв,
кiнематографiчнi засоби вплинули на л-ру тошо). Вiдповiдно в мист- вi
i л-рi XX ст. калейдоскопiчно швидко з'являються i змiнюють одне
одного рiзнi напрями та течiï: кубiзм, футуризм, експресiонiзм ,
абстрак цiонiзм, сюрреалiзм, поп-арт, поетизм, iмажизм, новий ром
ан», драма абсурду, постмо дернiзм, сои.-арт, концептуалiзм,
метафоризм тошо. В змiстовому вiдношеннi зникають всiлякi табу,
естет, сф ера розширюється за рахунок проникнення в областi
пiдсвiдомостi, iнтуiцiï, iнстинкту, парапсихологiï. В жанр,
системi домiнують гнучкi та рухливi жанри (роман, новела,
оповiдання), а також полiфункцiональнi жанр, зрошення (iнтелектуальна
драма, фiлос. лiрика, лiр. проза тошо). В поетицi зявляються новi
худож. засоби, поняття та стильовi рiшення; потiк свiдомостi, колаж,
монтаж, пiдтекст, часовi змiщення та накладання, магiчна реальнiсть,
логiка абсурду, вiртуальнiсть, мета-метафоризм i т.п. Однак, при
всьому багатствi худож. новацiй у XX ст., бiльша частина ïх так
чи iнакше базується на трансформованiй та переусвiдомленiй T.,
позаяк гармонiя Т. i Н. є необхiдною умовою плiдного розвитку
мист-ва та л-ри. Iгор Зварич, Юрiй Попов, Елеонора Соловей-Гончарнк