Стиль

СТИЛЬ (грец. stylus вiд stilos паличка для письма, Грифель) усталена
своєрiднiсть худож. системи (твiр, творчiсть письменника, лiт.
напрям). Змiстовнiсть С. є iст. вiдносною i залежить вiд характеру
естет, свiдомостi того чи iн. перiоду лiт розвитку. В епоху
рефлективного тради цiоналiзму (С.Аверинцев), тобто до XVIII ст. в вропi
панувала описова та нормативна поетика i риторика, якi були теор.
узагальненням досвiду тогочасного мист-ва слова, насамперед, його
тяжiння до стильових та жанр, канонiв (Поетика» та Риторика»
Арiстотеля, Наука поезiï» Гораиiя. Простиль Деметрiя, Риторика
Алкуïна, Наука поезiï Н.Буало, Риторика М.Ломоносова, а також
укр. поетики: De arte poetica» Ф .Прокоповича (1706), De Hortus
poeticus» (Поетичний сад) М.Довгалевського (1736), анонiмна Lyra
variis praeceptorum chordis (1696) та iн,). Як прояв лiт. етикету
(Д.Лихачов) розглядався С. не тiльки в вропi, але й на Сх. В
санскритськiй поетицi, яка була переважно поетикою слова»
(П.Грiнцер), iснувало поняття рiтi, пiд яким Вамана (iмовiрний автор
термiну, VIII ст.) розумiв особливе розташування слiв», визначаючи
наявнiсть трьох лiт С. вайдарбгi (бездоганний), гаудiя (сильний) та
панчалi (солодкий); назва кожного з них походить вiдлiт, традицiï
районiв Iндiï: Вiдарбга (Берар), Гауда (Бенгалiя), Панчала
(Кашмiр). Його теор, спадкоємець Удбгата говорить про три стильовi
манери (врiтгi) грубу (пашура), селянську (грамя) та мiську
(упанаг/рiка); а Рудрата ‘ спiввiдносить С. з естет, емоцiєю
(раса), додаючи, шо для передачi гнiву бiльш пiдходить С. ґаудiя,
кохання панчалi, горя вайдарбгi i т.д. Про лаконiчний (асхаб ал-iджас)
та багатослiвний» (асхаб ал-iтнаб) С. розмiрковує араб,
теоретик X ст. Абу Халiлал-Аскарi у своïй Книзi про два
мистецтва». Проблеми С. пiднiмає в Корай Футайсьо» (Про
старi та новi стилi, XIII) японець Фудзiвара Тосiнарi, в Вакатей дзiнею
(«Десять сталей япон. пiснi, X) Мiбу-но Тадамiне. В кiнцi XVIII на
поч. XIX у зв'язку з iсторизацiєю та iндивiдуалiзацiєю
людського мислення взагалi, зокрема, худож. (романтизм)
вiдбувається деканонiзацiя жанру як такого (i ж анровоï
системи), який був, особливо в до класицизму, осн. чинником
регламентованостi С. (теорiя трьох штилiв Ломоносова, генетично
повязаних з рiзними С. Енеïди», Буколiк та Георгiк Вергiлiя).
Це приводить до того, що С. стає неопосередкованим виразом
емансиповано'i худож. свiдомостi автора, його особистiсним мов. жестом,
проявом його формотворчостi, хоча й обмеженим загальною заданiстю
романтизму як лiт. напряму. Не випадково саме в цей час, пiсля появи
Iсторiï мистецтв ст-давнього свiту Й.Вiнкельмана (1764), поняття С.
поширюється i згодом стає чи не найголовнiшою
атрибуцiєю загально- гуманiтарноï свiдомостi. Звичайно,
найглибшого розтлумачення С. зазнає в мист-вознавствi та
фiлологiï. У суч. лiт-знавствi С. є поняття багатозначне. В
первинному визначеннi С. ие взаємоузгодженiсть усiх елементiв
худож. форми, ïх єднiсть, яка зумовлена породжуючою
енергiєю наскрiзноï автор, думки. Уява про С. як внугр.
принцип органiзацiï форми давно (чи не з Несвоєчасних
роздумiв Нiшие, 1876) стала розповсюдженою серед лiт-знавиiв i набула
теор. розгалуження та деталiзацiï. Розбiжностi серед ïï
прихильникiв стосуються перш за все сфери компетенцiï С.
Лiнгвiстично зорiєнтованi вченi вважають, шо С. охоплює
виключно мов. прошарок тв., тобто його зовн. форму (Форма i змiст в
лiтературi), i є «iндивiдуальним використанням мови»
(К.Фосслер), сумою всiх рис iндивiдуальноï мовленнєвоï
системи (К.ґертнер) i т.д. При цьому пiдкреслюється експресивний
характер лiт. С. (Б.Томашевський, М.Рiффатер, I.Фонадь та iн.), який
досягається через трансформацiю автором загальновживаних мов.
елементiв, а саме ïх вiдбiр, осмислення та комбiнацiю, зумовленi
потребами мовленнєвоï ситуацiï (В.Виноградов, П.Гiрс,
Ж.Марузо, В.Гурний та iн.). Але, на вiдмiну вiд власне лiнгв. пiдходу до
С., лiт-знавчий базується на спiввiдносностi його не з мов.
формою, а зi смисловою структурою тв., хоча деякi вченi пропонують або
остаточно повернути проблеми С. лiт-знавству (Л.Шпiтцер), або створити
заг-фiлол. стилiстику, яка б вирiшувала два повязаних мiж собою завдання
системного опису запозичених з нац. мови елементiв, шо утворюють С., та
проведення його функцiонального аналiзу (В.Виноградов), шо певною мiрою
реалiзувалося в теорiï та практицi новоï' критики,
герменевтики та неориторики. Але бiльшiсть вчених не без впливу мист-
вознавства екстраполюють владу С. не тiльки на зовн.. але й на внугр.
форму лiт. тв., тобто на його композицiю (О.Вальцель, В.Жирмунський,
К.Вуйцицький, Л.Долежел, К.Гаузенблас та iн.). Така позицiя є,
безумовно, продуктивнiшою, позаяк сприяє оптималiзацiï уяви
про тв. як худож. цiле. Як доцентрова сила тв.» (Ю.Борєв) С.
пронизує всi його умовнi шари, хоча й набуває
своєï остаточноï матерiалiзацiï саме в худож. мовi.
Тому слiд враховувати, шо С. виконує не тiльки орнаментальну,
оздоблюючу функцiю, але й «iнструментальну, тобто пов'язану iз
змiстом тв. (Р.Барт). Деякi вченi виступають проти озмiстовлення С.
(В.Шкловський, В.Кожинов), однак тою чи iн. мiрою спiввiдноснiсть С. та
змiсту визнається багатьма лiт-знавцями (О.Чичерiн,
Л.Тимофеєв, Л.Новиченко та iн.), кожен з яких висуває певний
комплекс аргументiв шодо свого бачення цiєï проблеми. Напр.,
В.Жирмунський пiдпорядковує С. тему, образ, композицiю, змiст,
який втiлюється в словах, але не вичерпується ними:
аналогiчноï за суттю точки зору дотримується Тимофеєв,
говорячи про С. iдеï, теми, характеру, мови: О.Соколов, розрiзняючи
чинники та носiïв С., вiдносить безперечно до перших предметно- iд.
змiст, худож. метод, образну систему та жанр,- родовi ознаки тв., а
безперечно до других худож. мову, композицiя ж стосовно змiсту є
носiєм, а стосовно мови чинником С.; стверджуючи наявнiсть
морфологiчних ознак С. в тематицi, образах (ейдосах), жанр,
композицiï та худож. мовi,
I.Чернов пiдкреслює, шо першi два носiï водночас є i
формальними iнгредiєнтами С., i визначають його змiст. Загалом
як важлива синтезуюча характеристика єдностi змiсту i форми'
(М.Гiршман) С. зумовлює феноменальну самодостатнiсть тв., яка
є ознакою його досконалостi. Однак С. виявляє не тiльки
онтологiчну суть твору, тип його цiлiсностi (Ю.Борєв), але й
особистiсну акцентуйованiсть автора, що усвiдомилося ше в XVIII ст.
(Ж.Бюффон: Стиль це людина») i набуло в подальшому
розвинутоï конкретизацiï в працях багатьох теоретикiв вiд
Г.Гегеля до лiт-знавцiв XX ст., якi пов'язують С. з iндивiдуальною
структурою сил, що формує поет, свiт (В.Кайзер), з бiологiчними
потребами людини (Л.Шпiтцер), з iндивiдуальною та колективною
психiкою (Ю.Кляйнер), з таємничою мiфологiєю письменника
(Р.Барт) тошо. Зокрема, не втратив своєï актуальностi
трактат И.В.Гьоте Просте наслiдування, манера, стиль (1788), який
започаткував розумiння С. як вищоï єдностi iндивiдуального
та загальнолюдського, субєктивного та обєктивного, шо
досягається в процесi пiзнання свiту i є основою худож.
комунiкацiï, дiалогiчного спiлкування мiж людьми. Не без впливу
нiм. письменника Вяч. Iванов писав, шо С. досягається
подоланням тотожностi мiж особою та творцем, обєктивацiєю
ïï (особи Б.I.) суб'єктивного змiсту (Манера, обличчя
i стиль). У цьому планi чи не найважливiшим чинником С. є
особливостi предмету худож. рефлексiï (П.Мюллер-Фрейенфельс), тi
характернi ознаки пiзнавальних реалiй, якi дали пiдставу В.Розанову
полемiчно (по вiдношенню до Бюффона) проголосити: ‘Стиль це
душа речей. Основним носiєм iндивiдуальностi С. письменника
(iдеостиль) є окр. тв. (Б.Кроче, Кайзер), у якому все вiд
свiтоустрою до iнтонацiï несе на собi вiдбиток автор,
особистостi, зокрема його свiтообразу, екзистенцiального самопочуття,
суспiльного темпераменту, вiдношення до лiт. традицiï тошо. Але
поняття iдеостилю не обмежується тв. як таким, а обiймає
всю творчiсть письменника, набуваючи ознак системноï
узагальненостi. Саме постiйна присутнiсть авторського я в рiзних тв.
митця i зумовлює ïх «стилiстичний лад
(М.Коцюбинська). На противагу теорiям iндивiдуальностi С. iснують i
такi, якi акцентують його надiндивiдуальнi, типол. властивостi, маючи
на увазi насамперед загальний стильовий контекст тiєï чи
iн. епохи або напряму, течiï, школи (Г.Вьольфлiн, О.Вальцель,
Т.С.Елiот, М.Фуко, нова критика та iн.). Вьольфлiн виводить С. iз
психологiï, В.Фрiче з соцiологiчноï закономiрностi,
Вальцель iз свiтосприймання епохи. Подiбнi судження дають змогу
створити деперсонiфiковану (без iмен) iсторiю С., однiєю з
перших спроб якоï була запропонована Гегелем теорiя трьох етапiв
розвитку С. строгого, iдеального та приємного (Лекцiï з
естетики). Така наук, настанова актуалiзує, перш за все,
проблему клас. С., тобто тiєï мiри, яка в подальшому
служитиме орiєнтиром стильового руху л-ри (I.Подгаєцька),
а також комплекс проблем, пов'язаних з традицiєю i новаторством
у л-рi. Б ори с Iванюк