Реалiзм

РЕАЛIЗМ (вiд пiзньолат. геа/i5 речовинний) складна естет, категорiя,
застосована до понять тип творчостi, напрям, метод, стиль У найширшому
розумiннi вона означає прагнення до максимально всеохоплюючого
вiдбиття в мист-вi навколишнього свiту та людини на основi пiзнання
закономiрностей ïх взаємин. Термiн Р. досить часто
асоцiюється з поняттями «iстина, «правда, правдивiсть .
«правдоподiбнiсть», «вiрнiсть. «достовiрнiсть ,
точнiсть .. «об'єктивнiсть». «життєподiбнiсть
«наслiдування природи тощо, проте сама специфiка мист-ва. i,
зокрема, л-ри. виключає однозначне визначення Р. Показово, шо до
сер. XIX ст. словї Р. не застосовувалося до мист-ва (реалiстами у сер-
вiч. схоластицi називали прибiчникiв iдеï реального iснування
унiверсалiй заг. понять). Проблема вiдбиття природи, дiйсностi в мист-
вi була порушена ше Арiстотелем, який використав платонiвський термiн
«мiмесис» наслiдування природи, висунувши його як
основоположний принцип у мист-вi (сам Платон заперечував змiстовнiсть
цього принципу), проте й Арiстотель казав, що поезiя фiлософiчнiша й
серйознiша за iсторiю. У подальшому мiмесис виступив як досить важливий
принцип письменництва, його аналiзу присвячена праця Е.Ауербаха
(«Мiмесис. Зображення дiйсностi в зх-європ. л-рґ). Так.
теоретик класицизму Н.Буало закликав наслiдувати природу в мист-вi та
вiддав перевагу правдоподiбностi перед нииою правдою життя. У вiдомiй
«Дискусiï про «Сiда Франи, академiя осудила iст.
правдивiсть п'єси П.Корнеля: Не всяка правда добра для театру.
Краше розробляти сюжет вигаданий, але розумний. Краще погрiшити проти
iстини, нiж тягнути на сцену справжню iст. подiю з усiєю
ïï непривабливiстю . Ше глибше до розумiння правди в мист-вi
пiдiйшли мислителi епохи Просвiтництва Д.Дiдро в «Парадоксi про
актора» говорить про театр, правдивiсть як про iлюзiю, гру, яка
суттєво вiдрiзняється вiд поведiнки людей у повсякденному
життi. Г.-Е.Лессiнг у «Лаокоонi. обґрунтовуючи вiдмiнностi
поезiï та малярства, виходить знову- таки з принципу наслiдування
природи. Вiн стверджує, що iстина та виразнiсть мист-ва є
його гол. законом, бiльш того, завдяки цим якостям «найогиднiше в
природi стає прекрасним у мист- вi. Й.В.Гьоте видiляє три
стадiï пiзнання свiту митцем просте наслiдування природи, манера,
стиль: «якщо просте наслiдування ґрунтується на
спокiйному ствердженнi iснуючого, на любовному його спогляданнi, манера
на сприйняттi явиш рухливою та обдарованою душею, то стиль
ґрунтується на глибинних твердинях пiзнання, на самiй сутi
речей, оскiльки нам дано його розпiзнати в зримих i вiдчутних образах.
Ф.Шiллер, подiляючи поезiю на наïвну» та сентиментальну»,
пiдходить ло розумiння рiзних типiв творчостi, його наïвна поезiя,
по сутi, являє реалiст.-натуралiстичний тип творчостi
(наслiдування дiйсностi'), а сентиментальна» iдеалiзуюче-
символiчний, де «предмет ставиться у зв'язок з iдеєю. В англ.
л-рi XVIII ст., яка вважається праматiр'ю реалiст, роману,
розумiння гiравли в мист-вi еволюцiонувало вiд Д Дефо та С.Рiчардсона,
котрi прагнули видати своï тв. за справжнi iст. документи, до
Дж.Свiфта та Г.Фiлдiнга, якi вiдкрито визнавали умовнiсть створених ними
худож. свiтiв, аж до декларацiï неможливостi справжнього
вiдтворення навколишнього свiту в Л .Стерна (Життя та погляди Тристрама
Шендi»). Т.ч., ототожнюючи Р. з вiрнiстю природi, iстиною, правдою
в мист-вi. слiд вiдзначити, перш за все, диференцiйованiсть застосування
цього термiну ло рiзних видiв мист-ва. Застосоване з певними
застереженнями до малярства, рiзьбярства, драматургiï, воно
абсолютно незастосовне до музики та архiтектури; поняття Р. найчастiше
пов'язується з л-рою. яка. поряд з музикою, є найумовнiшим
та найвiддаленiшим вiд вiдчутноï матерiальностi видом мист-ва.
оскiльки намагається показати дiйснiсть за допомогою графiчних
знакiв. Цю особливiсть пiдмiтив ще I.ГГердер. котрий вiдзначав:
…Знаки, якими користується малярство, природнi: зв'язок
знакiв з позначуваним предметом заснований на властивостях самого
зображуваного предмета. Засоби вираження поезiï довiльнi,
членороздiльнi звуки не мають нiчого спiльного з предметом, який вони
позначають; це лише загальноприйнятi умовнi знаки. Проте, навiть якшо
абстрагуватися вiд цiєï умовностi, сам спосiб конструювання
дiйсi юстi в л-рi. окреслення характерiв та обставин глибоко
суб'єктивний, вiн залежить вiд внутр. я письменника, його
свiтовiдчуття, виховання, освiченостi та багатьох iн. суто
iндивiдуальних чинникiв, отже можна почасти погодитися з парадоксом
О.Вайлда: Мист-во дзеркало, яке вiдбиває того, хто в нього
дивиться. а зовсiм не життя. Iнакше кажучи, якщо можна судити про
реалiзм скульптурного зображення чи малярського портрета, де в наявностi
певна мiра подiбностi о б єкта зображення й зображеного, то
стосовно л-ри вершинними жанрами з т.з вiрностi дiйсностi повинна бути
автобiографiя, сповiдь, мемуари, щоденники, листи тощо (це, до речi,
пiдмiтив Л.Толстой, а в XX ст. теоретики нового романi/). Що ж
стосується власне худ. л-ри, вигадки, «fiction», то тут
слiд говорити лише про бiльший чи менший ступiнь житгєподiбностi,
правдоподiбностi, тобто про мiру умовностi й творч. фантазiï, яка
коливається в досить широких межах (вiд натуралiзму до символiзму,
якi, проте, iнодi своєрiдно сполучаються (пор. Пан К.Гамсуна та
Людина- звiр» Е.Золя). У радянському лiт-знавствi iснувала теорiя
про боротьбу «реалiзму та антиреалiзму у свiт. лiт. процесi,
подiбно до протистояння iдеалiзму та матерiалiзму в фiлософiï.
Неправомiрнiсть цiєï теорiï нинi очевидна, вiрнiше було
б видiлити певнi найзагальнiшi принципи, пiдходи до вiдбиття дiйсностi,
типiв творчостi. Так, Л.Тимофеев висунув теорiю про два домiнуючi в мист-
вi типи творчостi: реалiст, (вiдтворення життя) та романт.
(перевiлтворення життя). Iншi дотримуються теорiï про три типи
(напр., класицисгський, романт. та реалiст.), з вiдповiдно трьома
способами узагальнення дiйсностi: iдеалiзацiєю,
символiзацiєю, типiзацiєю (Б.Мейлах, Д,Наливайко).
Д.Чижевський сформулював теорiю маятникового руху лiт. напрямiв та
стилiв: вiд пошукiв спiльностi до пошукiв складностi, вiд завершених i
закритих» форм до форм вiльних i навiть безформних. З цього погляду
весь свiт. лiт. процес можна уявити у виглядi чергування переважно
життєподiбних та символiко- спiритуалiстичних форм: сер.-вiч.
символiзм ренесансна життєподiбнiсть; правдоподiбнiсть i суворiсть
класицизм}/ надмiрнiсть та пишнобарвнiсть б а р о к о ;
прозаïчнiсть сентименталiзму вишуканiсть рококо. фантасмагоричнiсть
романтизму обєктивнiсть реалiзму XIX ст; приземленiсть натуралiзму
езотеричнiсть символiзму тошо. Кожний з вищезгаданих напрямiв у л-рi
є певним ступенем наближення до реальноï дiйсностi,вiдбиття
однiєï з ïï граней, спосiб ïï
вiдтворення, i всi вони можуть розглядатися як етапи єдиного
процесу лiт.-худож. розвою, на вершинi якого л-ра XX ст., що мiстить у
собi продуктивнi елементи всiх попереднiх напрямiв. З цього погляду
зрозумiлi нерiдко використовуванi поняття ант. Р.. ренесансний Р.,
бароковий Р., просвiтницький Р., клас. Р. XIX ст., магiчний Р. у XX ст.,
Р. В.Шекспiра, який говорив про чесний метод у л-рi, Р. М. де Сервантеса
тощо. Термiн Р. несе в даному випадку не естет, концептуальне, а радше
оцiнююче навантаження. В такому ж розумiннi можна говорити про Р, поетiв
Сх. Омара Хайама, Гафiза, Навоï та iн,, при всiй рiзницi естетики
та поетики сх. та європ. л-р (так, у близькосх. мист-вi iснувала
заборона на зображення людей i тварин, й ця установка не могла не
позначишся на свiтосприйняттi сх. письменника). Ще своєрiднiшим
є Р. в л-рах буддисгського регiону: тут трепетне переживання
блиску скороминучих речей вiд початку засмучене усвiдомленням ïх
плинностi, тимчасовостi (напр., Записки при подушцi» Сей Сенагон та
iн.). Тi ж закономiрностi можна прослiдкувати в розвитку
нов.європ, малярства. Воно формується в добу Вiдродження,
потiм проходить стадiï класицизму, бароко, рококо, сентименталiзму,
романтизму, реалiзму XIX та XX сг., проте на загал домiнують певнi
спiльнi худож. принципи: життєподiбнiсть, гармонiя, симетрiя,
лiнiйна перспектива, усталенi закони композицiï, iлюстративнiсть,
трад. колористична гама, перевага наслiдування над експресивнiстю.
Враховуючи специфiку тiєï чи iн. школи, можна говорити про Р.
Леонардо да Вiнчi й Рембрандта, Тiиiана Й Ватго, Давiда й Шардена.
Принциповий переворот в образотворч. мист-вi починається в 2-й
пол. XIX ст. у митцiв-iмпресiонiсгiв з остаточним розкрiпаченням
власного» погляду митця. Таким є типологiчний пiдхiд до Р.
Iснує й iн.: конкретно-iст. пiдхiд, Р. це напрям в європ.
л-рах. який виник лише у 30-i pp. XIX ст. й зумовлений низкою культ.-
iст. причин. Генетично Р. пов'язаний з романтизмом. сприйнявши вiд нього
деякi принципи Iiст ори зм , зацiкавлення суперечностями людськоï
душi, мiсцевий та нац. колорит), проте вiдмовившись вiд його п п ерт роф
ов ан оï суб'єктивностi та фантасмагоричностi в iм'я пiзнання
закономiрностей життя, якi визначають долю людей. Суттєву ролю в
розвитковi Р. вiдiграли також позалiт. чинники: вiдкриття в галузi
природничих наук Ж .Кювє, Ж.Сент- Iлера. Ч.Дарвiна. фiлос.,
соцiологiчнi та iст. дослiдження Ж .Мiшле, Ф .Г iзо, О.Конта,
Г.Спенсера, технiчний прогрес, сой. конфлiкти. За висловом О.де
Бальзака, перемога Р. над романтизмом була зумовлена торжеством науки
над фантазiєю У ЗО i pp. XIX ст. чiткого розмежування мiж
романтизмом та Р. не iснувало. Бальзак, Стендаль. П.Мерiме, О.Пушкiн
вважали себе романтиками ( «наш батько Вальтер Скотт повторював
Бальзак), ïх творчiсть була значною мiрою просякнута духом
романтизму, досить згадати персонажiв Бальзака адептiв моноiдеï
(Гобсек, ґорiо, Вотрен, Гранде), або аналогiчних героïв у М.Гоголя.
Складнiсть розмежування посилювалась вiдсутнiстю термiну Р., шо зявиться
лише в 1850-i рр. в декларацiях франц. письменникiв i критикiв Ж .Ш
анфлерi та Л.Дюрантi (зб. статей Реалiзм (1857). У рос. критицi з
ïï установкою на зближення л-ри з життям цей термiн з'явиться
майже на десять рокiв ранiше; вперше його вжив П.Анненков в
опублiкованiй в «Современнике за 1849 єтаттi Нотатки про
росiйську лiтературу минулого року Проте i Бальзак, i Пушкiн, i Стендаль
проголосили та втiлили принципово новi цiлi та завдання мист-ва, перш за
все, усвiдомлене прагнення до ше небувалоï, правди. Стендаль в
епiграфi до «Ч ервон ого й ч о р н ог о проголосив гасло
«правда, гiрка правда, а в трактатi Расiн i Ш експiр говорить; л-ра
повинна стати » дзеркалом, з яким iдеш по великiй дорозi. То воно
вiдбиває голубiнь неба, то бруднi калюжi та вибоïни. Бальзак
у передмовi до ‘»Людськоï комедiï декларує
прагнення дати панорамну й правдиву картину сусп-ва, залишаючи за соб ою
функцiю секретаря, який фiксує «всi типи людей, всi сусп,
стани, … всi соц. зсуви так, шоб жодна життєва ситуацiя,
жодне обличчя, жоден характер, чоловiчий чи жiночий, жоден спосiб життя,
жодна професiя, нi будь-чиï погляди, жодна франц. провiнцiя, нi шо
б там не було з дитинства, старостi, зрiлого вiку, з полiтики, права чи
вiйськових справ не виявилось забутим». В » Етюдi про
Бейля» Бальзак видiляє три гол. лiт. напрями свого часу:
» лiтературу о б р а зiв (класицизм), «лiтературу iдей'
(романтизм) та лiт. еклектизм, який вимагає зображення свiту
таким, який вiн є. образи та iдеï, iдеï в о б р азi та о
б р а з в iдеï, рух та мрiйливiсть» тобто Р. В англ. л-рi
реалiст, принципи найчiткiше проголосив В.Теккерей; Потрiбно зображати
вiрно, iнакше, не варто й показувати»; iстина не завжди
приємна, проте iстина понад усе. В той же час вiн розумiє
умовнiсть створю ваного ним худож. свiту, ототожнюючи в «Ярмарку
суєти автора з лялькарем, який водить своïх персонажiв.
Пушкiн убачав у «Борисi Годуновi трагедiю iстинно романт., проте
характеризував ïï з суч. погляду в реалiст, дусi, вiдзначаючи
в нiй «вiрне зображення осiб, часу, розвиток iст. характерiв та
подiй. М .Лєрм онтов, випереджаючи принцип реалiст, типiзацiï
та важливiсть психол. аналiзу, вiдзначив у передмовi до Журналу П
ечорiна»: Iсторiя душi людськоï, хоч би найдрiбиiшоï
душi, ледве не цiкавiша й не кориснiша, нiж iсторiя цiлого народу Укр.
лiт.-знавець Д.Затонський висуває такi риси Р. 1-оï пол. XIX
ст.: iсторизм, соц. аналiз, взаємодiя типових характерiв з
типовими обставинами, саморозвиток характерiв та сам орух дiï,
прагнення вiдтворити свiт як непросту єднiсть, як суперечну
цiлiснiсть. До цього слiд додати прагнення до демiстифiкацiï
дiйсностi, оголення рушiйних чинникiв людськоï поведiнки в сусп-вi,
якi зводяться назагал до збагачення та честолю бства, тяжiння до п ан
орам н остi, епiчностi зображення, до показу внутр. через зовн..
накопичення речових подробиць та деталей, до певноï дидактичностi
та викривання, нарештi, демiургiчнiсть письменник виступає як
всевидяче та всезнаю че ок о. Можна видiлити двi тенденцiï в
розвитку Р. 1-оï пол. столiття: соцiальну (Бальзак. I оголь), та
психол. (Стендаль, Пушкiн. Лєрмонтов). Вiхою в розвитку Р. стала
творчiсть Г.Флобера, котрий звiльнюється вiд впливу романт. пафосу
й, бiльш того, iронiчно його розвiнчує (Мадам Б о в а р i). Вiн
водночас, пiдносить Р. на виший ступiнь i готує певною мiрою його
кризу Флобер абсолютизує принцип саморозвитку характерiв i сюжету,
вiдмовляючись вiд автор, втручання в розповiдь ( письменник у
своєму тв. повинен бути, як Бог у природi, бути присутнiм скрiзь
та бути невидимим нiде ). впливаючи на читача лише за допомогою стилю. Ф
лобер став найближчим попередником натуралiзму. У поль. л-рi Р. кiнця
XIX ст. позначався термiном позитивiзм i переважав у творчостi Е.Ожешко,
Г.Сенкевича, Б.Пруса (Варшавський позитивiзм); у Чехiï Р. у тв.
Я.Неруди. АЛрасека: в Болгарiï у I.Базова, А.Костянтинова: в
Сербiï у Б.Иушича; в Хорватiï А.Ш еноа, К.Джальського; у
Словенiï Я.Кросника: в Угорщинi у А.Йокаï, К.Мiксата: в
Румунiï у В.Александрi, К.Негруццi, Н .Филимон,
I.Караджале. Далi шляхи європ. реалiст, роману розiйдуться. Р ос.
романiсти (I.Тургенев. Л.Толстой, Ф.Достоєвський) й слiдом за
ними Р.Роллан, А .Ф ран с, Т.Гардi, Т. та Г.Манн, Дж.Голсуорсi та iн.
продовжать викривально- моралiзаторську традицiю Стендаля, Бальзака,
Ч.Дiккенса. Репрезентанти натуралiзму й близькi ло нього письменники
(Е.Золя, бр. Гонкури, К.Лемоньє. Г.Запольська, почасти
J .де Мопассан. П.Боборикiн) пiдуть шляхом граничноï
об'єктивностi, бiологiзму в трактуваннi людськоï натури,
вiдмови вiд принципу типiзацiï та сон. зумовленостi поведiнки
людини, випередивши тим модернiстський роман XX ст. Провести межу
мiж реалiст, та натуралiстич. романом досить важко, в зх. лiт-
знавствi термiни Р. та ‘натуралiзм' часто використовуються як
адекватнi. Проте на теор. рiвнi вiдмiнностi мiж ними були влучно
зафiксованi Мопассаном-. «Реалiст, якшо вiн художник, буде
прагнути не до того, шоб показати нам банальну фотографiю життя, але
до того, шоб дати нам його вiдтворення повнiше, захопливiше, нiж
сама дiйснiсть…. Воднораз Мопассан вiдзначив певну умовнiсть
Р.: «Показувати правду значить дати повну iлюзiю правди, йдучи
за звичайною логiкою подiй, а не копiювати рабськи хаотичне
ïï чергування. Н а цiй пiдставi я вважаю, шо талановитi
реалiсти повиннi були б називатися швидше iлюзiонiстами «. В
тому ж дусi, але стосовно малярства, висловлювався й А.Матiсс:
Точнiсть не є правда». На поч. XX ст. Р. стає
провiдним напрямом у бiльшостi європ. л-р та л-рi США (Марк
Твен, Дж.Лондон). Видатну ролю в його розвитку вiдiграли рос. та
сканд. письменники (Тургенев, Л.Толстой. Достоєвський ,
А.Стрiндберг, К.Гамсун). В укр. л-рi Р. домiнує у творчостi
K.Ф ранка, I.Нечуя-Левицького, П.М ирного.
L. К обри н ськ оï, I.К арпенка-К арого, М.Кропивницького та iн.,
проте поряд з цим слiд вiдзначити сильний вплив на укр. письменникiв
романт. та iмпресiонiстичноï (М.Коцюбинський) естетики. Це
пояснюється не лише соц.-iст. причинами (переважання
сiльського укладу життя), але й сильною бароковою традицiєю як
у вiдчуттi нацiï, так i в поетицi л-ри. Б а р о к о (особливо
«низове) сф орм увал о цiкавiсть до повсякденного. Сильною
рисою було зображ ення побуту, звичаïв, конфлiктiв сiльського
життя. Принципово нов. явищем став Р. XX ст. Традицiï XIX ст.
продовжуються у багатьох письменникiв (Т.Манн, Г.Манн, Р.Роллан,
С.Льюïс, Е.Синклер. Ф.Морiак, А.Моруа. Р.Мартен дю Гар,
M.Бунiн. О.Купрiн, М.Горький. О.Толстой та iн.), однак не вони
визначають магiстральнi шляхи розвитку Р. XX ст. Малопродуктивними
виявилися спроби створити «зверху т.зв. соцiалiстичний реалiзм.
Правомiрно вiдмовитись вiд iдеологiзованих номiнацiй «крит. Р.
та соцiалiстичний Р. Замiсть першого слiд використовувати у свiт, лiт-
знавствi термiни реалiзм XIX ст., клас, реалiзм XIX ст. 1 Що ж до
термiна соиреалiзм. то його можна застосовувати, очевидно, лише до
iдеологiзованоi л-ри советского перiоду, i з реалiзмом як таким вiн
має дуже мало спiльного. Таке ж невизначенє поняття
метод, котре вживалось у лiт-знавствi радше як реверанс марксистський
методологiï, нiж у власне лiт. значеннi. Сукупне використання
понять напрям, стиль, тип творчостi робить зайвим вживання поняття
метод, котрого немає i в зх. лiт- знавствi. Гол. досягнення Р.
XX ст. пов'язанi з синтезом на вишому рiвнi первнiв Р. XIX ст. з iн.
лiт. напрямами попереднiх епох, а також з модернiстськими новацiями.
Суттєву ролю вiдiграли позалiт. чинники. Розвиток кiнематографа
та електронних засобiв зв'язку, iнформацiï, розваги обмежили
вагу друкованого слова й змусили видозмiнитися л-ру. I розумiння Р.,
зокрем а Р. X X ст. не обмежується зображенням життя у формах
самого життя, але включає елементи фантастики, символiки,
мiфотворення, органiчно злучаючи реальнiсть i вимисел. Подiбнi
прийоми зустрiчались i в реалiстiв XIX ст., але в XX ст. вони
набирають бiльших.масштабiв та нов. якостi. Важливого значення мають
поняття вiртуальностi. ймовiрностi, потенцiальностi, артефакту, який
iснує нiби паралельно з реальним свiтом i в той саме час
є його частиною. Р. збагачується також за рахунок
проникнення у свiт пiдсвiдомостi, iнтушiï. неусвiдомлених
iмпульсивних порухiв, сновидь, т.зв. потойбiчних явиш». Перед Р.
XX ст. стоïть завдання показу свiтi незмiрно складнiшого, нiж
вiн був у XIX ст., шо вимагає нов. засобiв вираження. Суч. свiт
подрiбнюється, ускладнюється, стас багатополюсним,
втрачає чорно-бiлу структуру, солiднiсть та стiйкiсть XIX ст.,
що пiдтверджується й наук, вiдкриттями (принцип невизначеностi
N.Гайзенберга, теорiя вiдносностi А.Ейнштейна]. Свiт, вiйни, атомна
загроза, екологiчнi катастрофи, соц., расовi., нац., рел. конфлiкти,
суч. технологiï поглибили вiдчуття абсурдностi, iррацiональностi
навколишнього свiту, вiдчуженостi людини в ньому. Знайшло вiдбиття у
ф iл ос., економiчних та психол. теорiях
O .К єркегора, А.Ш опенгауера, Ф.Нiише. К.М аркса, З.Фрой да, М
Гайдеггера. Ж- П.Сартра, якi впливали на л-ру й трактування Р. В 60-
i рр. зявляється теорiя реалiзму без берегiв» Р.Гародi,
котрий включай Р. весь дiапазон явиш дiйсностi, вiд рацiонального та
чуттєво вiдчутноï матерiальностi до безсвiдомо
iнтуïтивних прозрiнь. Пiдданi нишiвнiй критицi за несумiснiсть
з марксистською теорiєю, погляди ґародi сьогоднi заслуговують
найуважнiшого вивчення. Величезний вплив на л-ру XX ст., в тому
числi й реалiст., справила творчiсть Дж.Джойса, М .Пруста й Ф .К аф
к и , а також новацiï експресiонiзму та сюрреалiзму. Р. XX ст.
ввiбрав у себе елементи попереднiх худож. систем. Неокласицистичнi
тенденцiï вiдчутнi у творчостi Ж.Жiроду, А.Ахматовоï,
Ж.Ануя, Ж,- П.Сартра. М.Рильського, М.Зерова. Неоромант. традицiя
охоплює широкий пласт європ. та амер. реалiст, прози
(Лж.Лондон, М.Горький, С.Цвейг, Г. М.Ремарк, Е.Гемiнґвей.
К.Паустовський, Ю.Яновський, О.Довженко). Риси символiзму вiдчутнi у
Г.Iбсена, Гауптмана. Стрiндберга, Гамсуна. Л.Андреева, Ф.Сологуба,
А.Белого. Мiфолоґiзм, властивий романтизму та символiзму,
знаходить вираз у реалiст, романах Т.Манна, В.Фолкнера. К.Вольф,
М.Булгакова, Ч.Айтматова. представникiв лат.-амер. магiчного
реалiзму. Риси експресiонiзму вiдчутнi в прозi Г.М анна, Д .Д ос П
ассоса. К. Чапека, Б.Пiльняка. А.Платонова, В.Стефаника.
В.Винниченка, М.Хвильового, в драматургiï Б .Брехта, К.Чапека,
Ю .О'Нiла. В.Маяковського, в поезiï Й.Бехера,
М.Цвєтаєвоï.
P.Вознесенського. Не цурається реалiст, проза та драматургiя й
певних продуктивних пошукiв сюрреалiзму: А.Бєлий, Л.Арагон,
М.Булгаков, К.Воннегут. С .Лем, В.А ксьонов. Саме сюрреалiсти першими
зробили спробу застосувати теорiю Фройда до л-ри. а згодом численнi
європ. та амер. письменники-реалïсти (Т.Манн. С.Цвейг,
Г.Гессе, В.Стайрон та iн.) використовували вiдкриття Фройда для
глибинного аналiзу психологiï героïв. Так, Г.Гессе вбачав у
психоаналiзi «цiнну настанову та точний i надiйний iнструмент,
який виправдав себе в л-рi. На Р. XX ст. вплинули фiлософiя та л-ра
екзистенцiалiзму, в яких були поставленi проблеми буття людини у
свiтi. Екзистенцiалiстськi мотиви, помiтнi у В.Фолкнера, А.Жiда,
А.Мальро,
Q.Кьоппена, В.Голдiнга, А.Мердок. А.Платонова, О.Солженiцина та iн.
Особлива увага до моральноï проблематики, одвiчноï теми
зiткнення добра й зла, яка набувала все нов. аспектiв, зумовила
звернення низки письменникiв-реалiстiв до христ. проблематики та
свiтовiдчуття (Д.Мере- жковський. Ф.Морiак. Г.Грiн. Г.Белль,
В.Барка). У зв'язку зi спробами втiлити утопiю в життя розповсюдження
в реалiст, л-рi набувають антиутопiï (К.Чапек, .Замятiн,
О.Хакслi, Дж.Оруел, В.Незвал). Р. XX ст. демонструє
рiзноманiття худож. засобiв: в XIX ст. в Р. панував принцип
зображувальностi, в XX ст. домiнус символiзацiя, в XIX ст. перевагу
мала iлюзiя, у XX ст. умовнiсть. У XIX ст. Р. прагнув вiдтворити
об'єктивнi форми й структури, у XX ст. втiлити
суб'єктивне життя персонажа. Д Затонський висуває лвi
моделi реалiст, роману: в XIX ст. вiдцентровий, у XX ст. доцентровий.
Р. XX ст. користується досягненнями модернiстського роману:
потiк свiдомостi та гра зi стилями Джойса, глибинний психол. аналiз
та асоцiативнiсть Пруста. жахливо-сновиднi фантазiï Кафки.
Внесок у розвиток Р. зробив Фолкнер: часовi зсуви й переплетення;
нарацiйна полiфонiчнiсть: о б єктивна картина складається
з суми суб'єктивних образiв та сприйнять. Складний синтаксис
Фолкнера вiдбиває складнiсть та заплутанiсть процесу мислення
персонажiв. Суттєво поновлює Р. Гемiнґвей:
«телеграфний стиль короткi рубанi фрази вiдбивають прискорений
ритм життя у XX ст.. а Принцип айсберга» розрахований на читача,
здатного проникнути у пiдтекст. Характерним для Р. є
використання прийомiв iн. видiв мист-ва: принцип кiнематографiчного
монтажу (Д.Дос Пассос), музичнiсгь композицiï тв. (Роллан,
Р.Олдiнгтон). До кiн. XX ст. протистояння Р. i модернiзму зводиться
майже нанiвець, вiдбувається взаємна дифузiя цих
напрямiв. Провiдною формою стає роман, а радше романна проза:
повiсть, новела, оповiдання, нарис, котрi на думку В.Днєпрова,
принципово вiдмiнним вiд архаïчних «романiв ‘
античностi й Сер-вiччя з ïхньою епiчно-»пригодницькою»
основою. Остаточно зруйновано Арiстотелеву систему жанрiв, яку
намагався законсервувати класицизм; епiч. нарраиiя синтезується
з лiр. самовираженням i елементами драм, дiалогу та суто ‘д рам
. конфлiктнiстю; риторико- публiцистичнi моменти сполучаються з
прийомами красного письменства. Вел. за об ємом, але
«розрiджений» за кiлькiстю худож. речовини (за рахунок
iдеологiчних моментiв типу фiлос., полiт, та iн. вiдступiв) роман XIX
ст. має тенденцiю в XX ст. до конденсацiï в малi форми
(новела та iн.) як бiльш сугестивнi (Я.Неруда. М опассан, Чехов,
Коцюбинський та iн.). Паралельно спостерiгається iнтенсивна
лiризацiя драми (Iбсен, Б.Ш оу. Гауптман. Чехов), виникнення
безсюжетноï лiр. прози й т.п. Юрiй Попов