Сiджо

СIДЖО (пiснi пiр року або сучаснi наспiви) жанр клас. кор. поезiï, тв. з трьох вiрш, довгих рядкiв. Ритм, структура С. створюється, по-перше, сильною цезурою, яка подiляє кожний рядок на пiввiрша, по-друге, слабкою цезурою, шо видiляє в кожному пiввiршi два нерiвноскладовi ритмо- iнтонацiйнi перiоди (умовнi стопи), шо характеризуються вiдносною смисловою та синтаксичною завершенiстю. Л.Коцевич вивiв числову формулу врегульованого, т.зв. пхьон-С., де цифра позначає складовий об'єм стопи: 3 4 / / 3 / 4 4 3 4 / / 3 / 4 4 3 5 / / 4 З Iснують вiдхилення вiд цiєï метр, норми (кiлькiсть складiв у стопi» може коливатися вiд 2 до 6), але Початкова стопа третього рядка обов'язково має бути трискладовою, а друга подовженою (не менше 5 складiв). Ритмiчнiсть С. посилюється звук, повторами (переважно в кiн. початкових стоп та пiввiршiв), а також т.зв. ембрiональною римою. Усталеними ознаками С. є наявнiсть образного паралелiзму i композицiйна визначенiсть у розподiлi тематичного матерiалу мiж вiрш, рядками: першi два розвивають тематичний мотив, останнiй надає йому смисловоï концептуалiзацiï. С. походить вiд давн-кор. жанру хянга (пiснi рiдного краю), вiд якого успадкував не тiльки поет, особливостi, але й форму iснування в супроводi муа iнструменту. Отож С. класифiкувалися в антологiях за муз. принципом. Власне С. як жанр сформувався в кiн. XIV ст. Як i каса, клас. С. виконувалися рiдною мовою на противагу iєроглiфiчнiй л-рi на мовi ханмун (кореïзована кит. писемна мова веньянь). Створення нац. писемностi (1444) сприяло подальшому розвитку С. Розрiзняють патрiотичнi С. (С. поетiв-воïнiв iз конфуцiанським iдеалом вiрностi обовязку Кiм Джонсо, ХIУ-ХУ ст.; Нам I, XV ст.), С., що належать до пейзажноï лiрики (канхо), або поезiя рiчок та озер (Дi Хьонбо, ХУ-ХУI ст.; Лi Хван, ХЛ ст.; Лi I, XVI ст.; Кiм Гванук, ХУI-ХУII ст.), любовнi С. (Хван Джiнi, XVI ст.); Чон Чхоль (Сонган), XVI ст.; Чу Нiсiк, XVII ст.; Кiм Самхьон, XVII-XVHI ст.); особливого значення любовнi С. набули в поетес- кiсен (гетер), XVI ст. Створюються цикли С. (ос- сiджо) з наскрiзним тематичним мотивом (цикл з 40 С. Пори року рибалки, Пiснi про пятъох друзiв Юн Сондо, XVI-XVII ст.). У XVI-XVII ст. виникає такий рiзновид, як чан-сiджо (ловге С.) з його заг. настановою на демократизацiю тематичного репертуару, на оповiднiсть (сосоль С.) i на ритм, вiльнiсть (Чон Чхоль (Сонган), XVI ст.; Кiм Мiнсун, XIX ст.). Це призводить до певноï руйнацiï структури С., а саме, умовного рефлексу мiж зображальним та виражальним планом тв., зокрема, до свiдомого уникнення традицiйних образiв та усталених етил, формул. Найвищого розвитку С. досягає в XV1-XVIII ст., пiсля чого виходить з активного вжитку, хоча зустрiчається в поезiï XX ст. (Мьон Лонук, Кiм Гванхьон). Борис Iванюк