Житi

ЖИТI (або житiйна лiтература) з болг. (див. також «агiографiя»
вiд ahios святий, gra fo пишу) жанр бiографiï св. христ. Церкви
(православноï або катол^, проповiдникiв, аскетiв, мученикiв,
сповiдникiв, юродивих. Ж. виникло на тлi розкладу ант. -бiографiï
на зразок Плугарховоï. Якшо античнiсть зробила центром уваги
людину, котра була втiленням громадянських чеснот, то христ. епоха
пiдносить «обожену людину, громадянина Граду Божого. Звiдси полярна
спрямованiсть Ж. стосовно ант. бiографiï: воно зображує не
громадянську дiяльнiсть особи й навiть не ïï вчинки, але
духов. зростання. Наявнiсть фабули, дiалогiв, iн. персонажiв, навiть
фантастики покликанi лише вiдтiнити психол. насиченiсть розповiдi. Проте
саме з ант. бiографiï утримано iдею дати читачам приклад для
наслiдування. За часiв катакомбного iснування християнства Ж. складалися
звичайно як мартирологи, тобто лаконiчнi переповiдання про мученикiв. З
виникненням чернецтва почали створюватися Ж. пустельникiв, на зразок
бiографiï засновника монашого служiння, св. Антонiя, написаноï
св. Афанасiєм Алек- сандрiйським у IЛ ст. н.е. Тодi ж було
написано славетну .Сповiдь св. Августина, котра, не претендуючи на
житiйнiсть, дала проте мiцну пiдтримку нов. жанру. Раннi Ж. надихалися
спогадами, чи переказами сучасникiв про ту чи iн. непересiчну
особистiсть та ïï подвиги (Антонiя Фiваïдського чи'
Симеона Столпника та iн.), i вiдзначалися поетичнiстю та мальовничiстю.
Почасти до того спричинювалися й не забутi анг. традицiï. В них,
згiдно з лiт. етикетом раннього сер.-вiччя та пiзньоï античностi
виразно змальовано атмосферу чудесного, присутнi ареталогiчнi мотиви, як
в описi видiнь св. Антонiя Вел. У тканину нов. жанру вплiталися мiфол.-
фольклор, i ант. лiт. сюжети та мотиви (напр., мотив змiєборства й
вивiльнення дiви вiд змiя в Ж. Георгiя-Побiдоносця) або навiть мотиви
притчi, легенди, анекдоту. Використовували Ж. й монастирський фольклор.
У свою чергу Ж. стає джерелом фольклору: легенди, пiснi жонглерiв
або духовнi вiршi. В цi часи зацiкавленiсть сюжетом, дiалогом або
яскравiстю образу була не менш важливим моментом, нiж дидактика. Раннi
Ж., як i ант. тв., дiлилися структурно за трихотомiчним принципом:
передмова, гол. частина та епiлог. Ж. рано почали групуватися в зб. для
церк. потреб для вшанування пам'ятi святого, в котрого пам'ять
твориться». Так виникли календарнi збiрки Мiнеï Служебнi (по
мiсяцях на цiлий рiк) та Четьï Мiнеï (себто «для
читання). Окрiм того, склалися Прологи (скорочений варiант Мiней),
Торжественники та Соборники (зб. Ж. найбiльш значних святих).
Некалендарнi зб. патерики (Отечники) Групують матерiал за алфавiтом
(Абетковий Патерик) або ж тематикою; часом за локальним принципом
виникнення в тих чи iн. монастирських центрах (Лимонар «синайський
патерик I.Мосха; Лавсаïк «єгип. патерик» Палладiя
та iн ). В IХ-Х ст. Ж. стає поступово явищем масовоï
лiтератури, набуваючи рис полiт, заангажованостi. тенденцiйностi та
холодного дидактизму. Цей тип Ж. формується у Вiзантiï, у
Симеона Метафраста (2-а пол. X ст.), котрий був, проте, впливовим
агiографом для Сх. й Зх. Неповторнi риси героя поступаються трафарету,
котрий має гарантувати вiдчуття «iдеальностi: герой Ж.
обов'язково народжується вiл благочестивих батькiв, змалку
тяжiє до аскётичних подвигiв, виявляє здатнiсть творити
чудеса, якi продовжуються звичайно й пiсля його мирноï смертi,- як
правило, на могилi. Панегiричний тон сягає вершини в похвалi, шо
вiнчає Ж. Риторика бере гору над поетикою. Ця схематичнiсть скоро
поступається на Зх. белетризованому, поет, викладу (Волфганг .
Геррiдський, X ст.,; Якопо де Ворагiне, XIII ст.; Петр Наталiбус, XIV
ст.). : Тенденцiя створити систематизований звiд житiйноï л-ри
спостерiгається на катод. Зх. в часи Реформацiï, коли
протестанти почали заперечувати культ святих як такий. Почали видаватися
Мартиролог англiйських святих (1562), «Мартиролог англiйський
(1608), Мартиролог iспанський» (1651). Величезний матерiал катол
агiографiï вдалося систематизувати єзуïтам: Ж.Боланд та
товариство ‘боландистiв» вилають багатотомовий зб., шо
виходив друком з 1643 до 1903 pp. (Acta sanctorum). Поль,
єзуïт П.Скарга створює 1579 р. своï Житiя святих.
Проте спершу у зх. слов'ян складалися княжi» житiя, бо можновладцi
й були першими героями християнизацiï (напр., чес. Ж. Вацлава й
Людмили). Разом з тим, тут поширювалися типовi лат.-чес. Ж., подiбно як
i у Словаччинi (легенди про св. Сворада й Бенедiкта та про св. Стефана).
У православно-вiзант. регiонi (пiвд. словяни, Румунiя, Кавказ, Сiрiя,
Ефiопiя) Ж. складалися переважно на основi пiзнiх вiзант. нормативiв (за
винятком Вiрменiï з ïï раннiм церк. вiдмежуванням вiд
Вiзантiï). В Киïв. Русi Ж. стали вiдомi завдяки старословян.
(болг.) перекладам з грец. мови богослужебних зб. (Четiй, Прологiв та
Патерикiв). Оригiнальнi киïв. Ж. спершу виникали, як i в зх.
словян, у виглядi «княжих : Ж. Бориса та Глiба. котре
стверджує ше незвичнi христ. чесноти загиблих княжичiв (XI ст.),
Володимира, Ольги, Мстислава, Михайла Чернiгiвського. Виникають й типовi
монастирськi Ж., напр. св. Антонiя та Феодосiя Печерських (ХI-поч.ХII
ст.), шо складають основу Києво-Печерського патерика (поч. XIII
ст.). Вiдомi почасти й iмена перших вiтчизняних апографiв напр., Нестора
Печерського. Подальший розвиток жанру на укр. грунтi являє досить
багату картину, незважаючи навiть на руйнацiю культури за часiв монг.
навали. Нове пiднесення жанру почалося в ренесанснi часи, не без впливу
зб. Скарги, досвiд якого було широко використано, особливо у Києво-
Могилянськiй Академiï (Patericon С.Косова поль. мовою перекладення
Касiянiвськоï редакцiï Києво-Печерського патерика;
подальше упорядкування тексту цiєï памятки Й.Тризною та
К.Хопошевським). Аж до XVIII ст. в киïв, та iн. укр. духов, центрах
накопичувалися друкованi й рукописнi. Ж. та зб., якi часом оброблялися
визначними майстрами слова (напр., Й.Галятовським; XVII-XVIII ст.).
Апофеозом є творчiсть св. Дмитра Туптала чотиритомовий варiант Четiй-
Мiней (1683-1705), котрий узагальнив спiльну роботу укр. та рос.
книжникiв, розпочату ше за Iвана Г розного московським митрополитом
Макарiєм, котрий понинi є для правосл. церков Украïни,
Росiï та Бiлорусi опорою в богослужебнiй та просвiтницькiй
дiяльностi. Рос. агiографiя, якшо проминути написанi скорше в дусi
воïнських повiстей Ж. Олександра Невського, Ловмонта Псковського та
Дмитрiя Донського, складалася як така майже цiлком пiд другим
пiвденнослов'янським впливом (кiн. MV поч. XV ст.). Часом рос.
агiографiя прямувала власними шляхами (оригiнальний переспiв фольклор,
сюжету про мудру дiву в Ж. Петра та Февронiï, побутовий колорит Ж.
св. Юлiанiï Лазаревськоï, старообрядницькi Ж. бояринi
Морозовоï, Iвана Неронова). Найбiльш оригiнальна барокова
автобiографiя Аввакума, типол. спорiднена з бiльш раннiм Ж.
автобiографiєю св. Терези Iспанськоï (XVI ст.). Надзвичайно
популярним стало «Житiс Алексiя, чоловiка Божого, створене за
кордоном на основi поетизацiï ранньохрист. iдеалу, й сприйняте в
краïнi, де не було споконвiку анi приватноï власностi, анi
полiтичного грунту для особистоï гiдностi, як манiфест прав
приниженоï, й разом богообраноï iндивiдуальностi. Воно вiдоме'
ще з Киïв, часiв, але безлiч разiв переписувалося в Росiï й
стало взiрцем для створення численних нов. житiй. Сьогоднi Ж. обома
ортодоксальними церквами творяться в основному на клас, зразках, як от,
напр., нещодавно канонiзованих св. А.Рубльова та митрополита Макарiя. У
пд-словян. л-рах жанр Ж. в умовах османського поневолення продовжував
бути актуальним аж донедавна. У болгар ХУI-ХУII ст. образи св. Iоана
Хрестителя та Миколи Мiрлiкiйського переосмислено було як захисникiв
бiдних селян. Житiє царя Уроша серб, патрiарха Паiсiя (1642)
сповнене згадок про минулу велич. Особливо драматичне Житiє та
страждання грiшного Софронiя» (1803-1805) автобiографiя Софронiя
Врачанського плач поневоленого в атмосферi терору та приниження. Подiбне
спостерiгається й в л-рi Ефiопiï, в якiй аж до XX ст. Ж.
стародавн. царiв правили за публiцистичнi заклики. Варто вiдзначити
типол. подiбнiсть до христ. Ж. життєписiв дiячiв буддизму, напр.,
«Iсторiю буддизму в Iндiï тибетця Таранати (1608) або
«Зiбрання тв. Сронцзан-Гампо, Сказання про Золоту Вервиïло,
Сказання Панди, Кн. дорогоцiнних настанов», Царськi розповiдi Уго
Далай-лами (1617-1682). Зрештою у XVII ст. ця традицiя занепадає в
Тибетi, але триває на околицях буйдiйського свiту (життєписи
монг. лам XVII ст.). Украй оригiнальним є включення до вiзант.
православноï агiографiï життя самого Будди, котрого змальовано
тут як святого Иоасафа, царевича iнд. (на Русi це Ж. вiдоме як
«Сказання про Варлаама та Йоасафа). Включення трад. житiйного
сюжету або самоï iдеï Ж. до нов. л-ри є поширеним
явищем. Тв. Д.Дефо про Робiнзона й численнi його наслiдування виникають
на основi поетизованоï моделi анахорета-самiтника. Те ж можна
сказати про роман-бiографiю та роман виховання, джерела яких в
«Сповiдi Августина й агiографiчних тв. сер.-вiччя. Ця форма виразно
вплинула на Л.Толстого, героï якого, починаючи вiд . трилогiï
про Нiколiньку Iртєньсва й аж до повiстi «Отець Сергiй»,
завжди прагнули побудувати своє життя на основi суворого христ.
стереотипу поведiнки. В радянський час традицiï житiйноï л-ри
непомiтно передавалися жанру героïчноï бiографiï, напр.,
серiï ЖЗЛ, в якiй спрощувалися й модернiзувалися в офiцiйному дусi
життєвi шляхи видатних осiб. Те ж можна сказати про використання
бiографiчного методу у викладаннi л-ри у вишiй та особливо сер. школi.
Але в цiлому секуляризована л-ра ХIХ-ХХ ст. використовує житiйнi
сюжети, мотиви й образи в дусi стилiзацiï. Так. сюжет з
Киïвського патерика про використання чорта для малдрiвки, шо
вiдмайнувся у новгородському «житiï ^пископа Геннадiя (той
хотiв летiïи чортом до русалиму), використань ‘О.Пушкiним в
жартiвливому вiршi: не менш невимушена використав його М.Гоголь
(«Нiч перед Рiздвом»). Суто естетазовану стилiзацiю Ж.
подає європ л-ра-ХК-ХХ ст. Така, напр., Спокуса св.
Антонiя» Г.Флобера, насичена фантасмагорiями в дусi картин .Босха.
А.Франс артистично стилiзував новели Перламутровоï скриньки»
пiд Золоту легенду» Я. де Ворагiне. Число таких прикладiв
величезне, особливо в л-рi поч. XX ст., коли сти/iiзацiя пiд Ж.
набуває неосяжного характеру. Зокрема це спостерiгається в
рос. л-рi. Темi вiддають належне О.Ремiзов, Б.Зайцев, Ф .Сологуб,
Л.Андреев; дехто, як Ремiзов.шукає тут перш за все
стилiстичноï барвистостi, декоративностi, дехто, як Сологуб або
Андреев, здобувають з форми житiя енергiю потужного фiлос. узагальнення,
часом з богоборчим вiдтiнком. (Житiє Василя Фiвейського»).
Спостерiгається тенденцiя до створення анти-житiя» у
радикалiв XIX ст. (Пани Головльови» М.Салтикова-Щедрiна, якi проте
закiнчуються суто христ. розкаянням грiшника). Семен А брам ович