Сiджо

СIДЖО (пiснi пiр року або сучаснi наспiви) жанр клас. кор. поезiï,
тв. з трьох вiрш, довгих рядкiв. Ритм, структура С. створюється,
по-перше, сильною цезурою, яка подiляє кожний рядок на пiввiрша,
по-друге, слабкою цезурою, шо видiляє в кожному пiввiршi два
нерiвноскладовi ритмо- iнтонацiйнi перiоди (умовнi стопи), шо
характеризуються вiдносною смисловою та синтаксичною завершенiстю.
Л.Коцевич вивiв числову формулу врегульованого, т.зв. пхьон-С., де цифра
позначає складовий об'єм стопи: 3 4 / / 3 / 4 4 3 4 / / 3 /
4 4 3 5 / / 4 З Iснують вiдхилення вiд цiєï метр, норми
(кiлькiсть складiв у стопi» може коливатися вiд 2 до 6), але
Початкова стопа третього рядка обов'язково має бути трискладовою,
а друга подовженою (не менше 5 складiв). Ритмiчнiсть С.
посилюється звук, повторами (переважно в кiн. початкових стоп та
пiввiршiв), а також т.зв. ембрiональною римою. Усталеними ознаками С.
є наявнiсть образного паралелiзму i композицiйна визначенiсть у
розподiлi тематичного матерiалу мiж вiрш, рядками: першi два розвивають
тематичний мотив, останнiй надає йому смисловоï
концептуалiзацiï. С. походить вiд давн-кор. жанру хянга (пiснi
рiдного краю), вiд якого успадкував не тiльки поет, особливостi, але й
форму iснування в супроводi муа iнструменту. Отож С. класифiкувалися в
антологiях за муз. принципом. Власне С. як жанр сформувався в кiн. XIV
ст. Як i каса, клас. С. виконувалися рiдною мовою на противагу
iєроглiфiчнiй л-рi на мовi ханмун (кореïзована кит. писемна
мова веньянь). Створення нац. писемностi (1444) сприяло подальшому
розвитку С. Розрiзняють патрiотичнi С. (С. поетiв-воïнiв iз
конфуцiанським iдеалом вiрностi обовязку Кiм Джонсо, ХIУ-ХУ ст.; Нам I,
XV ст.), С., що належать до пейзажноï лiрики (канхо), або поезiя
рiчок та озер (Дi Хьонбо, ХУ-ХУI ст.; Лi Хван, ХЛ ст.; Лi I, XVI ст.;
Кiм Гванук, ХУI-ХУII ст.), любовнi С. (Хван Джiнi, XVI ст.); Чон Чхоль
(Сонган), XVI ст.; Чу Нiсiк, XVII ст.; Кiм Самхьон, XVII-XVHI ст.);
особливого значення любовнi С. набули в поетес- кiсен (гетер), XVI ст.
Створюються цикли С. (ос- сiджо) з наскрiзним тематичним мотивом (цикл з
40 С. Пори року рибалки, Пiснi про пятъох друзiв Юн Сондо, XVI-XVII
ст.). У XVI-XVII ст. виникає такий рiзновид, як чан-сiджо (ловге
С.) з його заг. настановою на демократизацiю тематичного репертуару, на
оповiднiсть (сосоль С.) i на ритм, вiльнiсть (Чон Чхоль (Сонган), XVI
ст.; Кiм Мiнсун, XIX ст.). Це призводить до певноï руйнацiï
структури С., а саме, умовного рефлексу мiж зображальним та виражальним
планом тв., зокрема, до свiдомого уникнення традицiйних образiв та
усталених етил, формул. Найвищого розвитку С. досягає в XV1-XVIII
ст., пiсля чого виходить з активного вжитку, хоча зустрiчається в
поезiï XX ст. (Мьон Лонук, Кiм Гванхьон). Борис Iванюк